Тут Мішель закінчив свої записи, заховав блокнот до рюкзака й показав мені на годинника, мовляв, треба телефонувати водієві, їдемо ми сьогодні до Львова чи ні. Я вибачилась перед своїм співрозмовником, мовляв, хочу ще поговорити з ним. Мішель сказав, що хоче переночувати в бучацькому готелі. Я сказала: «Гаразд, хто платить, той і замовляє».Тоді я зв’язалася з нашим водієм, і ми домовилися, що завтра о дванадцятій він чекатиме на нас біля готелю. Ще й встигне зранку з’їздити до Чорткова, чомусь знайшов за потрібне повідомити нам наш мовчазний водій. Щойно я домовилася з таксистом, як побачила, що мій попередній співрозмовник зник, ніби його й не було. Перед нами була порожня площа. Невеличка, але перетнути її Микола Зиновійович аж ніяк не встиг би за той час, поки ми домовлялися з водієм.

Мені стало прикро. Втратити такий раптовий шанс! Можна було б щось довідатись, але Микола Зиновійович зник. Проте Мішель не слухає мою розповідь. Він сказав, що зголоднів. Ми пішли шукати ресторан. Він спитав, чи є ресторан при готелі, я сказала, що навряд, готелі в провінційних містах України здебільшого дуже скромні. Ми вирішили спочатку зняти номер, а потім шукати ресторан. Пішли вздовж траси в бік готелю. Нас обганяли авта й маршрутки. Стара частина міста закінчилась, ліворуч постали забудови радянських часів, праворуч, нижче траси, у проваллі стояли приватні будиночки. А над усім темнів і грав міддю бучацький ліс. У готелі нам запропонували двомісний номер із ліжками через прохід. Я запропонувала Мішелю лишити сумку в кімнаті, але він відмовився.

Найближчим харчовим закладом було кафе «Над Стрипою». Стрипа — це річка, на якій стоїть Бучач. Ми були занадто втомлені, щоб шукати вишуканіше місце, яке в цьому містечку, мабуть-таки, було. А в «Над Стрипою» було скромно, проте чистенько. До їжі ми взяли по кухлю легкого «Микулинецького» пива, єдиний місцевий колорит. Мішель сказав, що пиво буде добрим вступом до провансальського вина, пляшку якого він узяв з собою.

До готелю дісталися в повній темряві. І коли ми опинилися в номері, він дістав пляшку вина. Я пригадала, що коли пила його вино, то по тому бачила дивний сон. Спитала, чи не тому ми бачили однакові дивні сни, що до вина було щось домішано?

— До вина нічого не домішано. Просто це вино з Аквітанії, з країв провансальської єресі. До цього вина не треба нічого домішувати. Досить його просто пити.

Тільки як пити, коли є лише гранчасті готельні склянки? Мішель дістав із торби коробку з келихами, яку він завбачливо взяв із собою. Купив він їх у Львові чи привіз із собою, не знаю. Так само не знаю, куди вони поділися вранці. Як не пам’ятаю смаку того червоного вина, можливо, в ньому не було нічого особливого. Зате пам’ятаю, що тієї ночі ми не розмовляли, відразу ж заснули, і мені снився старий єврей, прадід Миколи Зиновійовича, який стояв серед лісу й говорив, що манускрипт Пінзеля зберігся. Рукопис повернувся до християн, а що ті з ним зроблять, то їхня справа. Той дід нахиляв свою голову ліворуч і повертав обличчя до неба, і мав таке саме волосся й бороду, як у скульптури біля малахітового олтаря в Успенському костелі.

Дорога з Бучача до Львова промайнула трохи веселіше. Дорогою назад Мішель дякував мені за ідею з’їздити до Бучача. Він ніби побачився зі своїм небіжчиком-батьком. Але він певен, «жертва» не там.

Яка жертва, Мішелю, хлопчику? Аби ж то він розповів мені, що він, власне, шукає! Я цілком зрозуміла, коли він довго не наважувався розповісти про свого батька, котрий шістдесят років тому був у Бучачі як солдат гітлерівської армії. Але ж сказав, і нам обом стало легше. Скажи решту, і пошуки йтимуть продуктивніше.

