— Да, да! — підхопила сестра Мішеля. — Но ві что-то нашлі? — вона дуже ретельно зробила наголос на слові «что-то», і пильно глянула мені у вічі.

Знов-таки, я не була готова до такого допиту. Я розповіла про манускрипт і про те, що Мішель кудись заховав його, хоча й обіцяв віддати його мені, а собі мати фотокопію.

— А фігурки? Фігурки, там були? — улесливо спитала вона.

— Ніяких фігурок не було, — обурено відповіла я.

Тоді вона звернулась до нього. Присіла навколішки перед кріслом, де він сидів, підібравши ноги, зі своїм малюванням на колінах.

— Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Figuren?[15] — спитала вона його. А потім ще раз, ще раз. Я не знаю німецької, але те «возіндіфігурен» звучить у мене у вухах і досі, вимовлене огидним, їдким голосом тої жінки.

Це тривало мало не годину, а втім, я не дивилась на годинник. Я зрозуміла, що не допоможу Мішелеві й не дістану пінзелевого манускрипта. Я рушила до дверей, а вона затримала мене:

— Точно нічево не било? Точно?

Я обернулася до Мішеля, щоб якось попрощатися з ним, хоча розуміла всю його тодішню неконтактність. Я торкнулась його плеча й сказала йому:

— Au revoir, Michel! A bientôt!

А він замість прощання мовчки простяг мені свій малюнок. То було зображення чи то демона, чи то поганського бога, в позі олтарної скульптури. Від малюнка було ще моторошніше враження, аніж від чорної фігурки, яка лежала посеред незастеленого ліжка. Мішель простягав малюнок мені, але я його не взяла, бо його схопила вона, глянула на малюнок брата і сказала:

— Вот что будет, еслі так долго смотреть в очі скульптурам Пінзеля, — її акцент та інтонація знову нагадали мені говір ендеерівських німкень.

Я повернулася до себе й у темряві почала відмикати двері своєї кімнати. І знову ключ вирвався з моїх рук і полетів у розпір між дошками підлоги й дзенькнув об асфальт внутрішнього подвір’я. Але тепер та пригода майже не засмутила мене. Я вже знала, куди йти. Цього разу внизу стояли люди — в когось на першому поверсі були гості, стояв веселий галас, горіло світло. Якийсь чоловік люб’язно підняв мого ключа й поніс його мені — ми зустрілися на сходах. Я знайшла в собі сили посміхнулися тому чоловікові й таки відімкнула свою кімнату, а потім згадала, що маю ще раз навідатися ТУДИ — з’ясувати, чи вони йдуть звідти сьогодні, і, якщо так, забрати ключа, бо завтра наш останній проплачений день, я мала повернути обидва ключа адміністраторам.

Я знову пішла хиткою галереєю до них і побачила, що вони зникли, поки мій ключ падав. Ніби вона зурочила мене з тим ключем, щоб зникнути непомітно. Їхній ключ стирчав у щілині, а двері були незамкнені. Я увійшла в порожнє мешкання й запалила світло.

Так, нікого не було. На телевізорі стояла фатальна чорна фігурка. На підлозі, окрім уривків німецьких газет, розлетілось кілька клаптів паперу. Серед них був щойно намальований Мішелем напівдемон-напівсвятий, а також два зачитаних аркуші відксереного готичного тексту із гебрейською поміткою навскоси, який нібито ребе Нухе отримав від Пінзеля, а через дві сотні років його нащадок нібито передав батькові Мікаеля Адлера.

Назавтра був день, який мав бути нашим останнім в цьому приватному отелі на Вірменській. Пам’ятаю, коли ми заселялись, Мішель з’ясував, що виселятися треба вранці, й проплатив на одну добу більше, щоб не вештатись по місту з речами, а мати пристановище також і протягом останнього дня. Отже, весь той день я могла лишатися в кімнаті, що було дуже доречно, оскільки на такий сонячний і золотий у день нашого прибуття Львів звалився мокрий сніг із вітром змінних напрямків.

