Марно ми чекали настання шостого дня ― для мене він і досі не настав, а для шведа вже й повік не настане. Відтоді нас оповила глибочезна пітьма, така густа, що й за двадцять ступнів від корабля годі було щось розрізнити. Дедалі щільніше над нами залягала вічна ніч, не просвітлювана навіть фосфоричним миготінням моря, таким звичним у тропіках. Ми також зауважили, що хоч буря все так само лютує з неослабною силою, на воді не видно було пінявого шумовиння бурунів, які донедавна супроводили нас. Усе довкола обснував жах, непроникний морок і чорна вихриста порожнеча. Старого шведа мало-помалу проймав усе більший страх, та й мою душу огортала німотна розгубленість. Ми перестали дбати за корабель, вважаючи це зовсім марним, і, прив'язавши один одного якомога міцніше до основи зламаної бізань-щогли, понуро споглядали навколишній океан. У нас не було ніякої спромоги зорієнтуватися в часі й визначити, де ми. Одначе ми добре усвідомлювали, що опинились далі на південь, ніж будь-хто з попередніх мореплавців, тим-то нас брав неабиякий подив, чому ми досі не натрапили на звичайну для цих широт кригу. А тим часом кожна хвилина загрожувала стати останньою в нашому житті, бо кожен черговий вал міг перевернути наше судно. Ці вали були такі височезні, що й не сказати, і лишалося тільки дивуватись, як це нас ще не поглинуло море. Мій товариш зазначив, який легкий вантаж на нашому судні, і нагадав мені про його чудові морехідні якості, але я мимохіть відчував безнадійність самої надії і похмуро налаштувався зустріти смерть, якої, на мою думку, ніщо не могло відтягти довше, ніж на годину, бо з кожною милею просування корабля величезні чорні океанські вали робилися все жахливіші. Нам то забивало дух, коли ми опинялися на височині, недосяжній навіть для альбатроса, а то паморочилося в очах, коли нас закидало в пекельне водяне провалля, де повітря було сперте й жоден звук не порушував дрімоти морських страховищ.
Ми саме опинились на дні однієї з таких прірв, коли моторошний крик з уст мого товариша роздер тишу ночі: «Дивіться! Дивіться! ― загукав він мені просто у вуха. ― Боже всемогутній, дивіться! Дивіться!» Ці слова спонукали мене звернути увагу на тьмяний червонястий полиск, що покривав стіни глибоченної розпадини, куди нас закинуло, і миготливо відсвічувався на палубі нашого судна. Підвівши погляд угору, я побачив таке, що аж кров застигла у мене в жилах. На страшній високості просто над нами, на самому краю крутоспадного урвища стримів величезний корабель водотоннажністю, може, у чотири тисячі тонн. Хоч він завис на гребені хвилі, у сто з гаком разів більшої від нього, його розміри перевершували будь-яке судно Ост-Індської компанії, та й узагалі будь-яке на світі лінійне судно. Велетенський корпус цього судна був сіро-чорний і не покритий звичними для корабля різьбленими оздобами. З відкритих стрільниць у бортах виставали довгим рядом жерла мідних гармат, на полірованих поверхнях яких відбивалося світло безлічі бойових ліхтарів, що погойдувались на снастях. Але особливо проймало нас жахом і подивом те, що корабель цей під повними вітрилами мчав уперед насупір нездоланному ураганові, незважаючи на неприродно розбурхане море. Спершу ми побачили тільки прову[7] цього судна, що виступала на видноту з моторошно темного провалля за ним. На коротеньку неймовірно страхітливу хвильку воно застигло на запаморочливо високому шпилі, немов замилувавшись власною величчю, тоді здригнулося, затремтіло і ― ринуло вниз.
У цю мить раптом якесь незрозуміле самовладання зійшло на мою душу; я швидше скочив ближче до корми й став спокійнісінько чекати неуникненної загибелі. Наш корабель уже не міг протистояти буянню стихій і провою занурився в морський вал. Удар водяної маси припав якраз на ту частину корпусу, що вже була майже під водою, і як неминучий наслідок цього сталося так, що мене з величезною силою закинуло на ванти незнайомого судна.
