Хоч як дивно, після такої репрезентації нам відчиняють і просять увійти. Передпокою нема, ми одразу потрапляємо до вітальні. Перше, що впало мені тоді у вічі, це грізна жінка з покритою головою та юнак із біблійними кучерями поруч. Потім збагнула, що то ми з Мішелем, який зняв свого кумедного капелюха, відбиваємося у свічаді, яке висить на стіні. Ми виглядали цілком як люди, котрі урочисто прийшли по те, що протягом двох століть ховалося «у чреві жертви».

— Нам сказали про вас в антикварній крамниці на Ствроєврейський. У вас має бути картина «Жертвоприношення Авраама». Ми дамо ту ціну, якої вам не дали в крамниці.

Перед нами — жінка із сивим рідким волоссям, накрученим на металеві бігуді. З-під темного халату із залишками шляхетності виглядає нічна сорочка, до якої ззаду причепилася коричнева панчоха, що тягнеться за жінкою, як шлейф. Антиквар зі Староєврейської сказав, що вони спродали все ще за совітів. Але, здається, ще не все. Певне, якусь цінність має чорний буфет, по-львівськи креденс, з різьбою, щоправда, посуду в ньому майже нема. Та й стягти це одоробло сходами темного під’їзду, мабуть, неможливо. А ось і потрібна картина. Так, на ній та сама біблійна сцена, і вона таки направду бездарна. Ісаак оголений по пояс і має недоречний торс античного героя. Авраам з обличчям Бога-отця зі школярських православних ікон тримає Ісаака за горлянку й заніс руку з кинжалом, а янгол з параметрами Купідона ширяє біля тієї руки.

— І скільки ви даєте за цю картину? — знущальним високим голосом питає особа, яка вийшла з якогось кутка. Особа виявилася патлатим чоловіком незрозумілого віку з дрібним зморшкуватим обличчям, у сорочці, застебнутій не на ті гудзики, в штанях, підкачаних до колін, зі страшними виразками на оголених литках. Він стояв перед нами босий, похитуючись на своїх огидних ногах.

— Спочатку скажіть вашу ціну.

— Ні, спершу ви назвіть свою.

— Ціну першим зажди каже той, хто продає.

— А ми нічого не продаємо. Ви прийшли сюди самі! Вас ніхто не кликав!

— Але ж ви пропонували свою картину антиквару!

— Пропонували! А тепер не пропонуємо! За цією картиною мають колись прийти! Ми продавали, коли мамі треба було в лікарню. А тепер нам не горить.

— Так-от, ми — саме ті, хто має прийти по цю картину! Але ми готові її купити!

— А як ви доведете, що ви — саме ті? — на обличчі чоловіка з’явилася страшна гримаса, яка зробила його й без того бридке обличчя ще потворнішим.

— Я тобі завжди казала, що по неї прийдуть! Рано чи пізно! А ти лазив туди! Тому ми й не люди, а якісь чуда-юда! Все через тебе! — почала кричати жінка, від подолу якої так і не відчепилася панчоха.

— Та що за дурниці? Зараз усі такі, як ми! Аврик з Іциком тут ні до чого, — почав дражнитися чоловічок.

— Навіть твій батько не чіпав цієї картини! Хоча й був членом комуністичної партії! Але навіть він знав, що по картину прийдуть, і він з місця її не зрушив! Ти хіба забув, що казала Ядзя?

— А клав я на ту Ядзю! — «мужчинка», так я про себе назвала те жалюгідне створіння, зробив непристойний жест середнім пальцем. — Вона мене змалечку лякала тією картиною! Казала, не будеш слухатися тата, він тобі зробить отаке! — «мужчинка» середнім пальцем показав у бік картини. — Ідіотка! Хіба таке можна говорити дитині? — «мужчинка» жалісно заплакав.

— Коли ми заселялися в цю квартиру за постановою Львівського горкому партії, — у голосі жінки в бігудях забриніла гордість з приводу тієї давньої події, — тут жила Ядзя, її лишили старі господарі, які втекли до Польщі. Ядзя працювала в нас помічницею по господарству, поки не померла, і вона, навіть помираючи, казала: «Матко Боско! Не чіпайте цієї картини! Бо буде погано не тільки моїм панам у Польщі, а й вам також. По неї прийдуть!»

— А хай вони доведуть, що прийшли за нею! Хай доведуть! — закричав «мужчинка».

— Ми прийшли не по саму картину, а по те, що в ній усередині, — сказала я, згадавши не раз чуте від Мішеля «у чреві жертви».