Весь день я провела в кімнаті, боючись залишити її, щоб ключ знову не падав униз, бо втретє я його більше не знайду. Пам’ятаю, що я дивилася телевізор і кілька разів телефонувала синові додому. І мляво думала про те, що відбулося. Тоді я ще не знала, як довго пам’ятатиму ті події. А ввечері, вирушаючи на вокзал, постукала в кабінет адміністраторів, щоб віддати їм ключі, й вони вибачилися, ховаючи очі. Певне, не без їхньої згоди потрапляла в наші кімнати чи то сестра Мішеля, з якою я мала щастя познайомитися вчора, чи то якась інша особа, її спільниця.

Я повернулася до Києва сама в двомісному купе, в якому мала їхати з Мішелем. Лютувала страшна завія. Кінець жовтня — початок листопада був у той рік рідкісно паскудними, і викликали апокаліптичні відчуття. Я була щаслива, — якщо доречним буде слово щастя, — що в домі були гроші, які я заробила на таємному бажанні Мішеля Адлера, якого, я, здається, так і не виконала. Можна було деякий час відпочити, не думаючи про наступну роботу. Щось мені підказувало, що працювати на Пепербаума я більше не буду, але багаторічна робота у фірмі «Таємне бажання» навчила мене жити сьогоднішнім днем, не переймаючись днем якщо не завтрашнім, то післязавтрашнім напевне.

А непогода не вщухала, і мені здавалося, що причиною тої недоречно ранньої зими, яка звалилась того року на Україну, було божевілля мого Мішеля і втрата для України трактата Пінзеля. Мій син, який був першим, кому я розповідала про свої львівські пригоди тої осені, а отже, і першим співрозмовником, з ким я намагалася осмислити ті події, висловив припущення: а може це й логічно, що писаний німецькою трактат німецького скульптора повернувся до Німеччини? Адже жоден із нащадків ребе Нухе не віддав того манускрипту нікому з місцевих християн. Чи не символічно, що чекали людей з Німеччини, дарма що ті прийшли як страшні завойовники.

Я розумію, син хотів, щоб я перестала каратися тим, що не зуміла «відбити» в Мішеля та його сестриці того манускрипту. А може, Мішель заховав Пінзелев трактат десь у своїй кімнаті, щоб той не дістався його сестрі, а в мене був день пошукати, поки кімната стояла вільна, чим я не скористалась?

Але я була тоді в такому прибитому стані, що навряд чи щось знайшла, навіть якби й шукала. Простіше було б йому віддати мені трактат до приходу сестри. Він вже добре познайомився зі мною протягом тих десяти днів і міг бути певним, я неодмінно передала б йому фотокопію.

А також я намагалася пояснити сама собі, чому Мішель назвався чужим іменем. Певне, то був вплив його сестри або іншої натхненниці його пошуків. Він сам у розмові десь згадав, «вона дала мені гроші, але вони мені не допомогли. У Пінзеля також було багато грошей». (Гонорари загадкового майстра, як свідчать його розписки в архівах Потоцького, були, як на той час, фантастично великі, але, знов таки, я їх не бачила, цитую журналістів, які перецитовують одне одного).

Перше пояснення цілком прагматичне. Він з манускриптом перетинає кордон України. А я, яка знає, що манускрипт у нього, даю про це сигнал, але митники шукають Мішеля Арбріє, не Мікаеля Адлера, який благополучно привозить трактат додому і виставляє його на чорний аукціон. Але щось в мені опиралося такій цинічній прагматиці мого хлопчика.

По-французьки дерево — arbre, арбр. Слова арбріє у французькій мові нема, але, згідно з формальними правилами французької лексикології, арбріє — це щось або хтось, пов’язаний з деревом. Мішель добре говорив по-французьки, навіть занадто добре. Я знаю цей рівень володіння мовою, якого я не досягла. Коли іноземець вивчає мову краще, ніж носій, але йому все одно чогось бракує. Так говорив по-французьки Мішель. Знаючи його схильність до втаємничених символів, він міг у такий спосіб маскувати свою прихильність до роботи по дереву.

— Певне, від твого Пінзеля таки правда можна збожеволіти, — жаліє мене син. — Подивися на себе! На кого ти схожа! Встаєш серед ночі, смикаєшся від телефонних дзвінків. Також, мабуть, задовго дивилася у вічі Пінзелевим скульптурам. І Миколі Браницькому, певне, також дивитися у вічі було не варто. Ну не могла ти врятувати той манускрипт! Навіть якби ризикнула собою, не змогла б! Твоє сумління чисте!