— Поїхали, — гукнув водій мікроавтобуса. Але, перш ніж їхати, він перевірив у пасажирів квиточки за три гривні і вигнав хлопчика 11-12 років, що прилаштувався їхати зайцем. Той хлопчик сидів попереду Лариси й Чеканчука і міг чути все, про що вони говорили. Але навряд, щоб непосвячені щось второпали з їхньої розмови.

Будинок Козових стоїть біля траси на околиці Новожахова. Чеканчук упізнає садибку з виламаним парканом, яку йому показали минулого разу, і просить водія пригальмувати при в’їзді до міста. Вони зійшли, а маршрутка поїхала далі.

— Ось їхній будинок. Батько навмисне виламав паркан і кущі перед вікном, щоб дівчинка бачила поле.

Лариса зупинилась і довго дивилась на сіре безкрає поле, яке так хотілось бачити хворій дівчинці. Якщо довго дивитись, не відводячи очей, неодмінно щось побачиш. Я б теж годинами дивилась за обрій, якби був час.

Вони постукали, і немолода несподівано синьоока жінка відчинила їм.

— Проходьте, дуже просимо! Люба вас побачила у вікно. А батько пішов вас зустрічати до автобуса!

— То, може, я побіжу, скажу що ми тут? — запропонував Чеканчук.

— Не варто! Побачить, що вас нема, і вернеться. Проходьте до зали. Любо, це до тебе. Ми вже знаємо, що будуть люди, звідки покійна Мар’яна Миколаївна.

— А як Люба себе почуває?

— Краще. Добре, що не віддали до лікарні. Пили ті таблетки, що привезла Мар’яна Миколаївна. Проходьте, дуже просимо!

Із маленьких сіней увійшли до великої кімнати, спочатку задуманої як вітальня, себто зала, а тепер вона править за майстерню. Дівчина з довгим прямим волоссям сидить у кріслі на колесах перед вікном. Вона обернулася до них з гримасою огиди й здивування — хвора міміка викривлює її обличчя, не дозволяє тримати губи по-іншому.

— Сідайте, відпочивайте з дороги, а я побіжу до обіду, — каже мати.

Лариса і Чеканчук, привітавшись з дівчинкою, розглядають Любині картини. Вони без рам стоять біля стіни одна за одною, деякі розставлені на серванті, на старому приймачі, на туалетному столику. Люба говорить нерозбірливо, ковтаючи літери, кусаючи себе за губи:

— Ті не треба! Вони ще не готові — показує вона на полотна біля стіни в неї за спиною, — а ті — можна.

Більшість неготових картин являють собою барвисте яскраве тло. Палає вогнище. Або літнє сонце сідає в негусті кучеряві хмари. Або виверження якогось чудернацького вулкана. Але це напівфабрикати. А ось уже готові вироби. Теж вогнисте тло. А на нім чорним намальовано танок химерних постатей. Або викручене безлисте дерево. Або в’язку хмизу, яка, одначе, не горить.

— Я хочу малювати те, що не згоряє, — каже Люба.

— Те, що не горить у вогні?

Люба радісно киває головою, бо її зрозуміли. На зворотному боці готових картин приколоті папірці, де рукою мами написані назви: «Танок дерев». «Стара жебрачка в спеку». «Блискавка на хресті». Добре. Дуже добре. Але досить одноманітно. Ніби робила кілька копій на замовлення. Але справді подібних копій справжній творець не робить. Тому є розбіжності. Але в усій вогняній колекції відчувається: на замовлення. Мабуть, Мар’янина школа. Вона добре знала, на що дивляться на євровиставках. І що там продається. Добре знала, заради чого варто, як вона не раз казала, порпатись у лайні.

А от окремо від вогняного циклу картина «Мука жінки». Вона вражає не тільки відмінністю від решти, а й сама по собі. Гола жінка зі скривленим лицем і гарним, проте також покрученим тілом. Спину вигнуто настільки, що голова тієї істоти знаходиться десь біля попереку. Тло невиразно-сіре, нерозроблене, непрописане, але, можливо, так і треба. Тло не має значення, увага прикута до тої викрученої наготи.

— Це я для себе, — каже дівчина, і вони розуміють, що, мабуть, нещасну хвору дитину мучать жахіття дозрівання. А ось картина «Мама»: зовсім стара жінка (Любина мама ще не така) з яскраво-синіми очима, перев’язана картатою хусткою і чомусь в оксамитовій сукні, — оксамит виписано з такою гіперреалістичною ретельністю, що його хочеться торкнути рукою.

— Я й сама не знаю, як воно в мене так вийшло.

