П. Не могли б ви точніше описати те, що називаєте неподільною матерією?

В. Градація матерії у видах, відомих людині, не дається їй у чуттях. Візьмімо, наприклад, метал, деревину, краплю води, атмосферу, газ, теплоту, електрику, світлоносний ефір. Так от, ми звемо все це матерією, ми підводимо всю матерію під одне загальне визначення; а однак немає двох ідей, що настільки суттєво різнилися б між собою, як та, котру пов’язуємо з металом, і та, котру пов’язуємо зі світлоносним ефіром. Коли справа доходить до ефіру, ми відчуваємо майже необорну схильність класифікувати його як дух, або як ніщо. Єдине, що нас стримує, це наше розуміння його атомічної структури; але й тут доводиться вдаватись до нашого уявлення про атом як про щось безмежно мале, тверде, відчутне, вагоме. Відкиньте ідею атомічної структури, і ми вже не зможемо дивитися на ефір як на реальність, чи принаймні як на матерію. За браком кращого слова можна його назвати духом. Тепер ступіть крок далі, поза світлоносний ефір — уявіть собі матерію набагато більшої розрідженості, настільки більшої, наскільки ефір рідший за метал, і ви відразу (наперекір усім шкільним догмам) вийдете на унікальну масу — неподільну матерію. Бо якщо в самих атомах ще можна визнати безмежну малість, то безмежна малість простору між ними — абсурд. Наступить такий момент — такий ступінь розрідженості, на якому, при достатній багаточисельності атомів, проміжки між ними мусять щезнути і маса злютується водно. Якщо тепер усунути думку про атомічну структуру, то природа цієї маси неминуче зведеться до того, що ми мислимо як дух. Хоча ясно, що це — та самісінька матерія. Правду кажучи, мислити дух неможливо, позаяк годі уявити те, чого нема. Це ми собі лестимо, що збагнули дух, — ми просто обманюємося в розумінні, мислячи безмежно розріджену матерію.

П. Мені здається, є одна неспростовна річ, яка суперечить ідеї абсолютного злютування — це опір, дуже незначний, якого зазнають небесні тіла, рухаючись крізь простір, — сьогодні, правда, твердять, що деякий опір існує, але настільки незначний, що його недогледів навіть прозірливий Ньютон. Про опір тіл ми знаємо, насамперед, що він пропорційний їхній густині. Абсолютне злютування — це абсолютний опір. Там, де нема проміжків, нема й податливості. Ефір абсолютної густини буде для зірки перешкодою незмірно могутнішою, ніж ефір алмазний чи залізний.

В. Ваше заперечення знімається з легкістю, майже пропорційною його нібито неспростовності. — Коли йдеться про рух зірки, то без різниці, що через що проходить — зірка крізь ефір, чи ефір крізь зірку. Це найбільш безпідставна астрономічна помилка — прив’язувати відоме збурення руху комет до ідеї проходження їх через ефір: яким би розрідженим він не був, він спинить будь-який зоряний рух набагато швидше, ніж це допускають астрономи, що воліли б затушувати незбагненне для них питання. Водночас у дійсності маємо таке гальмування, якого можна сподіватися від тертя ефіру при його моментальному проходженні крізь небесне тіло. В першому випадку гальмівна сила є миттєва й замкнута на себе, в другому нагромаджується без кінця.

П. Але чи в усьому цьому — в ототожненні звичайної матерії з Богом — чи нема в цьому вияву непошани? (Я був змушений двічі повторити питання, поки чуйносплячий повністю збагнув його.)

В. А чому, скажіть, матерію слід шанувати менше, ніж ум? Ви забуваєте, що матерія, про яку я говорю, — це, під кожним оглядом, «ум», а чи «дух» науки, коли йдеться про її високі спроможності, і водночас «предмет», «матеріал» тієї ж науки. Бог, з усіма тими силами, які приписуємо духові, є ніщо інше як досконалість матерії.

П. Ви твердите, отже, що неподільна матерія в русі — це мисль?

В. Взагалі рух — це всесвітня мисль всесвітнього ума. Ця мисль творить. Всі створіння — це лиш Божі думки.

П. Ви кажете — «взагалі».

В. Так. Всесвітній ум — це Бог. Для нових особин потрібна матерія.

П. Але ж ви зараз говорите про «ум» і «матерію» так само, як метафізики.

