Коли я вперше побачив ту прояву, ― бо інакше я таки не можу те назвати, ― мій жах і моє здивування були безмежні. Але, поміркувавши, я трохи заспокоївся. Я згадав, що почепив кота в саду біля дому. Коли почалася пожежа і зчинився переполох, сад одразу ж заполонив натовп ― хтось перерізав мотузку і пожбурив кота через відчинене вікно до моєї кімнати. Можливо, таким чином він хотів розбудити мене. Коли стіни впали, руїни притиснули жертву моєї жорстокості до недавно потинькованої перегородки, і від жару полум'я та ядучих випарів тіла на ній відбився малюнок, що його я бачив.
Хоча я заспокоїв коли не своє сумління, то бодай розум, швидко знайшовши пояснення до цього приголомшливого явища, яке оце змалював, воно, проте, глибоко збурило мою уяву. Впродовж довгих місяців мені невідступно ввижався привид кота, і аж тоді вернулося в мою душу невиразне почуття, яке здавалося ― та то тільки здавалося, а насправді не було ― каяттям. Я почав навіть сумувати з приводу втрати і шукав по брудних кублах, звідки тепер майже не вилазив, схожого кота тієї самої породи, котрий замінив би мені мого колишнього улюбленця.
Якось уночі, коли я сидів, задурманений, у якійсь Богом проклятій норі, увагу мою раптом привернуло щось чорне на одному з величезних барил із джином чи то з ромом, що складали майже всю обстанову того закладу. Кілька хвилин я не зводив очей з барила, дивуючись, як це я досі не помічав тієї дивовижної штуки на ньому. Я підійшов і торкнув її рукою. То був чорний кіт, величезний ― як мій Плутон ― і схожий на нього, мов дві краплі води, аби не одна відмінність. У Плутона не було аніде жодної білої шерстинки, а в цього кота велика, хоч і невиразна брудно-біла пляма розпливлася мало не на всі груди.
Коли я доторкнувся до нього, він одразу скочив, голосно замуркотів і потерся об мою руку, явно задоволений з моєї уваги. А я ж саме й шукав такого кота! Я відразу ж забажав його купити; та господар закладу від грошей відмовився ― він не знав, звідки цей кіт узявся, ніколи його тут раніше не бачив.
Я весь час пестив кота, а коли зібрався додому, він явно забажав піти зі мною. Я йому цього не боронив; дорогою я раз у раз нахилявся і пестив його. Вдома він швидко оббувся й одразу став улюбленцем моєї дружини.
Та сам я невдовзі почав відчувати до нього дедалі дужчу неприязнь. Цього я аж ніяк не сподівався; одначе ― не знаю, як і чому це сталося, ― його відверта любов викликала в мене тільки огиду й роздратування. Поволі ці почуття вилилися в люту ненависть. Я всіляко уникав кота; лише невиразний сором та пам'ять про моє колишнє злочинство стримували мене від розправи над ним. Минали тижні, а я жодного разу не вдарив його і навіть пальцем не зачепив, але поволі ― дуже поволі ― мене опосіла невимовна відраза, і я мовчки тікав від осоружної тварюки, мов від чуми.
І ось що підсилило, безперечно, мою ненависть до цього кота: наступного ж ранку, відколи я привів його додому, виявилося, що він, як і Плутон, позбувся одного ока. Але моїй дружині він став від того ще любіший, адже вона, як я вже казав, зберегла в душі своїй ту лагідність почуттів, що була колись така притаманна й мені і служила невичерпним джерелом найчистіших та найпростіших радощів.
Проте, немов на диво, що далі зростала моя недоброзичливість, то міцніше, здавалося, кіт до мене прихилявся. Він ходив за мною слідком так уперто, що годі й описати. Варто було присісти, як він залазив під мій стілець або стрибав до мене на коліна, дозоляючи своїми нестерпними ніжностями. Коли я підводився, щоб піти геть, він плутався під ногами, аж я мало не падав, або, встромляючи гострі пазурі в мій одяг, вибирався таким чином мені на груди. В такі хвилини ой як нестерпно хотілося прибити його на місці, та мене стримували почасти усвідомлення давньої вини, а головне ― що тут критися! ― дикий страх перед цією тварюкою.
