Місіс Вайєт трималася куди люб'язніше. Цебто вона була напрочуд говірка, а бути говіркою під час морської мандрівки — то ознака вельми приємної товариської вдачі. Вона неймовірно близько заприязнилася з більшістю дам і, на моє превелике здивування, надто охоче кокетувала з чоловіками. Всіх нас вона неабияк потішала. Я сказав «потішала», не знаючи, як висловитися точніш. Відверто кажучи, невдовзі я помітив, що всі куди частіше сміялися з місіс Вайєт, ніж разом з нею. Із чоловіків більше двох слів про неї не витягнеш, зате дами швиденько склали їй ціну: «добросерда сіромашка, досить незугарна, геть не освічена і явно вульгарна». І всі дивом дивувалися, гадаючи, якими тенетами затягнуто Вайєта до такого шлюбу. Багатством — такий був загальний присуд; але ж я знав, що він несправедливий. Якось Вайєт мені признався, що вона не принесла йому в посаг жодного долара і що їй нема від кого чекати спадку. Він казав мені, що одружився «з кохання й заради самого кохання, бо знайшов ту, котра більш ніж гідна кохання». Коли я пригадав ці слова мого друга, признаюся, вони мене спантеличили. Може, він схибнувся? А що я міг думати? Адже він був такий витончений, такий розумний, такий вибагливий, такий чутливий до найменшого ґанджу, такий палкий прихильник прекрасного! А жіночка, видно, неабияк його шанувала — особливо це ставало помітно в його відсутність, коли вона всіх розважала, раз у раз повторюючи що-небудь з того, що їй казав її «коханий чоловік, містер Вайєт». Здавалося, слово «чоловік», якщо вжити один з її власних делікатних висловів, «не сходило в неї з язика». Одначе вся корабельна компанія не могла не помічати: він явно її уникає і постійно зачиняється в своїй каюті, з якої, власне, майже не виходить, даючи дружині повну волю розважатися в товаристві як їй самій заманеться.
З того, що я бачив і чув, я зробив такий висновок: мій друг з незбагненної примхи долі, а може, й піддавшись сліпій пристрасті, пов'язав себе з особою, як не глянь, куди нижчого рівня, і ось сталося те, чого й слід було чекати: минуло трохи часу, і вона вже вкрай йому осоружна. Щирим серцем я співчував бідоласі, але ніяк не міг пробачити йому тієї містифікації з «Таємною вечерею». За це я й надумав з ним поквитатися.
Якогось дня він вийшов на палубу, і я, своїм звичаєм узявши його під руку, почав з ним прогулюватися туди-сюди. Але це нітрохи не розвіяло його похмурості (яку я вважав цілком зрозумілою за таких обставин). Він усе мовчав, а коли й говорив, то сумовито, з натугою. Разів зо два я спробував був пожартувати, і він спроквола всміхнувся. Бідолашний! Згадавши його дружину, я навіть здивувався, що йому стало духу вичавити з себе бодай подобу усмішки. Врешті я прицілився, вирішивши завдати влучного удару: закину спершу кілька непрямих натяків на довгастий ящик — аби мало-помалу дати йому втямки, що в дурні мене не пошиєш і що я зовсім не став жертвою його маленької дотепної містифікації. І ось я пальнув зі своєї замаскованої батареї, сказавши щось про «незвичайну форму цього ящика»; промовляючи ті слова, я багатозначно посміхався, підморгнув і легенько тицьнув його пальцем у ребро.
Те, як Вайєт сприйняв цей безневинний жарт, негайно переконало мене в тому, що він таки несповна розуму. Спочатку він витріщився на мене так, наче силкувався й не міг збагнути дотепності моїх слів, однак помалу, в міру того як він усвідомлював їхній прихований зміст, очі його все дужче вилазили з орбіт. Далі він побагровів, потім зробився блідий як віск, а тоді, наче мій натяк неабияк його потішив, буйно розреготався і, мені на диво, реготав не вгаваючи, ще голосніше й нестямніше, хвилин з десять, не менш. Насамкінець він навзнак упав на палубу. Коли я кинувся піднімати його, мені здалося, ніби він неживий.
Я гукнув по допомогу, й нам коштувало величезних зусиль привести його до тями. Прочнувшись, він щось замурмотів. Перегодом ми пустили йому кров і вклали спати. На ранок він здавався цілком здоровим, принаймні фізично. Про його здоровий глузд я краще помовчу. Від того дня я старанно уникав його, на пораду капітана, який, певно, цілком поділяв мою думку про те, що бідолашний художник зсунувся з глузду, але застеріг мене жодній душі на кораблі про це розповідати.
