— Злодій, — урвав мене префект, — це міністр Д++. Він такий, що на всяке наважиться, і на гідне, й на негідне. Спосіб викрадення був не менш хитрий, ніж сміливий. Вищезгаданий документ — лист, якщо вже казати відверто, — потерпіла особа одержала, перебуваючи на самоті в королівському будуарі. У ту хвилину, коли вона його читала, до покою раптом увійшла інша висока особа — саме та, від якої листа будь-що треба було приховати. Марно спробувавши в поспіху вкинути листа до шухляди, потерпіла особа мусила покласти його на видноті, просто на столі. Лист лежав, одначе, догори адресою, тим-то його зміст і не міг привернути сторонньої уваги. Цю мить увіходить міністр Д++. Гострі його очі відразу нагледіли листа; він упізнав почерк на адресі, завважив збентеження особи, до якої його адресовано, і вгадав її таємницю. Переговоривши в справах, — як звичайно, коротко, — міністр дістає з кишені листа, ззовні подібного до того, що на столі, розгортає його, вдає, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим листом. Далі знову веде розмову про державні справи, і так хвилин з п'ятнадцять. Нарешті він виходить, забравши зі столу чужого листа. Власниця листа бачила все це, але, звичайно, не могла зупинити крадія в присутності третьої особи, що стояла поряд. Таким чином, міністр залишив на столі свого листа, зовсім не важливого змістом, а сам вийшов.
— Оце ж і маєте всі умови, — обернувся Дюпен до мене, — потрібні для цілковитої залежності: крадієві відомо, що потерпіла особа знає його особу.
— Справді, — підтвердив префект. — І ось уже кілька місяців, як крадій використовує цю владу для своїх політичних цілей, що стає дедалі небезпечнішим. Потерпіла особа день у день усе більш переконується, що листа треба повернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити відкрито. Доведена кінець кінцем до розпачу, вона доручила всю справу мені.
— Більш тямущого агента, — зауважив Дюпен, випустивши цілу хмару диму, — гадаю, не можна ні знайти, ані навіть уявити.
— Ви лестите мені, — відповів префект. — Хоча, очевидно, й така думка має право на існування.
— Ясно, що лист досі ще в міністра, як ви й самі це сказали, — озвався я. — Адже владу дає саме те, що листа мають у руках, а не те, що його використовують: тільки-но листа буде вжито, міністрова влада скінчиться.
— Маєте рацію, — погодився префект. — З цього виходячи, я й почав діяти. Передусім мені треба було обшукати будинок міністра. І тут найголовніше ускладнення полягало в тому, щоб це зробити без його відома. Окрім того, мене попередили про небезпеку, яка може постати, коли він довідається про наші наміри.
— Але, — сказав я, — вам не первина проводити такі обстеження. Паризька поліція таки добре на них напрактикувалася.
— О, так, тим-то я й не журився. Та й звички міністрові дуже стали мені в пригоді: його часто-густо не буває вдома до самого ранку. Челядь у нього нечисленна, сплять служники далеко від господаревих покоїв, і напоїти їх легко — вони ж майже всі неаполітанці. А в мене, як ви знаєте, є ключі, що підійдуть до дверей будь-якого паризького кабінету чи стола. Протягом останніх трьох місяців жодної ночі не було, щоб я особисто не провадив пошуків у міністровому будинку. Це для мене справа честі, вже не кажучи (зауважу вам довірчо), що й винагороду призначено величезну. Отож я не облишав пошуків, аж доки переконався, що злодій хитріший від мене. Гадаю, що я обстежив у приміщенні кожний куток і кожну шпарину, де можна було б заховати листа.
— Лист, безперечно, таки в руках міністра, — сказав я. — Але хіба не міг він сховати його десь поза своїм помешканням?
— Це малоймовірно, — відказав Дюпен. — Теперішній заплутаний стан справ при дворі, а надто ще ті інтриги, до яких, як відомо, причетний міністр Д++, вимагають, щоб документ у разі потреби повсякчас був напохваті. Ця обставина для міністра ледве чи менш важлива, ніж сама наявність листа у його руках.
— А навіщо напохваті? — запитав я.
— Для того, щоб його легко можна було знищити, — пояснив Дюпен.
— Справді, — здогадався я. — Але документ тоді, безперечно, у нього в приміщенні. Навряд чи міністр носив би його з собою.
— Маєте рацію, — підтвердив мою думку префект. — На нього двічі нападали немовби грабіжники і ретельно обшукували згідно з моїми вказівками.
— Зайвий був клопіт, — зауважив Дюпен. — Міністр не зовсім же, мабуть, дурень, і він міг передбачити ймовірність таких нападів.
— Може, він і не зовсім дурень, — заперечив префект, — але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.
— І то правда, — сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки, — хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.
— Цікаво було б детальніше почути, — звернувся я до префекта, — як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.
— Бачите, часу ми не марнували і обшукали чисто все. У мене чималий досвід на таких справах. Ми обшукали ввесь будинок, кімнату за кімнатою — на кожну пішло по цілому тижню, ніч у ніч. Найперше ми переглянули меблі. Ми відчиняли всі без винятку шухляди — ви ж, певне, знаєте, що для досвідченого поліційного агента такої штуки, як потайна шухляда, не існує. Йолоп «той агент, що проґавить потайну шухляду. Адже це так просто. Місткість кожного стола, простір, що його він займає, — все це можна якнайточніше обрахувати. Щодо цього в нас є докладні правила. І волосинки ми не пропустимо повз увагу. Після столів ми взялися за крісла. Подушки ми протикали довгими тонкими голками, ви бачили, які вони. Зі столів ми здіймали стільниці.
— А це навіщо?
— Коли приховують щось, то, бува, знімають стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.
— Але хіба не можна порожнину на звук визначити? — запитав я.
— Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.
— Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!
— Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей — і ми б натрапили на сховок.
— Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?
— Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.
— Двох суміжних будинків! — вигукнув я. — Але ж і сила роботи вам випала!
— Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.
— А ділянки біля будинків ви оглянули?
— Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.
— Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?
— А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.
— А підлогу під килимами перевірили?
