Іноді правда дивніша за вимисел.

Старе прислів’я.

Нещодавно, досліджуючи Схід, я звернувся за довідкою до книги «Скажи зараз – так чи ні», – роботи, котра, як і «Зоугар» Симона Джохайдеса, мало відома навіть у Європі, і яку ніхто з американців не цитував, можливо за виключенням автора «Курйозів Американської літератури». Отже, випадково, як я вже казав, перегорнувши декілька сторінок цієї визначної роботи, я із здивуванням дізнався, що весь літературний світ допустив неприпустиму помилку, знехтувавши подальшою долею Шехерезади, дочки візира, що так мальовничо описана в «Тисячі і одній ночі», і розв’язка, що дана у творі, не зовсім відповідає дійсності і викликає, до певної міри, щонайменше докір через незакінченість.

Для роз’яснення цього питання, хай вибачають мене читачі, я дам коротку викладку того, що дізнався, хоча повинен був лише відіслати допитливого читача до «Так чи ні».

Як пам’ятаєте, у звичайній версії цієї історії, відомий усім цар, ревнуючи свою дружину, не лише стратив її, але й дав обітницю, поклявшись своєю власною бородою і пророком – одружуватися на ніч з однією із найчарівніших своїх підданих, а на ранок випроводжати її до ката. Він залишався вірний своїй обітниці багато років, з релігійною затятістю і прискіпливістю, що виказують у ньому людину вишуканого смаку.

Якось в полудень його потурбував (без сумніву, благочестивий монарх молився) головний візир, чия дочка була охоплена нав’язливою думкою.

Її звали Шехерезада, а думка полягала в тому, що вона мусить звільнити країну від депопуляційного податку на красу чи загинути, як і її попередниці, у марній спробі.

Ми не знаємо, чи був той рік високосний, що робить подібну жертву ще більш похвальною, але вона відрядила свого батька, головного візира, до царя, пропонуючи свою руку, а цар радо прийняв запропоновану руку, бо сам мав намір одружитись із жінкою з високого роду і відкладав цей задум із дня на день, боячись головного візира. Цим одруженням монарх давав зрозуміти своєму народу: головний візир чи не головний візир, а він ні на йоту не поступиться ні обітницею, ні своїми привілеями. Наполягаючи на одруженні з монархом, прекрасна Шехерезада практично йшла проти волі батька, котрий дав чудову пораду – не гратись в ніякі ігри з царем. Але вона хотіла одружитися і одружилася, сказала – зробила, вона все робила найрішучішим чином.

Видається, ця політична діва (хто читав Макіавеллі, той не має ніяких сумнівів), мала дуже хитромудрий план у своїй чарівній голівці. У шлюбну ніч вона ухитрилися, щоб її сестра зайняла ложе, що стояло неподалік від королівського, не пам’ятаю під яким приводом, для неспішної бесіди. Незадовго до перших півнів, цариця обережно розбудила монарха, що дуже страждав, бо повинен був, згідно клятви, відвести до ката свою нову дружину. Як я вже сказав, Шехерезада зуміла розбуркати царя, хоча, маючи чисту совість і гарне травлення, його величність міцно спав, й розбурхала його цікавість історією про пацюка і чорного кота, яку, без сумніву, вона розповідала своїй сестрі. Але настав день, і виявилось, що історія не закінчилася, а цариця не могла нічого вдіяти, бо настав час вставати і бути задушеною шовковою мотузкою – річ більш приємна, чим просте повішання, і значно благородніша.

Сумно навіть говорити, але цікавість перемогла, перемогла високі моральні принципи монарха, змусила відступити від обітниці до наступного ранку з надією почути закінчення історії про чорного (здається чорного) кота і пацюка.

Настала ніч, і леді Шехерезада не лише завершила з чорним котом і пацюком з дивним блакитним забарвленням, а й почала нову заплутану історію, в якій розповідається, якщо я не помиляюсь, про рожевого коня із зеленими крилами, що працював мов механічний годинник і заводився ключем кольору індиго. Ця історія зацікавила царя більше чим перша, і настав ранок, а оповідь залишилася не закінченою (незважаючи на всі спроби чарівної леді пришвидшити зустріч із шовковою мотузкою), і знову не було іншого шляху, як лише відкласти страту на двадцять чотири години.

