― Чий кінь? Де ви впіймали його? ― спитався юнак сварливим і грубим тоном, одразу збагнувши, що таємничий румак в гобеленній кімнаті був достеменним двійником ції шаленої животини, що стояла ось перед його очима.
― Це ваша істна власність, Сір, ― відповів один із конюших, ― принаймні на нього не заявляє права ніякий інший господар. Ми вловили його на бігу — він весь димів та пінився люттю — коли він скакав одвідтіль, від пожежі, від Берліфітцінґа стаєн. Подумавши, що цей кінь до заводських чужоземних коней старого Графа, ми привели його назад як приблудного. Та стаєнні там не признали йому ніякого ймення; а це дивна річ, бо на нім же явні знаки, що він ледве вирятувавсь із огню.
― До того ж, і випалене тавро В. Ф. Б. зовсім явне стоїть йому на лобі, — доточив другий конюший; — я гадаю, не що це єсть, як тільки ініціяли Вільгельма фон-Берліфітцінґ, — але весь замок стоїть на тім, що нічого не знає за цього коня.
― Річ надзвичайно дивна! — сказав молодий Барон замисленим тоном, видимо, сам не свідомий значіння своїх слів. ― Ви кажете, це знаменитий кінь — чудесний кінь; одначе, як ви справедливо замітили, підозринний і норовистий на вдачу. Так чи інак, хай буде мій, — додав він по павзі, ― може такий їздець, як Фредерік Метценґерштайн, чи не зуміє приборкати хоч би й самого диявола із стаєн Берліфітцінґ.
― Ви помиляєтесь, Пане: цей кінь, як ми либонь і сказали, не із Графових стаєн. Коли б так, ми занадто знаємо службу, щоб привести його перед очі дворянина Вашого роду.
― Справді! ― завважив сухо Барон; і в цю мить паж із спальних покоїв прибіг від палацу поспішним кроком і з зарум’яненим видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малий кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.
Молодий Барон в час ції розмови виглядав немовби схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.
― Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? — рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.
― Ні! ― мовив Барон, повернувшися прикро до того. — Помер, ви сказали?
― Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожадана звістка.
Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:
― Як це сталось?
― В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.
― Спра-а-авді! ― покликнув барон, наче поволі й розважно з’ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.
― Справді, — відказав знов васал.
― Скандал! — мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.
З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішньому поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного маєтку, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства — хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий, вогненної масти кінь, що ним він раз-у-раз відтоді виїздив, мав якесь таємниче право називатися його другом.
Численні запрошення від сусідства іще довго, однак, час від часу надходили. «Чи не зволить Барон вшанувати своєю присутністю наше свято?» «Чи не має охоти взяти участь у наших ловах на ведмедя?» ― «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде» були гордовиті й короткі відповіді.
Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти — раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи — раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.
Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків — забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння і гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.
Справді, Баронова неподобна прив’язаність до новопридбаного коня — прив’язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очах усіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня — в глупу ніч — слабий чи здоровий — в погоду і в бурю — молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.
Крім того, були ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського, зловісного значіння манії верхівця, як і здольностям огиря. Точно заміряно віддаль, осягнуту одним його скоком, і вона, як виявилось, перейшла, та ще й на разючу міру, найхимерніші розрахунки найбільш фантастичних голів. До того ж, Барон не мав жодного осібного ймення для ції тварини, а вже ж усі інші коні його заводу різнилися особливими назвиськами. Та й сама стайня цього коня містилася оддалік від інших; а що до чищення та іншої потрібної служби, ніхто, тільки сам господар, своєю особою, зважувавсь обслуговувати, а навіть і просто заходити за огорожу осібного стійла, де пробував цей кінь. Засвідчено й те, що три конюхи, которі впіймали його на втечі при пожежі у Берліфітцінґа, хоч і мали тоді удачу запинити його мундштуком та орканом, а проте жоден із трьох не міг би певне сказати, що у цій небезпечній борні, або хоч коли пізніше він таки іменно наложив свою руку на тіло ції животини. Вияви особливого розуму в поведінці шляхетного, високого духом коня, думається, не так то здатні викликати дражливу, надмірну увагу, але тут були особливі обставини, які хоч-не-хоч впливали на найбільш недовірливих і флегматичних; і говорилося, ніби ця тварина змушувала часом податись назад цілу юрбу, що глупіла довкола неї: так знаменно, разючо била вона шаленими копитами в землю ― ніби сам молодий Метценґерштайн часом зблідне бува і одступиться геть перед зважним і жадливим виразом її серйозних, немов би людських очей.
Поміж усією Барона челяддю, одначе, ніхто не брав під сумнів щирість тії незвичайної пристрасти, що її мав Барон для огненної вдачі цього коня; врешті, ніхто як один тільки паж, що його каліцтво було всім на виду, а його думка не важила анічого. Він (коли тільки його балачку варто тут згадувати) мав нахабність запевняти, що його пан ніколи не всідав на сідло без несвідомого і майже невидимого трепету, і немов би кожного разу, повертаючи із звичайної довгої виправи верхи, кожен м’яз йому на виду зводило виразом побідної злісности.
Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будування палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум’я.
