А котора воно година?

(Стара приповідка)*

Загалом беручи, кожне знає, що найліпша у світі містина, це є – чи, на жаль, було – голандське містечко Вондервоттеіміттісс. Але що лежить воно трохи вбік від битих шляхів, як би сказати, на бездоріжжі, то, може, й небагато моїх читачів колись віддали йому візиту. Отже, на благо тим, хто цього не зробив, зовсім годилось би, щоб я тут дозволив собі дещо про нього розповісти. І це, справді, річ тим більше потрібна, що я, сподіваючись завоювати громадські симпатії на користь його мешканців, збираюся тут змалювати історію злощасних подій, що так недавно сталися в його межах. Знавши мене, ніхто не візьме під жодний сумнів, що, взявши на себе таким способом цю повинність, я виконаю її так добре, як тільки є в моїй силі, з усією суворою безсторонністю, з усім обережним розглядом фактів та старанним зіставленням авторитетних джерел – з усім тим, що є властиве людині, котра хоче зватись істориком.

Сполучені свідчення медалів, манускриптів та написів дають мені змогу становчо стверджувати, що містечко Вондервоттеіміттісс існувало від самого свого початку в такому точнісінько вигляді, як і нині. Що до часу його постання, то тут я, на жаль, маю спроможність щось сказати тільки з тією певного роду непевною певністю, яку з часом математики мусять вкладати в деякі алгебраїчні формули. Таким чином, я можу сказати, що цей час що до віддалення його давности, не міг бути менший, аніж будь-яка взагалі вимірна величина.

Торкаючися походження назви Вондервоттеіміттісс, я в рівній мірі признаю свою неспроможність. Поміж множеством поглядів на цей делікатний пункт – поглядів мудрих, учених, досить таки суперечних – я не можу обрати нічого такого, що б можна було вважати за зовсім достатнє. Може, хіба ідеї Ґроґсвіґґа – близько сутичній з думкою Кравтапленттея – можна дати деяку обережну перевагу. Вона гласить: «Vondevortteimittiss – Vonder, читай Donder («грім»); Votteimittiss, ніби und Bleitziz; Bleitziz – застаріле, замість Bleitzen («блискавка»)». Така етимологія, справді, підкріпляється деякими слідами електричного плину на вершечку шпиля Дому Міської Ради. Я не важусь, одначе, брати на себе таку поважну тему і мушу одіслати читача, що хотів би повної інформації, до «Oratiunculae de Rebus Praeteritis (Praeter-Veteris)»* шановного Дундерґутца. Дивись також Блюндербуццардове «De Derivationibus»,* стор. 27-5010, in folio, Готське вид., Чорне й Червоне письмо, з Переносами, Ненумероване, де варті іще уваги замітки на полях Штуффундпуффа з коментарями Ґрунтундґуццеля.

Не зважаючи на цю темряву, що ховає од нас, таким чином, час заснування Вондервоттеіміттіссу та походження його назви, не може бути жодного сумніву, як я вже казав, що він існував одвіку таким, як ми знаходим його за наших часів. Найстаріший мешканець містечка не може собі пригадати ні найменшої зміни в будь-якій його частині; і справді, самий натяк на можливість такої зміни приймається там за образу. Селище це лежить в абсолютно круглій долині, десь коло чверти милі в обводі; звідусіль його облягають чудесні згір’я, що через їхні вершини ніхто ще з мешканців зроду не важився переступити. На це вони мають прекрасний резон, бо не вірять, що там взагалі щось є, по той бік.