Наступного ранку трапилася та сама історія і з тим самим результатом, ще один ранок і знову те саме, знову і знову, аж до поки добрий монарх, позбавлений можливості дотримуватися обітниця на протязі тисячі і однієї ночі, чи забув про клятви чи вирішив покінчити з цією звичкою, чи хотів отримати її голову у комплекті з головою її батька; скоріше за все, останнє. В усякому разі Шехерезада, що без сумніву вела прямий родовід від Єви і наслідувала сім коробів всіляких історій, залишених цією леді під кронами дерев у Едемі, тріумфувала – податок на красу було відмінено.

Таке, всім відоме закінчення дуже тішить, але... але в подібних всесвітньовідомих історіях більше солодкої патоки чим суворої правди, і ми, я і «Так чи ні», виправимо цю помилку, розповімо щиру правду. Як каже прислів’я: «Краще ворог доброго».

Як вже зазначалося, Шехерезада наслідувала сім коробів теревень Єви, додала своїх, довівши загальну кількість коробів до сімдесяти семи, і з цього місця ми починаємо цитувати і говорити мовою «Так чи ні»:

– Моя дорога сестра, – сказала Шехерезада на тисячу другу ніч (цитую по «Так чи ні») , – тепер, коли наші невеликі труднощі із шовковою мотузкою усунуті і цей одіозний податок щасливо відмінено, я відчуваю вину перед тобою і царем (який, на жаль, хропить, що для джентльмена недопустимо), за те, що не повністю розповіла пригоди Синбада-мореплавця. На долю цієї людини випала більша кількість пригод, і більш захопливих, ніж я розповіла. Правда кажучи, я задрімала, і прошу Аллаха вибачити за вільність, але ще не пізно виправити мою недбалість. Зараз я ущипну його світлість, раз чи двічі, щоб він прокинувся й припинив видавати такі жахливі звуки. Я потішу тебе і звісно його величність, якщо він буде таким ласкавим, продовженням пригод Синбада.

Сестра Шехерезади, (як я дізнався з «Так чи ні»), не виказала великого захоплення, але цар, розтривожений щипком, нарешті перестав хропти, сказав «Угу» і додав ще «Ум-м-м» (без сумніву арабські слова згоди), які були сприйняті Шехерезадою, як вияв цілковитої уваги, тим паче хропіння не поновилося. Дівчина зібралася з думками і почала історію Синбада-мореплавця від особи самого мореплавця:

«Врешті-решт, коли моя голова стала геть сивою (нагадую – оповідь ведеться від самого Синбада), після насолоди спокоєм багато років підряд, мною почало оволодівати бажання відвідати деякі з далеких країн. Одного дня, не попереджуючи нікого з моїх родичів про свої наміри і бажання, я зібрав декілька тюків з крамом – не дуже громіздких, але коштовних, і найняв носія, який відніс їх на берег, де ми почали чекати прибуття якоїсь посудини, що зможе відвести мене в далекі краї.

Ми залишили тюки на піску, а самі розташувалися під деревами неподалік, поглядаючи на море в надії побачити підпливаюче судно, але минуло декілька годин, а нічого не змінилося. Врешті-решт мені видалося, що я чую дивний звук – дзижчання чи гуркіт. Носій, прислухавшись, сказав що він теж щось чує. Звук ставав все голосніше і голосніше, і ми втратили будь-який сумнів, що предмет, котрий їх видавав, наближається до нас. Врешті на горизонті ми помітили чорну цятку, що стрімко росла, і стало зрозуміло, що то величезне чудовисько, більша частина якого виступала над поверхнею води. Воно плило з надзвичайною швидкістю, величезні хвилі піднімалися від його грудей, а море довго палало там, де воно пройшло.

Коли чудовисько наблизилося, ми зуміли розгледіти його більш детальніше: довжиною – як три найвищі дерева, що будь-коли росли, шириною – як зал прийомів у вашому палаці, о Найвеличніший і Наймудріший з Халіфів. Тіло чудовиська не було схоже на риб’яче, тверде як скеля і вся виступаюча частина була абсолютно чорна за виключенням вузької криваво-червоної смуги, що опоясувало весь тулуб істоти. Живіт чудовиська був занурений у воду, ми зуміли побачити його лише мигцем, коли істота мчала по хвилях, і воно було вкрите металічною лускою, кольору місяця у туману погоду. Спина було пласка і майже біла, з неї стирчали шість плавників висотою як половина тіла чудовиська.