Нас довезли просто до нашого прихистку на Вірменській одразу по обіді. Ми піднялися кожен до себе, щоб зустрітись за кілька хвилин. І тут на мене чекала прикрість: хтось напевно побував у моєму помешканні. Все було не так, як я залишила. Можна було б подумати, що в кімнаті прибирали під час нашої відсутності. Але до числа послуг цього приватного готелю прибирання, здається, не входило, та й готельні прибиральники працюють по-іншому. Вони можуть пересунути валізу й застелити ліжко, але ніколи (боронь Боже!) не виявлять, що рилися в речах гостя чи його паперах. Нічого не зникло, проте побачений гармидер не тільки обурив, але й посилив тривогу й навіть страх, завжди присутні у моїх мандрах із Мішелем. Досі ці відчуття існували в приспаному, неявному вигляді, а тепер прокинулися і посилилися.

Я побігла до нього, щоб довідатись, чи з ним теж таке трапилося. Добре пам’ятаю, що переймалася, як він сприйме безлад у своїй кімнаті. «Треба звернутися до адміністраторів, — подумала я тоді. — Зрештою, саме вони несуть відповідальність за спокій пожильців. Вони ще мають бути у своїй кімнатці на горищі...»

Я вийшла зі своєї кімнати на галерею. Ще не сутеніло, але атмосфера вже згустилася. Господи, як довго ми їхали! А скільки часу треба було Пінзелю, щоб дістатися з Бучача до Львова? І як він діставався? Ішов пішки чи їхав верхи? А може, винаймав карету? Чи користувався власною[9]? Можливо, карету за ним присилали замовники? Я добре пам’ятаю, що мало не всі наші з Мішелем дії я вже тоді починала порівнювати із вчинками нашого давнього героя. Навіть коли ми сьогодні обідали в дорозі в ресторанчику на трасі, то говорили про те, які заїжджі двори були тоді при дорозі й що в них подавали.

Я добре пам’ятаю, що постукала у двері до Мішеля, а він не відчинив. Може, заліз до ванни, вирішила я. І тоді рушила до готельного офісу на мансарді. Там мені теж не відчинили, хоч і казали, що до послуг гостей працюють допізна. Довелося повернутися. Мішель розгублено стояв на галереї біля своїх дверей. Його речі теж виявилися не на своїх місцях. Пам’ятаю, як він сказав тоді:

— Невже вона й тут мене дістала? А може, вона це все й зорганізувала?

У його кімнаті теж побували. І порпалися в його речах. Це навіть я могла відзначити, бо в Бучач ми вирушали саме з його кімнати. Але він сказав мені, що ВСЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ носить із собою. Він і справді завжди носив на плечі досить велику сумку (невже тягає там усе привезене вино?).

Але навіть якщо нічого не зникло, що це за неподобство? Чому хтось риється в наших речах, коли ми йдемо з готелю? Разом з Мішелем ми зійшли нагору й довго стукали в кабінетик адміністраторів, двох спритних і назагал приємних хлопців. Ніхто не відчинив, хоча вони запевняли, що принаймні один з них завжди на місці. Мішель сказав: «За дверима хтось є.» «Але ж у нас нема ордеру на обшук чи на арешт», — пожартувала я, запропонувавши чекати, поки хтось вийде. Тоді він запропонував не ставити ЇХ у незручне становище й піти звідси. Я зробила так, як хотів Мішель. Зрештою, якщо хтось на когось полює, то лови йдуть на нього, не на мене. Я тут узагалі нічого не важу й не розумію. Намагаюся вгадати таємне бажання клієнта, бо він не хоче його сформулювати. Або ж із якихось причин не може.

Таким було повернення до Львова з Бучача. Але ніч була гарна. Настільки гарна, що забулися всі тривоги й того дня, і перед ним. Обіймаючись із Мішелем у темряві, я розповідала йому про Миколу Зиновійовича. Він слухав дуже уважно і сказав: «Як дивно, певне, то його прадід дав моєму батькові лист, який Пінзель залишив ребе Нухе.»

— А хто такий ребе Нухе?

— Бучацький аптекар. Принаймні, так казала моя мама. Вона прочитала рядок, який ребе Нухе написав на манускрипті Пінзеля.

— Твоя мати знає давньоєврейську мову?

— Колись вона вчила її. А потім захопилася чимось іншим. Але єврейською мовою було написано один рядок. Ребе Нухе написав, що взяв цей рукопис у жовтні 1761 року. Тобто він був серед останніх, хто бачив Пінзеля живим.

— Але чому Пінзель віддав рукопис якомусь євреєві?

— А чому він вирізьблював якихось євреїв?

— То вже справа мистецтва. Але ж у ті часи між євреями і католиками була страшна прірва! Нерівні шлюби — то була абсолютна катастрофа! І це зберігалось аж до початку XX століття! Не знаю, як у Європі, а в нашій країні євреї перестали бути чимось дуже окремим тільки після революції. Та й зараз ще є особливе ставлення до євреїв.