— Гадаю, міг би. Здається, ця оригінальна географічна назва вже фігурувала у наших звітах.
— Ми багато чого зрозуміли б, якби знали, чого вона їхала саме туди, і чого вирішила їхати туди особисто.
— До дружка туди їздила, ось він і дзвонить, і шле мейли, чому вона не приїхала.
— Ларисо, ти найбільше з нас усіх спілкувалася з Мар’яною.
— Найбільше спілкувався Чеканчук, вони більше року пліч-о-пліч тягли шлею...
— Я хочу сказати, вона тобі, як жінка жінці, могла щось таке сказати... якщо вже ми говоримо про все...
— Вона не розповідала мені про якісь романтичні пригоди в Дружбонародівці. Я знала про Біста, але не... Може, в неї у комп’ютері є якісь листи... Сашику, ти вже вмикав її комп’ютер, може, давай пошукаємо разом.
Чеканчукові знову стало неприємно. Знову вони лізуть у чужу таємницю, знову підглядають у щілину. Гаразд, був у Мар’яни якийсь таємний друг, яке їм діло до цього. Навряд чи він порішив її, навіщо б тоді ридав: де ти, чому не приїхала? Але Чеканчук слухняно підвівся, пішов до кабінету. Ввімкнув світло, сів за її письмовий стіл, а Риженко і Лариса стали за спиною.
... Директорії Virshi не було! Він уважно проглянув увесь диск, ні нема! Але був! був! Йому не наснилося! Лариса помітила його збентеженість:
— Що сталося, Сашику?
— Я був вражений... я колись знав Мар’яну дуже близько... але ніколи не міг подумати, що вона писала вірші. А минулого разу, тут, на цьому екрані, мені не примарилось! Ларисо, я побачив Мар’янині вірші! І я навіть захотів їх забрати з собою на дискеті, потім вирішив: хай то буде її таємниця.
— Мар’яна більше не має права на таємниці! Не треба було на горе нам усім кінчати життя на смердючих рейках! Тоді берегла б усі свої таємниці, і ніхто б не переймався, куди вона їздить і з ким обмінюється посланнями! А тепер усі її таємниці мають стати нашими! Так що за вірші?
— Так от вірші! Ти знала, що Мар’яна писала вірші?
— Ні, я цього не знала. Але я знаю, що вірші писала Анжелка, маленька калічка, що допомагала Мар’яні по хазяйству. Протирала усі її вази та статуетки. А пані Мар’яна дозволяла їй користуватися своїм комп’ютером.
— Вона страшненька зовні? — запитав вражений Чеканчук.
— Нещасна істота, страшенно потворна, горбунка, одноока Але з підвищеним умістом анандаміду в крові. Живе у вигаданому світі, і, здається, тим дуже щаслива.
— Вмістом чого в крові?
— Анандамід, гормон щастя. Якщо в людей його багато, вони можуть бути і горбатими, і рогатими, і без грошей, і все одно будуть щасливими. Сьогодні мій найперший бал, усі в мене закохані...
— А я думав, ці вірші писала Мар’яна...
Чеканчук розповів Ларисі, як він побачив калічку у вітальні за прибиранням, як невідомо чого подумав, чи то, часом, не потворна душа вийшла із прекрасного Мар’яниного тіла? А потім вирішив нікому не розповідати про своє видіння, яке кваліфікував як галюцинації. Чеканчук і Лариса нервово регочуться і ніяк не можуть зупинитися, а ображений Риженко довго Це може отримати пояснення. Нарешті йому пояснили, але він не регоче, тільки стримано посміхається:
— І ви щойно подумали, Олександре, що дух Мар’яни приходив забирати свої вірші звідси на той світ? Між іншим, Ларисо, у цієї... Анжели... вочевидь, є ключ від цього помешкання?
— Виходить, що є.
Лариса знайшла в електронному записнику Мар’яни телефон Анжели.
— Треба буде подзвонити, сказати, щоб віддала ключа. Бідолашка, мабуть не знає, що хазяйка померла.
Але Анжела знала. Вона читає газети. Тому прийшла і забрала всі свої записи з комп’ютера. Більше вона туди не прийде! Щоб ніхто не подумав, ніби вона щось узяла! Віддати ключа? Гаразд, вона прийде завтра ввечері до Лариси додому.
Ну от. Аби всі таємниці розкривалися так легко. Але блок загадок, пов’язаних з Анжелою, майже не пролив світла на загадку смерті Мар’яни Хрипович. І на загадку її життя.
