Больова нескінченність чекає свого кінця,

Щоб покинути зал, не лишивши по собі титри.

В режисера, здається, ані гумки немає, ні олівця,

Щоб легенько стерти це все або якось виправити.

Ми сидимо і куримо – він десь там, я тут.

І воліємо сильно підвестися  на ноги тим із нас,

Кого в сонячну днину підрізав гіркавий спрут,

Свою партію руху вкладаючи в потойбічний вальс.

Опівнічне світило впізнає на смак мою кров.

Там молекули віри, як сонми хоробрих солдат,

Тчуть текстуру матерії й зміцнюють кожен шов,

Аби страх більш ніколи не пхався до наших хат.

І я знаю: на будь-який виклик нам стане крок.

Хіба досі не так було? Все й надалі лишиться так.

Біль осиплеться сірим снігом від ментолових цигарок,

І це буде єдино можлива – не більше - з його ознак.