Після того вона відійшла в найдальший куточок кабінету, сіла в крісло, зіщулилася, наче хотіла стати зовсім непомітною чи взагалі зникнути. Між нею і столом Басової лежала прозора запона сонячного світла, і саме за нею сховалась дівчина.

Басова розгорнула перед собою на столі широченні аркуші креслень і посміхнулася. Всі вагання зникли. Тут, біля креслень, вона почувала себе, як риба в воді, це була її стихія, її робота, тут для неї не було незрозумілих явищ, і вона в ці хвилини почувала себе всевладною господинею найскладніших хімічних процесів.

Інженери теж потяглися до креслень. У кожного з них уже з’явились нові, ще не перевірені думки і припущення, і хотілося переконатися в їхній правильності або назавжди відкинути їх. Великі аркуші самі собою звивалися в рурки, довелося притиснути куточки каламарем і пресом. Почалася робота.

Зненацька тишу порушило якесь ледве чутне зітхання чи схлипування. На це ніхто не звернув уваги, але звук повторився — і Басова здивовано озирнулася. Зоя Василенко сиділа в куточку, знітившись, і, прикриваючи хустинкою рота, намагалася стримати ридання, а вони все-таки виривалися, і все тіло дівчини здригалось од напруження.

— Зойко, що з тобою? — кинувся Боровик.

— Здається, плакати нічого. Не терплю, коли люди отак розпускають нерви. Випий води, піди вмийся і приходь сюди, — наливаючи воду у кришталеву різьблену склянку, наказала Басова.

— Ні, ні, Маріє Іванівно, я вже не буду, — говорила Зоя, стримуючи нервовий дріж.

— Почекайте, — сказав Боровик, — ми на неї гримаємо, а чого вона плаче, ніхто не знає. Хто тебе зобидив, Зойко?

— Ні, ні… Вже все минуло, вже все дуже добре.

Але Басова зрозуміла, що зовсім не все так добре, як хоче вдати Зоя. Вона підійшла до дівчини, взяла її за плечі, майже обняла, і запитала:

— Ну, що таке? Говори. Що трапилось?

— Нічого особливого…

— А не особливого?

— Тільки ви, Маріє Іванівно, не хвилюйтесь, це… Це, напевно, якесь непорозуміння і все дуже скоро з’ясується.

— Що має з'ясуватись?

— Тільки ви не хвилюйтесь. Я заходила в лабораторію, і там мені сказали…

— Що тобі сказали?

— Півгодини тому заарештували начальника лабораторії.

— Що? — крикнув Ігнатьєв. — Заарештували?

Зоя не змогла більше вимовити й слова, сльози здушили їй горло, губи надулись, і вона тільки кивнула головою.

Ігнатьєв смертельно злякався. У нього огидно і дрібно затрусились ноги, в роті з’явився гіркий смак жовчі. Захотілось опинитися якомога далі від цього клятого місця, куди скеровано очі невидимих, але від того ще страшніших прокурорів.

— От вам, от вам відповідь на всі ваші розумування, — істерично вигукнув він. — Почалося! Вже арештовують! Де ми будемо завтра? А ви ще дозволяєте собі розкіш думати про якісь повторні досліди! Скоро нам усім за гратами бути! Всім!

— Ти, істеричко, замовкни! — металево наказала Басова, і Ігнатьєв змовк, ніби захлинувшись останнім вигуком. — Хто наказав заарештувати, не знаєш, Зою?

В душі Басової ще жила надія, що це непорозуміння, яке швидко можна буде з’ясувати, але й цю кволу надію Зоя розбила вщент.

— Ордера підписав міський прокурор Малахов. Обвинувачується в злочинному порушенні правил безпеки під час досліду.

Відповідь ця на Боровика, мабуть, справила більше враження, ніж на Басову. Губи його скривила коротка гримаса болю, так, ніби в цю мить довелося йому пережити пекуче розчарування. Він нічого не сказав, тільки відійшов від Зої і сів до столу.

— Значить, не стримав слова Малахов, — вже міркувала вголос Марія Іванівна, — значить, говорив мені одне, а думав зовсім інше. Не чекала я цього від нього. Шкода.

— Я не вірю, щоб таке Малахов зробив, — став на захист прокурора Боровик.

— Мені теж не дуже віриться, але факти, як то кажуть, уперта річ. Та й перевірити тут все легко. Ти це напевно знаєш, Зою?

— Всі в лабораторії так говорять.

— Гаразд. Перевіримо. Більше ніяких новин не принесла?

— Вам цього мало?

