Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Едґар По

УБИЙСТВО НА ВУЛИЦІ МОРҐ

The Murders in the Rue Morgue
Переклав з англійської Борис Ткаченко

Якої пісні співали Сірени, яке ім’я прибрав Ахіллес, ховавшися між жінками — це питання трудні; але вони не стоять поза всякими здогадами.

Сер Томас Бравн

Духовні риси, що за них говориться звичаєм як за аналітичні, мало сами в собі приступні аналізі. Ми оцінюємо їх тільки в їхніх вислідах. Ми знаємо за них, між іншим, що понадмірна їх наявність стає посідачеві джерелом найживішої втіхи. Та, як дужа людина тішиться своєю фізичною здольністю, маючи насолоду від вправ, що кличуть її м’язи до чинности, так тішиться аналітик з тії духовної чинности, яка щось розплутує. Він дістає задоволення навіть від найзвичайніших занять, які вводять у дію його хист. Він кохається в загадках, в каламбурах, в гієрогліфах, появляючи в їх розвязуванні таку ступінь проникливости, що вона видається пересічному розумінню надприродною. Його висліди, випливаючи з самої сути й єства методи, мають справді абсолютний вигляд інтуїції.

Здатність до такого розвязування, можливо, дуже посилюється математичними студіями, зокрема в тій вищій галузі математики, що її несправедливо і тільки з причини її зворотних операцій називалося аналізою мов би par excellence.* Але розраховувати, це ще не є саме по собі аналізувати. Ігрець у шахи, наприклад, робить перше без жодного намагання до другого. З цього виходить, що гру у шахи, в її впливі на духовну природу, розуміється у нас вельми неправдиво. Я тут не пишу трактат, а просто даю дуже побіжні спостереження як вступ до певної осібної розповіди; отже й хочу, скориставшися з ції нагоди, установити тут той факт, що вищі сили рефлективного інтелекту далеко певніше і з більшим пожитком вправляються при непоказній грі у шашки, ніж у всій дріб’язково виробленій суєтності шахів. В цій останній, де фігури мають неоднакові й хитрі, складні ходи, де вони мають різну й мінливу силу, те, що є тільки складним, неправдиво вважається (це не є незвичайна помилка) за глибоке. Тут широко зветься до дії увагу. Коли вона на мить упадає, стається недогляд, що веде за собою втрату, а то і поразку. А що ходи тут не тільки різновзірні, а ще й вельми штудерні, складні, то шанси на такий недогляд збільшуються; і в дев’ятьох випадках із десяти дістає перемогу більше здатний до зосередження, а не гостріший. В шашках, навпаки, ходи єдині і мають мало варіяцій, то ж можливості недогляду зменшуються; а що гола уважність лишається тут поглядно без ужитку, перевага, що її дістає якась партія, добувається вищою проникливістю. Щоб бути менше абстрактним, уявім собі гру в шашки, де фігури зведено на чотири дамки, і де, звичайно, не можна сподіватись якогось недогляду. Очевидно, що тут побіду може рішити (при рівних партнерах) тільки хід recherche,* наслідок певного напруження інтелекту. Позбавлений звичайних ресурсів, аналітик заглиблюється в мислі свого противника, отожнює* себе з ним і нераз таким чином бачить з першого погляду єдиний спосіб (часом справді абсурдно простий), яким можна його завести в оману або справити до хибного розрахунку.

Вістові здавна приписувано вплив на те, що зветься здатністю розрахунку; відомо, і про людей з інтелектом вищого порядку відомо, що вони діставали з вісту, очевидно, несвідому втіху, а шахи заперечували як річ пусту. Безперечно, що з такого роду речей жодна не вправляє так сильно аналітичну здатність. Найкращий шахіст у світі може бути не чим більшим, як просто собі найкращим грачем у шахи; але вправність у вісті означає здатність успішно діяти в усіх тих важніших справах, де мисль змагається з мислю. Коли я кажу «вправність», я розумію ту досконалість у грі, яка включає розуміння всіх джерел, звідки можна добуватися законної переваги. Вони не тільки численні, а й многовзірні, і часто лежать в глибинах мисли, ніяк неприступних звичайному розумінню. Уважно спостерігати, значить наявне пам’ятати; і, з цього погляду, здатному до зосередження шахістові поведеться добре у вісті — надто що правила Гойля (самі побудовані на чистому механізмі гри) досить і загально приступні розумінню. Таким чином, мати держку пам’ять і грати «по книзі», це є пункти, звичайно розглядані як ціла сума доброї гри. Але гострість аналітика виявляється, власне, поза межами самих правил. Він мовчки робить силу спостережень та висновків. Те саме, можливо, роблять його компаньйони, і різність в обсягові добутого знання лежить не стільки в слушності висновків, скільки в якості спостереження. Доконечне знання — це знання того, що треба спостерігати. Наш ігрець ніяк себе не обмежує, він не одкидає вислідів із речей, які до гри безпосередньо не належать, з тії причини, що його об’єктом, мовляв, є гра. Він придивляється до обличчя свого партнера, пильне його рівняючи до обличчів кожного із противників. Він уважає, як підбираються карти в кожній руці, обраховуючи часто козир за козирем і фігуру за фігурою на підставі поглядів, що ними обмінюються між собою їх посідачі. Він одзначає в ході гри кожну зміну обличчя, нагромаджуючи цілий фонд догадок із зміни виразів певности, несподіванки, торжества чи досади. З маніри, як береться взяток, він судить, чи візьме ця особа ще й другий взяток тії самої масти. Він пізнає хід, зроблений, щоб піддурити противника, з того, як кидається карту на стіл. Випадкове нерозважне слово, ненароком упущена чи перевернута карта, поспіх або ж недбалість до того, щоб її сховати, рахування взятків із тим, щоб їх підладнати, замішання, нерішучість, заздрість чи хвилювання — все це дає для його видимо інтуїтивної перцепції вказівки на дійсний стан речей. Зігравши перші два-три чи круги, він уже цілковито певний того, що находиться в кожній руці, і відтоді складає свої карти на стіл з такою абсолютною точністю розрахунку, як коли б решта партнерів повернула до нього свої власні карти лицем.

Аналітичний хист не повинно змішувати з простою вигадливістю, вимисливістю, бо аналітик є доконче вимислива людина, а ця остання часто буває зовсім нездатною до аналізи. Конструктивну чи комбінаційну здатність, що нею звичайно виявляється вимисливість — френологісти (я думаю, хибно) приділяють цій здатності осібний орган і вважають її за первісну силу — так часто відзначувано в людях, котрих інтелект під іншими поглядами стояв на межі ідіотизму, що на цей факт звертали увагу всі дослідники духовного життя людини. Між вимисливістю та здатністю до аналізи існує, справді, далеко більша різність, як між фантазією та уявною здатністю, але різниця ця має в собі дуже точну аналогію. Виявляється, дійсно, що вимислива людина завжди схильна фантазувати, а люди з правдивою уявною здатністю бувають завжди аналітики.

Дальша розповідь буде читачеві до певної міри мов би коментарем до поданих тут тверджень.

Пробуваючи в Парижі на весні і частину літа 18.. року, я зазнайомився там з месьє К. Оґюстом Дюпен. Цей молодий добродій походив з прекрасного, справді славного роду, але сплетіння примхливих подій звело його на таку вбогість, що енергія його вдачі скорилася перед нею, і він перестав пробиватися в світ чи турбуватися тим, щоб повернути собі маєток. Доброзичливість кредиторів полишила йому незначні рештки отчизних маєтків, і на прибуток із них, шляхом пильної економії, він спромагався забезпечити собі все доконче потрібне на прожиток, а поза цим нічим не журився. Що-правда, книжки були йому єдиною розкішшю, а в Парижі добувати їх легко.

Ми зустрілись уперше в маловідомій книгозбірні на вулиці Монмартр; а що обоє шукали там однієї, вельми рідкої і визначної книги, це нав’язало між нами міцний звязок. Ми побачились знову і знову. Я глибоко зацікавився інтимною сімйовою історією, що її він докладно мені розповів з усім щиросердям, властивим французові, коли він сам собі є темою. Я дивувався також на широченний обсяг його лектури, і над усім, я почував, що дикучий жар і животворна свіжість його уяви запалювала мені душу вогнем. Шукавши в Парижі деяких об’єктів, що були мені в той час метою, я почував, що товариство такої людини було б мені цінне понад усяку міру; і це почуття я визнав йому. Нарешті прийшло до того, що ми рішили жити з ним спільно протягом мого перебування у місті, а що мої обставини були дещо не так трудні, як у нього, мені дозволено оплачувати нашу спільну кватиру [й умеблювати її] відповідно до фантастичної хмурости наших настроїв. Це був пошарпаний часом, химерний будинок у далекій і безлюдній частині передмістя Сен-Жермен; через якісь забобони, що за ними ми не допитувались, він довго стояв порожній і в занедбанні доживав свого ветхого віку.

1
{"b":"570226","o":1}