Можна було насолоджуватися життям: тобі платять гроші, частують у ресторанах, є де жити, а за це ти маєш всього-навсього гуляти гарним містом із дивним, проте приємним чоловіком.

Але до почуття безтурботності, яке в ті дні таки панувало в моїй душі, домішувалася й тривога. Я погано спала вночі (ми тоді ще спали окремо), й почуття дискомфорту виникало не лише тому, що мене дратувала невизначеність моєї ролі при чудернацькому французові. І не тільки тому, що боялася не отримати третього траншу грошей за свою, цього разу геть незрозумілу роботу. Певне, головною причиною мого неспокою все-таки було те, що мені передавався знервований стан самого хлопчика. Він, одначе, намагався приховати, ажітацію причин якої, як з’ясувалося потім, він і сам до кінця не розумів.

Ось я пропоную Мішелеві піднятись на Високий замок, місце, де неодмінно мають відмітитись усі туристи. Але він зупиняє мене біля Арсеналу й каже, що далі ми не підемо. Бо ж саме тут кордон Львівського середмістя XVIII століття. І ставить мені аж надто несподіване запитання:

— Тут був східний мур?

— Ти ставиш мені дивні запитання, Мішелю. Я не знаю, на сході чи на заході Львова ми стоїмо.

— Ми з тобою — в серці Львова. Але межа, яка під цією горою — східна чи північна?

Я пропоную пошукати газетний кіоск, купити карту Львова, десь сісти й розібратись зі сторонами світу. Мішель каже, що карта Львова в нього є. І навіть краща за ту, яку можна придбати в місцевому газетному кіоску. Отже, справді треба десь сісти за кавою й розібратись Ми виходимо за межі старовинного середмістя, перетинаємо трамвайну колію й, трохи піднявшись угору, доходимо до Порохової вежі, я пам’ятаю, що там має бути непогана кав’ярня.

Мішель розгортає путівник по Львову, виданий десь в об’єднаній Європі. Підписи — французькою. Не випивши своєї кави, ми довго крутимо буклет і навіть ходимо навколо столика, аби встановити відповідність між вулицями, якими щойно ходили, і позначками на плані. Підвальна вулиця є умовним східним кордоном Старого міста.

— А нам потрібен західний! — вигукує Мішель.

— Чому саме західний? — я дивуюся його категоричності щодо міста, в якому він уперше.

— Бо нам потрібна кам’яниця... — він зазирає до свого записника... — Рорайка... Ти не знаєш, де така кам’яниця?

Я не можу зрозуміти, коли він вимовляє зі своїм легким грасируванням кумедне слово «Рорайка». Мені смішно.

— Ти такі запитання ставиш, Мішелю. Якщо тобі з якихось джерел відоме ім’я колишніх власників котрогось із львівських будинків, то треба шукати істориків Львова.

— А як ти думаєш, ця кам’яниця ще стоїть?

— Є велика ймовірність, що кам’яниця таки стоїть. Але дуже мало шансів, що там мешкають спадкоємці родини, яка мешкала у часи Пінзеля.

— Там... жертва, — прошепотів Мішель, і я вперше серйозно замислилась про його психічне здоров’я. Принаймні, невроз досить яскраво виражений. Дуже шкодую, що не вмію вести психоаналітичну розмову, аби змусити його пояснити мені, чого він хоче. Зрештою, може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал, тоді хай принаймні пояснить мені, в чому він полягає і до чого тут якась загадкова Рорайка.

— Яка жертва? Послухай, або ти мені все розповідаєш, або я вертаю тобі гроші й їду додому. А ти шукаєш свої жертви сам.

— Ти не можеш так вчинити, — відповідає він. — Повернімося у старе місто. І давай походимо біля західного кордону.

Західний кордон старого Львова — вздовж сучасного проспекту Свободи. Як на мене, це найпохмуріша частина Старого міста. Коли звертаєш від широкого і жвавого Проспекту Свободи в бік площі Ринок, завжди відчуваєш певний спротив, який треба долати. Потім стає легше. Але ті кам’яниці біля Катедри якісь особливо похмурі, й депресивні.

— А ти певен, що ця твоя Рорайка, — я знову долаю сміх, — стояла саме в межах середмістя? За валами теж були забудови.

— Ні, — він знову зазирає до записника, який тримає у внутрішній кишені піджака, — pas loin du la mur de l'Ouest, неподалік від Західної Брами.