Власне, то не був страх перед якимось конкретним нещастям, та мені важко визначити пережите почуття іншим словом. Сором признатися ― так-так, навіть тепер, за ґратами, я паленію від сорому, признаючись: отой дикий, непогамовний жах, що його викликав у мене кіт, був навіяний і підсачений однією з найнезбагненніших химер! Дружина не раз вказувала мені на чудернацької форми білясту пляму, про яку я вже згадував, єдине, що зовні відрізняло цю дивовижну тварюку від моєї жертви. Читач, можливо, пам'ятає, що та пляма була досить велика і спочатку дуже розпливчаста; але поволі ― ледь помітно, так що розум мій довго повставав проти такого явного безглуздя, ― вона набула врешті невблаганно чітких обрисів. Я аж здригаюся, поки назву те, у що вона тепер вималювалася, ― бо саме тому передусім я тремтів од страху й відрази перед котом і спекався б, аби тільки посмів, цього чудовиська ― то ж знайте, на грудях у нього тепер вирізнялося і муляло очі невимовно мерзотне, лиховісне зображення ― шибениця! ― оте криваве і грізне знаряддя Жаху й Злочинства ― Страждання і Згуби!
Тепер-таки я справді зробився найнещасливіший із смертних. Нікчемна тварюка, подібна до тієї, яку я з огидою добив ― ця нікчемна тварюка змушувала мене ― мене, людину, створену за подобою Божою ― так нестерпно страждати! Гай-гай! Ні вдень, ні вночі не мав я більш благословенного супокою! Вдень кіт і на мить не відходив від мене, а вночі я щогодини прокидався від жаских сновидь, які душили мене, і відчував гарячий віддих цієї істоти на своєму обличчі та її нестерпний тягар ― втілена мара! ― і несила було скинути цей тягар, він так до скону й гнітитиме моє серце!
Ці муки витіснили з моєї душі рештки добрих почуттів. Я плекав тепер тільки лихі думки ― найчорніші та найжорстокіші заміри. Моя звичайна похмурість переросла в ненависть до всього сущого ― навіть до всього роду людського. І найтяжче страждала від раптових, частих і непогамовних вибухів люті, у вир якої я сліпо вкидався, моя, о горенько, покірлива і безмовна дружина.
Одного разу, пораючись по господарству, ми з нею спускалися в погріб старої будівлі, у якій змушені були мешкати через наші злидні. Кіт поскакав слідом за мною по крутих сходах, я перечепився, мало не загримотів сторч головою і аж знавіснів од люті. Я вхопив сокиру і, забувши в гніві про нікчемний страх, що доти стримував мене, намірився одним махом зарубати кота на місці. І так би воно, звісно, й сталося, та дружина втримала мене за руку. Охоплений шаленою люттю, перед якою навіженство самого чорта ― ніщо, я випручався і сокирою розчерепив їй голову. Вона впала, не зронивши й стогону.
Вчинивши це страхітливе вбивство, я, не зволікаючи, з крижаним серцем почав обмірковувати, як би сховати тіло. Я розумів, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі, не наражаючись на небезпеку: адже сусіди могли помітити. Багато всіляких вигадок лізло в голову. Спочатку я намірився порубати тіло на дрібні шматки і спалити в печі. Потім надумав закопати його в погребі. Тоді замислився над тим, чи не краще було б вкинути його до криниці, що у дворі, або спакувати в скриню, найняти носія і звеліти йому винести її з дому. Врешті я вибрав, як мені гадалося, найкращий шлях. Я вирішив замурувати тіло в стіні погреба, точнісінько так, як ото, за свідченням літописів, середньовічні ченці замуровували свої жертви.
Погріб якнайкраще був придатний для такої мети. Кладка стін була нетривка, до того ж не так давно їх поспіхом потинькували, а що тут трималася вогкість, то тиньк досі не підсох. Одна стіна мала виступ, у якому задля прикраси зроблено було щось подібне до каміна або вогнища, пізніше його заклали цеглою, а стіну всю потинькували. Я не мав сумніву, що легко зможу вийняти цеглини, заховати в заглибину тіло і знову закласти отвір так, що навіть найдосвідченіше око не виявить нічого підозрілого.
Я не помилився в розрахунках. Узяв лома, легко вивернув цеглини, поставив труп стійма, притуливши його до внутрішньої стіни, а тоді без зусиль заклав цеглини на місце, поновивши усе, як було. З усілякими пересторогами я роздобув вапна, піску та клоччя, приготував розчин ― такий, щоб не відрізнявся від колишнього, і ретельно потинькував нову кладку. Покінчивши з цим, я відчув задоволення, бо все вийшло якнайкраще. До стіни ніби ніхто й не доторкався. Я прибрав з підлоги все сміття ― геть до останньої порошинки. Потім роззирнувся переможно і мовив сам до себе:
