― Безперечно, ― погодився я, ― безперечно! А решта оцих панів і дам?

― Це все мої друзі та доглядачі, ― перебив мене пан Майяр, гордо підвівшись. ― Мої добрі друзі й помічники.

― Як! Усі? ― здивувався я. ― І жінки теж?

― А то ж як! Ми б не змогли обійтися тут без жінок, бо жінки ― найкращі доглядачки душевнохворих; розумієте, у них свої способи, їхні блискучі очі справляють незвичайну дію ― чимось схожу на гіпнотичну дію зміїних очей.

― Звичайно, звичайно! ― погодився я. ― Але поводяться вони трохи чудно... вони трошки химерні, правда? Вам не здається?

― Чудно? Химерні? Ви справді так гадаєте? Ну звісно, ми тут на півдні не дуже церемонні... Робимо те, що нам хочеться, тішимося життям, ну, і взагалі, розумієте...

― Звичайно, ― підхопив я, ― звичайно!

― Ну, може, й «Кло д'Вужо» трохи вдарило в голову... Воно трохи надміру міцне, правда ж?

― Звичайно, ― погодився я, ― звичайно. До речі, добродію, чи так я зрозумів, що система, до якої ви вдались замість славнозвісної «системи заспокоєння», полягає в неухильній суворості?

― Аж ніяк. Необхідна тільки сувора ізоляція; одначе ставлення до хворих, тобто саме лікування, скоріш приємне для пацієнтів, ніж неприємне.

― І ця нова система ― ваш власний винахід?

― Не зовсім. Деякі його елементи запозичені в професора Смолла, про якого ви, звісно, чули; ну, і є в моїй системі деякі відміни, що їх авторство, радий відзначити, належить знаменитому Піріа, з яким, коли не помиляюся, ви маєте честь бути близько знайомим.

― Мені соромно признатися, ― сказав я, ― але я ніколи не чув ні про одного, ні про другого.

― Господи! ― вигукнув господар, ураз відсунув стілець від столу і здійняв угору обидві руки. ― Не може того бути! Невже ви справді хочете сказати, що ніколи навіть не чули ні про високовченого доктора Смолла, ні про славетного професора Піріа?

― Мушу визнати своє невігластво, ― відповів я, ― але правда над усе. Проте мені страшенно соромно, що я не знайомий із працями таких, без сумніву, визначних людей. Тепер я розшукаю їхні праці й простудіюю старанно. Пане Майяр, ви справді, мушу визнати, засоромили мене!

І це була правда.

― Годі, не треба, мій юний друже, ― ласкаво сказав господар. ― Випиймо краще по келиху сотерну.

Ми випили. Товариство без церемоній узяло з нас приклад. За столом гомоніли, жартували, сміялись, висловлювали безліч нісенітниць, скрипки вищали, барабан гуркотів, тромбони ревли, наче мідні бики Фаларіда,* і що більше пили, то дужче всі розгулювались, аж поки настав справжній пекельний шабаш у мініатюрі. Тим часом ми з паном Майяром над пляшками сотерну й вужо розмовляли далі, змушені через гамір аж кричати. Бо слово, вимовлене звичайним тоном, мало не більше шансів дійти до слуху, ніж голос риби з дна Ніагарського водоспаду.

― Добродію! ― проревів я йому на вухо. ― Перед обідом ви, здається, сказали, що в давній «системі заспокоєння» є певна небезпека. Яка ж?

― Так, ― потвердив він, ― справді, в цьому таїться велика небезпека. Примхи божевільних годі передбачити; і, на мою думку, як і на думку доктора Смолла та професора Піріа, дозволяти їм ходити скрізь без нагляду ніколи не буде безпечно. Божевільного можна, як то кажуть, «заспокоїти» на певний час, але кінець кінцем він буде дуже схильний збунтуватися. Велика хитрість божевільних уже увійшла в прислів'я. Коли душевнохворий щось надумає, він приховує свій, задум напрочуд обачливо, і та спритність, із якою він удає душевноздорового, являє для метафізика одну з найскладніших проблем у вивченні людської свідомості. Коли божевільний здається цілком розумним, саме час надягати на нього гамівну сорочку.

― Але ж та небезпека, шановний пане, про яку ви говорите... з власного досвіду... за час вашого керівництва в цьому закладі... Ви маєте практичні підстави вважати свободу для божевільних ризикованою?

― В цьому закладі? З власного досвіду? Мабуть, що так. Наприклад, у цьому самому закладі не дуже давно відбулась така подія. Тоді «система заспокоєння» ще була чинна, і пацієнти ходили на волі. Вони поводилися напрочуд добре, підкреслено добре, і будь-хто, наділений розумом, міг би здогадатися, що вони кують якусь диявольську інтригу, з самого вже того, що вони поводились так напрочуд добре. І, звичайно, одного чудового ранку наглядачам позв'язували руки й ноги і повкидали в палати, де їх тримали, ніби це вони божевільні, а справжні божевільні привласнили роль доглядачів.

― Та що ви кажете! Я ще зроду не чув такого безглуздя!

― Але це факт ― і все це скоїв один дурень... один душевнохворий, що забрав собі в голову, ніби він винайшов нову систему утримання божевільних, кращу за всі, відомі доти. Мабуть, він захотів випробувати свою систему, отож і підбив решту пацієнтів на змову з метою повалення влади.

― І він домігся свого?

― Атож. Пацієнти змусили доглядачів помінятися з ними місцями. Власне, не зовсім так, бо доти пацієнти були вільні, а наглядачів позамикали в палатах і поводилися з ними, мушу сказати, не вельми лагідно.

― Але ж, напевне, швидко відбулась контрреволюція? Такий стан речей не міг існувати довго. Сусіди з околиці... і відвідувачі, що приїздили оглянути заклад... не могли не зчинити тривоги.

― Отут ви помиляєтесь. Ватажок бунтівників був надто хитрий. Він не впускав ніяких відвідувачів ― тільки одного молодика впустив якось, бо той був такий дурний на вигляд, що його не було чого боятись. Його він впустив і показав йому заклад, просто для відміни, аби розважитись. А як тільки досхочу накепкувався з нього, так і випустив ― хай собі їде.

― І довго тут правили божевільні?

― О, досить довго! Не менше місяця, а наскільки довше ― не можу точно сказати. А тим часом, можете бути певні, божевільні таки добре порозкошували! Вони поскидали свою вбогу одіж і понадягали розкішні фамільні убори та коштовності, які знайшли в домі. В підвалах замку було вдосталь вина, а ті божевільні з біса добре знаються на ньому. Одне слово, не бідували.

― А лікування? Яке саме лікування застосовував до пацієнтів той призвідця бунту?

― Ну, бачте, божевільний ― це не конче дурень, як я вже зауважив, і, на мою щиру думку, лікування було багато краще, ніж доти. Його система була дуже ефективна... проста... чиста... без ніякої мороки... надзвичайно приємна... одне слово...

Та враз міркування господаря були перервані новими криками ― такими самими, як ті, що спантеличили нас нещодавно. Та цього разу крики швидко наближалися.

― Боже! ― вигукнув я. ― Напевне, ваші божевільні вирвались на волю!

― Дуже боюся, що ваша правда, ― відказав пан Майяр, побліднувши, як стіна.

Ледве він договорив, як гучний крик і прокльони почулися за вікнами; а тоді враз стало зрозуміло, що якісь люди знадвору хочуть проникнути до їдальні. В двері почали грюкати неначе молотом, а віконниці хтось торсав із величезною силою.

В їдальні зчинився жахливий переполох. На мій превеликий подив, пан Майяр заліз під стіл. Я сподівався від нього більшої рішучості. Музиканти, що останні чверть години явно були надміру п'яні й не могли виконувати своїх обов'язків, тепер посхоплювались, похапали інструменти, видерлись на стіл, враз заграли «Янкі Дудл»* ― хай не дуже зграйно, але з надлюдським запалом, і грали, поки не скінчилась вся буча.

Тим часом не великий обідній стіл, між пляшки та келихи, вискочив той самий добродій, котрого перше насилу стримали від такого стрибка. Ставши у відповідну позу, він розпочав довгу промову, ― напевне, дуже поважну, от тільки за галасом не чути було ні слова з неї. Ту ж мить чоловік, що вважав себе за дзиґу, заходився з величезною енергією крутитись по всій їдальні, широко розкинувши руки, так що він і справді скидався на дзиґу й збивав з ніг кожного, хто траплявся йому на дорозі. А ще за мить, зачувши гучне бахкання корка та сичання, я скоро розгледів, що видає ті звуки чоловік, який за обідом зображував пляшку шляхетного напою. А тоді ще чоловік-жаба заходився скрекотіти так, ніби від кожного звуку, що виходив з його вуст, залежало спасіння його душі. І всі ті звуки перекривало безнастанне ревіння віслюка. Але моя старенька приятелька пані Жуайоз була так жахливо збентежена, що в мене аж сльози виступили. Вона забилась у куток біля каміна й раз у раз вигукувала на весь голос: «Кукуріку-у-у-у!»