— Добра відповідь, — похвалила Басова. — Ну, що ж, товариші, це все, безперечно, непорозуміння і дуже скоро з’ясується. Прошу до креслень. Мені треба з вами порадитись. Зою, ти вже заспокоїлась?

— Так.

— Прошу до столу.

Цього витерпіти Ігнатьєв не міг. Басова таки доможеться свого, таки запроторить їх усіх у тюремні камери. Тож зараз він мусить сказати все до кінця, поставити всі крапки над «і», врятувати свій винахід, а заодно й самого себе від неминучого розгрому. І робити це треба негайно, доки серце сповнене рішучістю, а то знову можуть з’явитися вагання й сумніви, і нічого він не скаже. Так бувало вже не раз, але тепер так не буде.

Він підвівся, відсунув якомога далі від себе креслення і дуже стримано й ваговито почав говорити.

— Я хочу сказати вам усім, товариші: я вмиваю руки. Я мушу вам заявити цілком офіціально — всякі подальші експерименти над моїм винаходом провадяться тут без мого дозволу, без моєї згоди, я вважаю постановку їх принципово неправильною і технічно необгрунтованою. Тому припиняю роботу і ніякої відповідальності за можливі результати дослідів нести не буду.

Боровикові перехопило подих. Він мав про Ігнатьєва цілком певну думку, і вона не була дуже прихильною, але такого чекати не міг. Отже, перед ним стоїть боягуз і падлюка. В далекому минулому в Сергія Петровича вже були випадки, коли за хвилини нестриманості, втрати контролю над своїми думками, словами, рухами доводилося платити неймовірно тяжкою ціною, і стримувати себе він уже навчився. Йому вдалося навіть зобразити на губах щось на зразок презирливої посмішки і відповісти крізь зуби:

— Не бійся, Ігнатьєв, ти за цей дослід не відповідатимеш.

Костянтин Павлович не звернув уваги ні на тон Боровика, ні на його слова. Йому треба було договорити все до кінця, забезпечити всі шляхи відступу і раз назавжди порвати з цими, надто небезпечними компаньйонами.

— Я йду, — твердо сказав Ігнатьєв. — І хочу, щоб ви знали, що вам не вдасться таємно провадити якісь досліди, бо відповідні заяви я маю намір зробити в усіх відповідних і відповідальних інстанціях.

— Бажаю успіху, — відповіла Басова.

Саме в цю мить вся сміливість і рішучість Ігнатьєва зникла. Він уже каявся в сказаному і водночас боявся сказати щось інше, якось закреслити з таким трудом вимовлені слова. Він одчайдушно глянув на Басову, на Зою, на Боровика, побачив тільки опущені очі, ніби вони соромились дивитися на нього, з громом відставив стільця і швидко, вже не озираючись, боячись, що його хтось затримає, вибіг з кабінету.

— Як можна так помилятися в людині? — з болем вимовила Зоя. — Як ми могли так помилятися?..

— Не будемо робити надто поспішних висновків, — сказала Басова.

— Хіба не все ясно?

— Ні, Боровик, для мене ще не все ясно. Хочеться мені в цій людині до кінця розібратися. Чому він такий? Що ми самі в ньому прогавили? Чого для нього не зробили?

— Зараз ви в причинах усіх підлот Ігнатьєва станете звинувачувати себе, нестачу виховної роботи? Так?

— Ні, не стану, але працює він зі мною вже майже вісім років. Був час придивитися. Правда, це були роки відносного благополуччя. Одна критична хвилина може виявити в людині більше, ніж вісім років тихого життя.

Висока тривожна автомобільна сирена пролунала десь за вікнами на подвір’ї.

— Знову щось трапилось? — кинулася до вікна Зоя.

Сирена заквилила знову, вже зовсім близько, і всім стало не по собі.

— Швидка допомога приїхала. Знову у нас якесь лихо.

— Зараз дізнаємось. — Басова взяла трубку. — Чергового інженера. Що там у нас таке? Нічого? Чому карета швидкої допомоги в дворі? Не знаєте? Ніхто не викликав? Дивно. Ну, добре. Дякую. Це, видно, не до нас, на заводі все спокійно, — опустила вона трубку. — А Ігнатьєв… Ну, що ж Ігнатьєв, якщо добре подумати, то це сфінкс без особливої загадки, і не будь він такий обдарований, то й голову сушити не доводилося б. Але ж здібне, стерво, здібне, і так просто відкинути його ми не маємо права. Ще багато винаходів він може зробити. Чекай, ти куди?