Відразу після тої пригоди з Вайєтом обставини збіглися так, що тільки дужче загострили цікавість, яка мене опосіла. А збіг був такий. Я зробився нервовий — пив забагато зеленого чаю і препогано спав, а протягом двох ночей, можна сказати, сон мене зовсім не брав. Двері моєї кімнати виходили в головний салон, який був також їдальнею, — туди ж виходили двері всіх кают з одним пасажиром. Двері трьох Вайєтових кают відчинялися в малий салон, відділений від головного легенькими ковзними дверима, які не замикалися на ніч. А що ми пливли майже весь час проти лобового вітру, причому досить міцного, то судно кренгувало невпинно, і коли воно хилилося на правий борт, то ковзні двері між салонами посувались убік і лишались відчинені, бо ніхто не давав собі клопоту піднятися й зачинити їх. Моя ж полиця розташована так, що коли ковзні двері відхилялися, а двері моєї каюти були відчинені (так воно бувало всякчас через задуху), я міг бачити майже весь малий салон, причому саме ту його частину, куди виходили каюти містера Вайєта. Отож у ті дві ночі (не підряд), потерпаючи від безсоння, я цілком виразно бачив, як близько одинадцятої години — і тої, і тої ночі — місіс Вайєт скрадаючись виходила з каюти містера Вайєта і зникала в третій каюті, де й лишалася до світанку, потім чоловік її кликав, і вона верталась назад. Це явно свідчило, що розрив між ними — повний. Вони вже спали порізно, — мабуть, збиралися взяти формальне розлучення, і тут я дійшов остаточного висновку щодо зайвої каюти.
Назву ще одну обставину, яка вельми мене зацікавила. То було в ті згадані безсонні ночі: одразу по тому як місіс Вайєт ішла в третю каюту, з тої, де лишався її чоловік, до мого слуху починали долинати ледь чутні шерехи й постукування. Деякий час я пильно до них дослухався, і врешті мені пощастило — я таки додумався, що то могло бути. То художник відкривав довгастий ящик з допомогою стамески та дерев'яного молотка, обгорнутого, мабуть, у якусь м'яку вовняну тканину або полотнину, щоб приглушити стукіт.
Мені ввижалося, що я можу цілком точно вгадати мить, коли він виймав гвіздки з накривки, коли знімав її та коли клав на нижню полицю. Останнє, приміром, я вгадував з тихенького постукування накривки по дерев'яних окрайках полиці, якого він не міг уникнути, хоч і опускав накривку надзвичайно обережно. А на підлозі місця для неї не знайшлося б. Далі западала мертва тиша, і до світанку я ні першого разу, ні другого більш нічого не чув; правда, коли-не-коли мені вчувалося, ніби звідти линуть майже безгучні ридання чи шепіт, але то, певно, було тільки витвором моєї уяви. Я сказав, що звуки ті скидалися на ридання чи то зітхання, проте, звичайно, вони не могли бути ні тим, ні тим. Я радше повірив би, що то мені просто у вухах дзвеніло. Безсумнівно, містер Вайєт, як і годиться натурі артистичній, всього лише давав волю своєму мистецькому темпераменту, підкоряючись непоборній пристрасті. Він розкривав довгастий ящик, аби порозкошувати, споглядаючи сховану там неоціненну картину. Але з якої примхи він заходився б над нею ридати? Отож, повторюю, мене, безперечно, вводила в оману моя фантазія, підстьобнута зеленим чаєм славного капітана Гарді. До схід сонця я обидва рази ясно чув, як містер Вайєт знову забивав гвіздки в накривку ящика молотком, обгорнутим у полотнину. Після того він виходив повністю вдягнений і викликав місіс Вайєт з її каюти.
Наше плавання тривало вже сім днів, і ми саме пропливали мис Гаттерас,* коли це з південного заходу налетіла буря. Та ми сяк-так підготувалися до неї, бо вже певний час погода загрозливо супилась. Усе, що слід, унизу і на палубі було надійно попригвинчувано та позакріплювано. В міру того як вітер міцнішав, ми прибирали вітрила і йшли тепер тільки на контрбізані та фор-марселі — подвійно рифованих.
