13. Тут мекали вівці, там стрибали ягнята і, схиляючись під черевом маток, ссали їх вим’я. Барани переслідували овець, які ще не мали ягнят, і, здіймаючись на задні ноги, покривали їх, один одну, а другий другу. Так само переслідували козли кіз і, змагаючись один з одним, стрибали круг них і боролися за кіз, і кожний мав своїх і оберігав їх, щоб інший не поважився крадькома на його права. Навіть старих таке видовище запалило б любовним бажанням. А Дафніс і Хлоя, молоді й палкі, яких довгий час уже томило незадоволене бажання, пломеніли від того, що вони чули, і те, що вони бачили, сушило їх. Вони шукали чогось задовільнішого, ніж поцілунки та обійми, особливо Дафніс, бо в хатньому покої і в веселому нечев’ї зими він визрів для кохання, пломенів від поцілунків і палко бажав обіймів і на всяке діло став палкішим і відважнішим.
14. Нарешті, він став прохати Хлою схилитись до його бажань і дозволити йому все, чого він хоче, і голою лягти до нього голого, і лежати довше, ніж вони це досі робили, бо це - єдине з повчань Філетаса, якого вони не виконали, і це єдиний чарівний спосіб угамувати кохання, який треба спробувати. Коли ж вона його питала, що буде далі, після поцілунків і обіймів, і що він буде робити, коли буде лежати голий коло неї, голої,- на це він сказав: «Те саме, що роблять барани з вівцям, а козли з козами. Хіба ти не бачиш, що кози й вівці після того більше не тікають, а козли й барани їх більше не переслідують до втоми, а всі вони спокійно, втішаючись спільною радістю, пасуться вкупі? Солодкі пута ніби зв’язують їх і ламають жало любовної жадоби».- «Але хіба ти не бачиш, Дафніс, що козли й барани роблять це стоячи - так само, як кози й вівці стоячи їх приймають? коли ті здіймаються на задні ноги, ці підставляютъ їм спину. А ти хочеш, щоб я лежала коло тебе, а до того ще й гола! А проте подивись, наскільки густіше вовна їх покриває, ніж мій одяг мене».- Дафніс слухняно ліг коло неї і довго лежав, але, не розуміючи того, чого він так палко хотів, він звелів їй встати й притулився ззаду до неї - так, як це він бачив, робили козли. Але ще менше досягши того, що бажав, він сів на землю і заплакав з того, що він у ділах кохання ще недосвідченіший, ніж козли.
15. Та він мав сусіду, що обробляв власну землю, на ім’я Хроміса, вік якого вже відцвітав. Цей узяв собі жінку з міста, молоду й чарівну і ніжнішу, ніж це підходить до сільського життя. Її звали Лікеніон; вона бачила щоранку Дафніса, коли він гнав мимо своє стадо, і ввечері, коли гнав із пасовища, і їй захотілось, приманивши його подарунками, зробити своїм коханцем. Одного разу, коли він був сам, вона побажала привабити його і подарувала йому дудку і сотовий мед і ловецьку торбинку з оленячої шкури. Але сказати йому те, що хотіла, вона боялась, бо підозрівала про його кохання до Хлої, тому що вона бачила, який він прив’язаний до дівчини. Давно вже вона зрозуміла це з кивів та усмішок. Нарешті, одного ранку пішла вона за ними назирцем, сказавши Хромісу, що йде відвідати сусідку-породіллю. Заховавшись у гущавину, щоб її не побачили, вона чула все, що вони говорили, бачила все, що вони робили; не сховались від неї і Дафнісові сльози. Співчуваючи горю бідолах і певна, що оце буде найкращий привід задовольнити подвійне бажання, як тим обом на радість, так і собі самій на задоволення, вона вигадала таку хитрість.
16. Другого дня пішла вона, ніби знову відвідати породіллю, прямо до дуба, під яким лежали Дафніс і Хлоя, і, дуже майстерно удавши перелякану, сказала: «Дафніс, врятуй мене нещасну, бо з моїх двадцятьох гусей орел украв у мене найкращого; та що ноша його була надто важка, він не міг утягти її на високу скелю, де його постійне житло, а опустився з нею тут у густий ліс. Тому заклинаю тебе німфами і тим Паном, ходім зо мною у той ліс і врятуй мені гуся, бо сама я боюсь туди йти. Допоможи ж мені зберегти число мого стада чітним; може, ти вб’єш орла, і тоді він уже не буде грабувати стільки ягнят і козлят твого стада. А Хлоя тим часом пастиме обидва стада; кози добре знають її, бо вона завжди пасе з тобою».