Околом долини (вона абсолютно рівна, вимощена пласкими цеглинками) розтяглися суцільним рядом шістдесят маленьких будиночків. Бувши повернуті тилом до взгір’я, вони, річ звичайна, мусять глядіти у центр рівнини – до нього якраз шістдесят ярдів відстани від надвірніх дверей кожного дому. Перед кожним будиночком є малий садочок, а в нім – кругова доріжка, сонячний годинник та двадцять чотири головки капусти. Будинки самі так достоту між собою подібні, що немає жодного способу одрізнити один від одного. Через велику древність, будова їх трохи химерна, але це не зменшує надзвичайної їх мальовничости. Вони складені з сильно обпалених маленьких цеглин, червоних із чорними окрайками, так що стіни виглядають, як здорові шахівниці. Дахи щитами повернуті до чола, а на чільній стіні, між краями даху та над головними дверима, ідуть карнизи, завширшки такі, як решта будинку. Вікна вузькі й глибокі, з манесенькими шибками, а зате прездоровими рамами. На дахах ціла тьма платівочок черепиці з довгими закрученими вушками. Дерево на будинках темне, на ньому багато різьби – правда, не так щоб дуже різноманітного взору, бо різбярі Вондервоттеіміттіссу споконвіку знали різьбити тільки дві речі – годинника та капусту. Але цих двох речей вони вміють на прочуд гарно і з дивною вимисливістю розсівають їх скрізь, де тільки можна знайти яку містинку для різця.

З середини всі будинки так саме один до одного схожі, як і знадвору, і обставлені всі на один зразок. Підлога з квадратиків черепиць, стільці та столи з чорного на вигляд дерева, з тонкими кривими ніжками та немов цуценячими лапками. Камини здорові й високі, і на них красують не тільки уявні годинники та капустяні головки, вирізьблені на чолі, але й справжній дзиґарик, що видає чудесне «тік-так», і справжні два горщики із капустяними головками; годинник посеред карнизу, а капустини обабіч його, по краях, мов почесний ескорт. Поміж кожною капустиною та годинником стоїть малий китайчик із здоровим черевом та великою круглою діркою в ньому, а з неї видніє знов циферблат.

Вогнища широчезні й глибокі, в них звиваються дикими викрутами тагани.* Тут повсякчас жаркий вогонь, а над ним величезний горщик, повний свинини з квашеною капустою, а над ним неодступно пильнує невсипуща господарка дому. Це маленька гладуха з блакитними оченятами на червонім виду; на ній здоровенний, мов сахарна голова, ковпак, прикрашений жовтими та гарячочервоними стьожками. Вона вдягнена у цупку ясножовту сукню, дуже повну ззаду, зате дуже коротку в талії – і взагалі, правду сказать, дуже таки коротку, бо вона не сягає й середини литок. А литки ці грубенькі, та й щиколотки не без того, хоча їх прикриває пара чудових зелених панчох. Черевики – рожевої шкіри – зав’язані бантом жовтих стрічок, зібраних на подобу капустяної голови. В лівій руці господиня має малий важенький голандський годинник, в правій тримає полоник, мішати свинину з квашеною капустою. При боці стоїть рябий жирний кіт, а йому на хвості манісінький позолочений репетир* – це «хлоп’ята» його нав’язали туди для забави.

Самі хлоп’ята, всі троє, в садочку – стережуть порося. Кожен із них на два фути заввишки. На них троєкутні стіжкуваті капелюшки, кармазинові жакетки до стегон, вузенькі шкіряні штанці по коліна, червоні шерстяні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками та довгі сюртуки на здорових перлових ґудзиках. Кожному стримить з рота люлька, а в правій руці кожен тримає малий грубий годинничок: кожен собі димом – пих! Та й зиркне на годинничка, тоді знову – зирк! і знов пихне димом. Порося – зажиріле й ледаче – то шпортається помалу в опалому капустяному листі, а то хвицне ногою в позолочений репетир, бо й йому пустуни начепили на його хвіст цю окрасу, щоб і воно було ловке, незгірш кота.

Просто надвірних дверей стоїть крісло із поручнями, з високою спинкою та шкіряною подушкою, з кривими ніжками і такими, як у столів, немов цуценячими лапками; там сидить поважний старичок, сам господар дому. Це надзвичайно гладенький малий дідок, з великими круглими очицями і прездоровим двоїстим волом.* Він виглядає зовні достеменнісінько так, як хлопці – тут мені нічого далі розводитись. Вся одміна між ними та, що його люлька трошечки більша – і він може з неї пускати трохи більше диму. Як вони, він також має годинника, але носить його в кешені. Як сказати направду, він має далеко важнішу справу, ніж роздивлятися на свого годинника – а що це за справа, я зразу вам поясню. Він сидить, заложивши свою праву ногу на ліве коліно, на лиці його став поважний вираз, і він неодступно зорить, принаймні, хоч одним своїм оком, на певний знаменний предмет в центрі долини.