— Любо, твої картини висять і в офісі нашої фундації, і наш проспект оформлено твоїм твором «У Жахові на базарі». А як твої земляки ставляться до твоїх картин? Розуміють їх? Знають про тебе? Може, зорганізувати твою виставку тут, у Новожахові?

— Навіщо? Це бидло вміє тільки заздрити!

Лариса й Олександр обмінялися поглядами. О-го! Це також школа Мар’яни Миколаївни! Бидло! Всі, крім яскравих обдарувань, — бидло! Ну й Любонька!

Повернувся старший Козовий. Він радий, що гості прибули. А то був, зовсім розстроївся, що не приїхали. І як би ми жили без вас? Ще кілька років тому ми вивозили Любку в кріслі на базар. Лишали її з мискою на колінах годин на п’ять-шість. Але в Жахові на базарі подають погано. Ледве дві-три гривні в хорошу погоду. Возити її в більші міста або до монастиря — як повезеш, коли нема машини? Тут відвезти її до поліклініки і то проблема... А базар у нас зовсім близько. Там, на базарі, вона почала малювати все, що бачила, гілочкою по коробці від цукерок. Наша Марія Василівна її помітила.

— Це директорка мистецької школи?

— Так, вона там директор. Так от, вона принесла Любі олівці, альбома, а потім картонки й акварельні фарби. А тепер пішло! пішло, он воно як! Я навчився робити для неї оці рамочки й натягувати на них полотно.

— Зараз будемо обідати, — заходить до зали мати, — ти погодуй Любу, а ми сядемо на кухні. Ви вже вибачте, що не в залі, там у нас Любонька. Вона тут і спить, і малює, й у вікно дивиться. Ходімте!

Батько провів гостей до кухні, де вже накрито стіл.

— Якщо чесно, я не розумію, чому те, що малює Любонька, стільки коштує. По п’ятдесят доларів за картину! Я би й за таке й двадцяти гривень не віддав, якби навіть вони в мене були! Але ж дитина хвора. Жалко її! Ті, що в один рік з нею родилися, вже з хлопцями ходять. А вона!...

Сіли до столу. На столі гаряча картопля з салом, квашена капуста й огірки. Мати виставила пляшку казенки — ви ж, мабуть, домашньої не п’єте? Гості відмовляються й від горілки, але жінка дуже просить хоча б по одній за Любине здоров’я. Гаразд. Випили за здоров’я й за творчі успіхи. А далі цілком логічно визрів тост за упокій. Як-ка була жінка! Як вона нам допомогла! Любонька її портрет намалювала — чи його забрали до Києва з її речами? Вона його взяла від нас у день своєї смерті.

Так, це вже цікаво. Ніколи не знаєш, де раптом несподівано виникнуть нові орієнтири на шляху до істини. Отже, ви кажете, Мар’яна взяла з собою картини Любоньки?

— Взяла, взяла! Вона нам дала гроші від вашої фундації, ви ж це знаєте!

— Звичайно! А чому вона від вас поїхала в Комбінатне?

— Вона попередню ніч спала в школі мистецтв. А далі їй треба було їхати до Над’ярної.

— До Дружбонародівки?

— А ми її звемо по-старому — Над’ярна. Кажуть, її скоро знов так назвуть. Туди можна їхати через Комбінатне. Там я знала жінку, яка здає кімнату. Я ту жінку знаю через поліклініку. У неї теж хвора дочка. Тільки ще й того... — Любина мати крутить пальцем біля скроні.

— А ви нам не скажете, чому Мар’яна чекала електричку на годину раніше, ніж за розкладом?

Батько повернувся від дочки з майже повною мискою.

— Знову не їсть?

— Не хоче.

— То в нас записано неправильно! Ми їй сказали: двадцять п’ятнадцять! А насправді двадцять одна п’ятнадцять.

— Так, 21.15, ми сьогодні перевірили на станції.

— Ото я їй неправильно сказала. Але не зо зла! Вона нам сказала, що переночує в Комбінатному, а поїде до Над’ярної вже вранці. Говорила, що дуже погано спала в кімнаті для гостей у школі. Ми їй ранкову електричку сказали правильно. І чого вона поїхала ввечері?

Поспішала на ніч до директора над’ярненської музичної школи, — обмінялися поглядами Лариса й Чеканчук.

— І була б переночувала й поїхала вранці, то й не впала б на рейки в темряві, — засумував батько.

— Це вже в кого яка доля, кому скільки Бог відміряв, — сказала Лариса, хоча й думала по-іншому. Але їй здавалося, що простим людям притаманно переносити відповідальність за нещастя на трансцендентні сили.