17. Дафніс, який не мав жодної підозри про те, що з ним мало статись, негайно схопився і, взявши свій кийок, пішов за Лікеніон. Вона одвела його якомога далі від Хлої і, досягши найбільшої гущавини в лісі, звеліла йому сісти на берег джерела і - «Дафніс»,- сказала вона,- «ти Хлою кохаєш; цієї ночі я довідалась про це від німф. Уві сні сказали німфи мені про твої вчорашні сльози і наказали мені зарадити твоєму лихові, навчивши тебе діл кохання. Але це не поцілунки, не обійми і не те, що роблять барани й козли, а зовсім інші забави, солодші, ніж ті, бо ця насолода триває довше. Якщо тобі це приємно - звільнитись від твоїх страждань і спробувати жаданих радощів,- тоді віддайся мені як покірний учень, і я тебе цього навчу, щоб догодити тим німфам».
18. Дафніс не міг утримати захоплення: селянин і пастух, закоханий і юний, яким він був, він кинувся до ніг Лікеніон і благав її якомога скоріше навчити його мистецтва зробити з Хлоєю те, чого він бажає. І неначе вона мала навчити його чогось великого і справді посланого від богинь, він обіцяв їй козла і ніжного сиру з першого молока та ще й козу до того. Зустрівши пастушу невинність, більшу, ніж вона сподівалась, почала вона Дафніса навчати так: вона звеліла йому сісти близько до неї і цілувати її так часто й палко, як він це звичайно робить, і водночас обіймати її і хилитись додолу. Коли він сів коло неї і почав цілувати її і схилився, а вона помітила, що він повний сили для діла і що він палає нестримним бажанням, вона знов підвела його - бо досі він лежав на боці - і, спритно лігши під нього, вона повела його на довго розшукуваний шлях. Дальшого проводу Дафніс не потребував: сама природа навчила його, що робити далі.
19. Як тільки урок кохання був закінчений, Дафніс, все ще по-сільському простий, був ладний бігти до Хлої, щоб у той же час здійснити з нею те, чого навчився,- неначе боявся забути це, прогаявши час. Але Лікеніон утримала його і сказала так: «Ще одне мусиш ти вивчити, Дафніс. Я, що вже жінкою стала, не відчувала, тепер ніякого болю, тому що давно інший чоловік навчив мене цього і взяв у нагороду моє дівоцтво. Але Хлоя, борючись із тобою в цій боротьбі, буде кричати й плакати і лежати вся в крові, мов поранена. Проте, хай тебе кров не лякає. А умовивши її тобі віддатись, приведи її на це місце, щоб ніхто не почув, коли вона й кричатиме, і ніхто не побачив, хоч би вона й плакала, і щоб вона могла змити кров, у цьому джерелі. І пам’ятай, що я замість Хлої зробила тебе мужчиною».
20. Давши йому ці приписи, Лікеніон віддалилась в іншу частину лісу, неначе все ще шукаючи гуся. А Дафніс, міркуючи над її словами, стримав першу свою поквапливість і побоявся інакше, ніж поцілунками й обіймами, залицятись до Хлої, бо він не хотів, ні щоб вона кричала, наче переслідувана ворогом, ні щоб вона плакала від болю, ні щоб кров’ю спливала, мов поранена. Бо тільки но навчившись, він боявся крові і гадав, що кров лише з рани може точися. Тоді він вирішив забавлятися з нею лише звичайним способом і вийшов із лісу. Знайшовши її на старому місці, де вона сплітала вінки з фіалок, він запевнив її, що врятував гуся з орлячих пазурів, і обняв її і почав цілувати, як цілував Лікеніон в любовному раюванні, бо знав, що це йому дозволено і безпечно. Вона ж наділа вінок йому на голову і цілувала його кучері, які здавались їй кращими, ніж фіалки. Потім вона йому дала їсти сушених фіг і коржиків, які виняла з пастушої торбинки. А поки він їв, вона брала крихточки з його рота своїм ротом і ковтала їх, неначе маленьке пташа.
21. Під час сніданку, коли вони цілувались більше, ніж їли, повз них, як вони бачили, пропливав рибальський човен. Море було спокійне, вітру не було, і доводилось веслувати. Рибалки з силою працювали веслами, бо поспішали до міста приставити комусь із багатіїв свіжу, тількищо спійману рибу. Підіймаючи весла, вони співали, як вони роблять це завжди, щоб забути про труднощі свого ремесла. Один із них, той, що заводив спів, почав рибальську пісню, інші підхоплювали одноголосно хором, коли його голос замовкав під час розмірених пауз. Поки вони були у відкритому морі, не чути було їх пісні, звуки якої губилися в повітрі. Але коли вони об’їхали ріг, що видавався в море, і ввійшли в подібну до півмісяця простору бухту, їх пісня зразу стала голоснішою, і мірні співи ясно досягали до берега. Бо положистий яр у кінці рівнини відбивав ці звуки, мов посуд для посилення музики, і повторював кожен звук - окремо плюскіт весел, окремо голоси гребців, і приємно було слухати цю музику. Як тільки звук у морі спинявся, відгомін на суші повторював його, спиняючись пізніше в тій же мірі, в якій він пізніше починався.