В. Так — щоб не було плутанини. Коли я кажу «ум», то маю на увазі неподільну, первинну матерію; коли «матерія» — то все решту.

П. Ви сказали: «для нових особин потрібна матерія».

В. Так; бо у невтіленім бутті ум — тільки Бог. Щоб створити осібних мислячих істот, треба було втілити часточки божественного ума. Так уособлюється людина. Без облачення в тіло, бути їй Богом. Отже, осібний рух втіленої часточки неподільної матерії є мисль людська; рух цілого — мисль Божа.

П. Ви кажете, людина без тіла буде Богом?

В. (Після сильних вагань.) Я не міг такого сказати; це абсурд.

П. (Звіривши запис.) Ви сказали: «Без облачення в тіло бути їй Богом».

В. Так воно є. Людина без тіла була б Богом — була б знеособлена. Але знеособленою вона не може бути — принаймні, ніколи не буде, — бо тоді мусимо уявити чин Божий з поверненням на себе самого — безцільний, марний чин. Людина — творіння. Творіння — це думки Божі. Думка невідворотна; така її природа.

П. Не розумію. Ви кажете, людина ніколи не збудеться тіла?

В. Я кажу: людина ніколи не буде без тіла.

П. Поясніть.

В. Є два тіла — первинне і довершене; подібно як є два стани — гусениця і метелик. Те, що ми звемо «смертю», є лиш болючим перевтіленням. Наше теперішнє втілення — проминальне, підготовче, тимчасове. Майбутнє — довершене, вдосконалене, безсмертне. Життя довершене — ось остаточний задум.

П. Тільки що перевтілення гусениці нам відоме і зрозуміле.

В. Нам — так, але не гусениці. Матерія, з якої складається наше первинне тіло, перебуває у засягу чуттєвих органів цього тіла; чи, ясніше кажучи, наші первинні органи пристосовані до матерії, з якої сформоване наше первинне тіло, — але не до тієї, з якої складається довершене. Наше довершене тіло, таким чином, недоступне первинним чуттям; ми сприймаємо тільки оболонку, що в тлінні спадає з внутрішньої форми, — не саму цю внутрішню форму; однак і внутрішня форма, й оболонка доступні сприйняттю тих, хто вже сягнув довершеного життя.

П. Ви не раз казали, що месмеричний стан майже такий, як смерть. Як це розуміти?

В. Коли я кажу, що він майже такий, як смерть, то маю на думці, що він майже такий, як довершене життя; бо коли я в трансі, чуття мого первинного життя не задіяні і я сприймаю зовнішній світ навпростець, без них, — через посередництво, яким користуватимусь у довершеному, неорганізованому житті.

П. Неорганізованому?

В. Так; органи — це засоби, через які особа входить у чуттєвий зв’язок з одними видами й формами матерії, зате не входить з іншими. Органи людини пристосовані до її первинного стану і тільки до нього; її довершений стан, будучи неорганізованим, має необмежений засяг сприйняття в усьому, крім одного — природи Божого воління, — інакше кажучи, руху неподільної матерії. Щоб мати чітке уявлення про довершене тіло, уявіть, що це — мозок у цілості. Воно не є мозок, але подібне уявлення краще підведе вас до розуміння, чим воно є. Світляне тіло змушує коливатися світлоносний ефір. Ці коливання генерують подібні коливання на сітківці ока, а ті передають подібні коливання на оптичний нерв. Нерв передає подібні коливання мозкові; а мозок — неподільній матерії, що його пронизує. Вібрація останньої — це думка, першим порухом якої є сприйняття. Ось спосіб, у який ум первинного життя спілкується з зовнішнім світом; а зовнішній світ для первинного життя є, в силу ідіосинкразії його органів, світом обмеженим. Зате в довершеному, неорганізованому житті зовнішній світ сприймається цілим тілом (єство якого, як я вже сказав, споріднене з мозком), проникаючи в нього тільки безмірно розрідженим ефіром — більше розрідженим навіть, ніж світлоносний; під впливом цього ефіру — в унісон з ним — усе тіло вібрує, зрушуючи неподільну матерію, що його пронизує. Таке-от майже необмежене сприйняття в довершеному житті пояснюється не інакше, як відсутністю ідіосинкразійниx органів. Для первоістот органи ― це кліті, де вони мусять сидіти, поки не оперяться.