Коли я опинився на цьому чужому судні, воно саме здійснювало крутий поворот, і завдяки пов'язаній з цим метушні серед команди мене ніхто й не помітив. Без особливих труднощів я скрався до напіводкритого грот-люку й невдовзі тихенько заховавсь у трюмі. Чому я так зробив ― не можу сказати. Можливо, тому, що при першому ж погляді на матросів цього судна мене мимоволі охопив страх. Мені не хотілося довіряти свою долю людям, що вражали якимсь дивним і зловісним виглядом. Тож я вирішив за краще влаштувати собі криївку в трюмі. Задля цього я відсунув частину тимчасової переділки, щоб у разі потреби мати змогу заховатись між товстенними шпангоутами.
Ледве встиг я впоратися з цією роботою, як у трюмі почулася чиясь хода, і мені довелося швиденько зашитися у свій закапелок. Повз мою криївку пройшов, непевно й натужно ступаючи, якийсь чоловік. Обличчя незнайомця я не міг розгледіти, а встиг тільки схопити загальний його обрис. Враження було таке, що він вельми похилого віку й досить немічний. Коліна його згиналися під тягарем років, і весь тулуб тремтів. Він щось уривчасто бурмотів сам до себе невідомою мені мовою, порпаючись у кутку, де була купа якихось дивовижних інструментів та напівзітлілих морських карт. У манерах його проглядала чудна суміш метушливості здитинілого дідка з величною гідністю небожителя. Зрештою він повернувся назад на палубу, і більше я його вже не бачив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Душу мою опосіло якесь почуття, що його я не знаю як і назвати, ― воно не піддається аналізові, бо для нього нема пояснень у минулому досвіді; боюся, що й майбутній досвід не дасть мені відповідного ключа. Людині з таким розумом, як мій, це останнє міркування просто нестерпне. Мені повік ― це я можу сказати напевно ― не пояснити належним чином те, з чим я зіткнувся. Та це й не дивно, що переживання мої так важко виповісти словами: адже мене спіткало щось цілком невідоме досі. Душа моя спізнала щось нове, збагатилася чимсь незвіданим.
Уже чимало часу збігло, відколи я опинився на борту цього жахливого судна, і промені моєї долі, здається мені, вже збираються у фокус. Незбагненні ці люди! Поглинуті якимись розважаннями, що їх я негоден і збагнути, вони проходять повз мене й нічого не бачать. Ховатись від них просто безглуздо, бо вони вперто воліють мене не бачити. Ось хвилину тому я пройшов перед самим носом першого помічника капітана, а ще трохи давніше зважився увійти в саму капітанову каюту й забрати звідти письмове приладдя, яким оце пишу й писав дотепер. Час від часу я вестиму далі ці нотатки. Я знаю, що мені, можливо, так і не випаде нагоди передати їх світові, але я все-таки намагатимуся це зробити. В останню хвилину я вкладу рукопис у пляшку й кину її в море.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сталася одна річ, що дала нову поживу для моїх розмірковувань. Чи ж можна вважати такі випадки грою свавільної випадковості? Я не наважився вибратись на палубу й ліг, не привертаючи нічиєї уваги, на купище старих линв та вітрил на дні шлюпки. Роздумуючи над своєрідністю своєї долі, я механічно водив туди-сюди квачем для дьогтю по краях дбайливо складеного ліселя, що лежав біля мене на барильці. А ось тепер це вітрило підняли, і мої бездумні мазки склалися в слово «ВІДКРИТТЯ».
Останнім часом я зробив деякі висновки щодо облаштування цього судна. Дарма що воно має добряче озброєння, військовим судном я б його не назвав. Такелаж його, будова й загальне обладнання відкидають такі припущення. Чим воно не є, я з певністю знаю, але чим воно є; боюся, неможливо встановити. Я не можу цього пояснити, але коли я пильно приглядаюся до його дивного каркасу, незвичайного рангоуту, величезних розмірів, занадто численних вітрил, суворої простоти його прови й старовинної за формою корми, мені, бува, спадає на думку щось начебто знайоме, і до цих невиразних згадок несамохіть прилучаються в пам'яті стародавні чужинецькі хроніки та віки давно проминулі.