— Ну от. От тобі й доказ! А ти вже звідти все витрусив і продав за пляшку водки!

— А там нічого й не було! Хай доведуть, що там щось було!

— А це твої ноги доводять! А це мої кістки доводять! Всі наші болячки це доводять!

— Про що це вони? — вперше подав голос Мішель, який весь час стояв поруч, тримаючи мене під лікоть.

— Ну от дивіться! Там нічого нема! Це ще ті поляки все забрали, як драпали у свою Польщу! А Ядзю лишили нам невідомо навіщо!

— Це ти все виніс, не бреши. Але віддай бодай те, що лишилось! Двісті років лежало, а ти все спаскудив!

— А там більше нічого й не було!

«Мужчинка» підходить до стіни, де висить картина, й намагається її зняти. Підштовхую Мішеля, щоб він допоміг йому. Вони вдвох знімають важку картину й кладуть її лицем униз на круглий стіл, захаращений якимись ліками, й кілька пляшечок темно-коричневого скла падають додолу й котяться в різні боки, але на це ніхто не зважає. «Мужчинка» легко відсовує дерев’яну дощечку, яка ходить в пазах зі споду картини. Певне, він це робить не вперше. Нашим очам відкривається простір між полотном і відсунутою задньою дощечкою, який поділено дерев’яними перегородками на невеличкі порожні ятки[13].

— Дивіться, тут нічого нема й не було! Все забрали ті кляті поляки! А нам тільки локшину на вуха навішали! Мовляв, не можна чіпати, не можна чіпати! — кричить чоловік.

Порожні вічка мали розміри, як мені запам’яталось, десь п’ять на десять сантиметрів, може, трохи більші. Я ніколи не забуду той ляльковий олтар, створений для потаємних молінь для посвячених. Одне з вічок довгасте, і в ньому лежить щось обсноване павутинням. Мішель нервово хапає річ, яка віддалено нагадує кілька згорнутих у трубку аркушів паперу. Він притискає згорток до грудей, лишаючи на темному плащі сірий слід від пороху століть, а потім похапцем кладе його до внутрішньої кишені, не переймаючись забрудненістю того манускрипту. Мішель певен: це — мета його пошуку. Він тягне мене якнайшвидше йти з дому Матюшенків. Мені теж не хочеться тут затримуватись.

— А допомогти повісити картину назад? — верещить «мужчинка».

— А хто тобі допомагав, коли ти її знімав раніше? — питає жінка в бігуді, наступаючи на панчоху й відфутболюючи її в куток кімнати.

На вулиці я намагаюсь обтрусити Мішеля від пилюки, але йому байдуже. Він іде швидко і не в той бік. Я хапаю його під руку, рвучко зупиняю і ми повертаємо до себе. Старий Львів невеликий, до свого хистку на Вірменській ми доходимо за десять хвилин. Але цей час був тяжким і болісним, як буває, коли треба добігти додому зі страшним головним болем, бо може початись блювота — тоді й близька дорога виявиться далекою. Він іде до своєї кімнати, і я відчуваю: він не хоче, щоб я йшла за ним, хоче, щоб пішла до себе. Але я все-таки йду за ним, попри його очевидне роздратування. Я була певна тоді, що маю на це право.

Що гнало мене за ним? Бажання вдячності? Цікавість, що саме було в тому манускрипті? Чи закарбовані в пам’яті слова Миколи Браницького, що я відповідальна перед Богом за будь-що, пов’язане з Пінзелем, знайдене Мішелем з моєю допомогою на території України? Мабуть, усе разом. Не знаю, який із тих чинників був найвагомішим. Щодо вдячності, то, по-перше, він мені пристойно заплатив. По-друге, я сама хотіла знайти загадковий предмет «у чреві жертви», і, коли того дня зранку налаштувала своє єство «на хвилю долі», то, певне, хотіла передусім свого власного звільнення. Що ж до моєї цікавості до змісту знайденого манускрипту... Коли я вперто стояла поряд з Мішелем, поки він тремтячою рукою ніяк не міг потрапити ключем у щілину (мимоволі воскрешаючи пікантний напис біля входу до помешкання Матюшенків), для мене цілком зрозумілим було бажання сина знайти те, що так трагічно було пов’язано з його батьком. Тут-таки згадалися слова з розмови з Тетяною Йосипенко: «Якщо Пінзель і писав якийсь трактат, то скоріш за все то було якесь керівництво з його ремесла. Яке дерево коли пиляти, яку молитву при цьому прочитати». Отже, зміст манускрипту не видавався мені сакральним.