Це один з епізодів тих кількох днів, поки з нами ще нічого не трапилося і я ще нічого не розуміла. Не можу відтворити година по годині ті дні. Аби відтворити все по порядку, треба було вести нотатки, до чого я тоді не додумалась, і що, до речі, робив він. А отже, мені доведеться переповісти найяскравіші моменти з того часу без чіткої хронології.

Звісно ж, ми відвідали музей Пінзеля. І річ не в сльозах на його очах — те, що хлопчик дуже вразливий, і здається, не придурюється, я вже тоді добре усвідомлювала. І не в тім, що він став на коліна перед Жертвоприношенням Авраама — зрештою, він правдивий екзальтований католик, який незбагненним дивом зберігся в сьогоднішній цілковито антиклерикальній Франції. Тітоньки з музею поглянули на нього в ту мить з повагою й розумінням, хоч скульптурна група стоїть не в храмі, а в колишній культовій споруді, наразі перетвореній на музей.

А річ у тім, що хлопчик знову здивував мене дивним запитанням. До того ж він раптом надзвичайно легко перейшов від містичного осяяння до дуже практичного, я б навіть сказала, прагматичного дискурсу.

— У чреві жертви... — він так і сказав — au ventre du sacrifice. — Чи може бути щось заховане всередині Ісаака? Він же робився не з цілісного дерева, а з шматків...

Якби не наївний скорботний погляд хлопчика, я б подумала, що таки маю справу зі зловмисником, який має на меті те, проти чого застерігала Дарина Костюк. Пам’ятаю, тоді в моїй голові майнула рятівна думка: певне, в музеї є сигналізація, якщо цей ненормальний раптом вирішить перевірити своє припущення.

— Мішелю, ти вимовляєш sacrifice, тобто це вся композиція. Якби ти казав victime, тоді ще можна було б напевне думати, що золоті дукати заховані у чреві Ісаака. А може, вони у чреві Авраама? Ми ж не можемо ламати обох.

— Там не золоті дукати...

— Тим більше ця скульптурна композиція дорожча за золото.

— А це розп’яття... Це мертвий Христос. Його зроблено з мертвого дерева. І Вроцлавський Христос мертвий. Пінзель шукав живе дерево для воскреслого Христа. Це те, чого він так і не знайшов. Бо для такого була потрібна велика жертва...

І Мішель рушає від Розп’яття в центральному нефі до Жертвоприношення Авраама.

У музеї ми розмовляємо пошепки і погано чуємо одне одного. Але потреба поговорити ще більша, аніж стояти біля тих скульптур. Ми виходимо на Митну площу. Тітоньки запрошують заходити ще. Мішель каже, що зголоднів. Я пропоную пошукати щось пристойне, але він, як неслухняна дитина, тягне «маму» до кіоска з пітами. Ми беремо по великому бутерброду з наповнювачем і сідаємо до пластикового столика під парасолькою. Мішель питає, з якого костелу Жертвоприношення. Я кажу, що це з Городенки, невеликого містечка неподалік. Він просить повезти його до Городенки. Я відповідаю, що Авраам з Ісааком вже тут, там тільки порожній костел із суттєво тривіальнішими оздобами. Зрештою, якщо вже так кортить проїхатись по пінзелевських місцях, то треба їхати не в Городенку, а в Бучач. Там він жив зі своєю загадковою родиною і там є два храми, оздоблені його скульптурами.

— Бучач... — натужно вимовив Мішель, — Бучач...

Я знаю, як важко французам вимовляти літеру «ч». Так само, як нам важко навчитись пристойно вимовляти їхні назальні або з належною шляхетністю програсирувати паризьке «р». Мішель мав би сказати щось на кшталт «Бушаш». Але несподівано вимовив слово твердо, з правильним наголосом, хоча французи уперто ставлять наголос на останній склад в усіх словах, які для них іноземні.

— Бучач, — знову прошепотів він, — що завгодно, тільки не Бучач. Те, що ми шукаємо, у Львові. Або ніде.

Увечері того дня він запросив мене до своєї кімнати на келих вина. Я подумала: «Коли він встиг купити вино, адже ми весь час ходили разом?» Вино привезено з Франції, я кілька разів намагалася запам'ятати його назву, але так і не змогла. Певне, назву тому вину дав не сорт винограду й не місцевість, а родина-виробник. Я щиро не хотіла пікантної ситуації. Ловила себе на тому, що порівнювала його не зі своїми коханцями, а з власним сином. І порівняння було не на користь Мішеля — мій син, молодший на дванадцять років, вже тоді був набагато самостійніший у прийнятті рішень.