Зранку Лариса витримала скандал зі своєю матінкою, яка тільки-но збагнула, що дочка, котра більше десяти років перебивалася творчими хлібами, від сьогодні працюватиме повний день, а матір залишає сам на сам із онуком Ярославом. Як? Ти навіть не порадилась зі мною! Маєш мене за худобу! Мамо, коли раптом трапляються такі пропозиції, ніхто не радиться, і без того все ясно! Боже мій, я з лікарні, а ти лишаєш мені свого молодого кабана! А сонний Ярослав, вилазячи з туалета, гаркнув, що коли він — молодий кабан, то ти, бабусю, стара свиня. Божевільня, божевільня, — шипіла Лариса, грюкнувши дверима й біжучи по сходинках, кожне київське житло є філіалом божевільні. Там, де мешкає більше однієї особи, — відділення для буйних. А там, де менше двох, — то для тихих. Але всюди бедлам. Київ — то місто божевільних.
Лариса Лавриненко прибігла на нову роботу, коли електронний годинник показував 9.01. Влетіла у похмуре вогке підворіття, перетнула несподівано доглянуте вимощене європлиткою подвір’ячко з клумбою і фонтаном (воістину, Київ — місто контрастів), увійшла до центрального офісу фундації, де вже ніхто не згадує недавніх трагічних подій. Тільки на столі Мар’яни стоїть її портрет з чорною стрічкою навскоси і ваза з двома жовтими трояндами поряд. Але життя триває. Всі вже на роботі, всі пильно працюють. Обдаровані діти України вимагають подальшої увага й турботи! Хоча й жінка з феноменальним даром віднаходити обдарування лежить у землі, і вінки на свіжому пагорбі поливає огидний листопадовий дощ.
Тетяна відразу запросила Ларису в кабінет до боса, а Чеканчук, побачивши, що у Біста з Ларисою розмова надовго, ввімкнув Мар’янин комп’ютер. О господи, ще один електронний лист: De ty, Mar’jano? Скільки можна? Всі давно все знають, навіть каліка Анжела. Втім, по телебаченню інформації не було, а київські газети далі Києва зазвичай не доходять. Чеканчук відіслав відповідь: Mar’jana zahynula. Dodzvonitsa meni dodomu — і вказав свій домашній телефон. Можливо, він не порадився з колегами по розслідуванню, але вони вчора так і не виробили оптимальної стратегії подальших дій. Тільки домовились, що він неодмінно пошукає дані про контакти фундації з Дружбонародівкою. Але саме цих даних у Мар’яниному комп’ютері нема. Дивно, таке враження, ніби хтось нишпорив по Мар’яниних файлах. Нема навіть інформації про її останнє відрядження. А він добре пам’ятає, що, коли вони востаннє спілкувалися ввечері перед тією фатальною поїздкою ось тут, біля цього столу, Мар’яна поспішала, і він допомагав їй роздрукувати тексти розписок в отриманні грошей від батьків Козової. А чи була ще й розписка від клієнта з Дружбонародівки? Йому здається, що не було.
Вчора в Мар’яниній хаті вони з Ларисою і Риженком довго говорили саме про той надривний вечір. Чеканчук сказав їм те, чого донедавна не міг сказати навіть сам собі: він не знаходить добі місця через те, що, наговоривши Мар’яні перед дорогою купу неприємних слів, мимоволі створив у її душі той недобрий лад, коли можна впасти там, де зазвичай не впадеш. Лариса і Риженко порадили йому не мучитись: він дуже перебільшив значення своїх слів для Мар’яниного душевного ладу. Потім Лариса запитувала про сережки, а він не міг нічого пригадати — вочевидь, вони були в Мар’яниних вухах, бо він не зафіксував ніяких змін в її звичному вигляді. Яка в неї була зачіска? Як завжди: невеличкий чубчик над чолом, волосся на плечах. Вона роками не міняла зовнішній образ, говорила, що не змія: змінює душу, а не оболонку. Сашко Риженко ще тоді сумно похитав головою: душа в неї така сама, як у вісімнадцять років. «Тобі видніше, Сашику, — відповіла Лариса, — ти знав її найдовше». — «Але в ті далекі роки сережок у неї не було, — відповів Риженко, — і навіть вуха не були проколоті».
А того вечора після їхньої останньої зустрічі вона перед дорогою заїхала до себе. Він добре пам’ятає їхню останню телефонну розмову. Вона дзвонила з дому, на екранчику телефонного апарата блимав її домашній номер, отже, вона могла лишити діамантові сережки вдома. Не в Париж вона їхала, а в Новожахів. Риженко погодився з цим припущенням. Але не погодилась Лариса: якщо жінка знімає коштовні сережки, щоб не ризикувати в дорозі, то неодмінно одягне інші, не такі дорогі. Зяяти дірками у вухах не буде.
