Тоді суддя визнав за свій обов'язок послати двох констеблів, щоб ті обшукали кімнату обвинуваченого в дядьковому домі. З того обшуку вони вернулись дуже швидко й принесли з собою всім знайомого шкіряного гаманця в сталевій оправі, яким старий добродій користувався багато років. Та його коштовний вміст було забрано, і суддя марно домагався від обвинуваченого, щоб той сказав, як він використав той вміст чи де заховав його. Він тільки вперто твердив, що нічого не знає. Констеблі знайшли також запхані під матрац сорочку та нашийну хустку, позначені ініціалами сердеги й страхітливо замащені в кров жертви.

Та ось доповіли, що кінь замордованого щойно здох у стайні від завданої кулею рани, і містер Честен запропонував негайно дослідити трупа: може, пощастить знайти кулю. Його послухались; і, ніби для того, щоб усунути будь-який сумнів щодо провини заарештованого, містер Честен, ретельно обшукавши порожнину кінського огруддя, спромігся знайти й видобути надзвичайно велику кулю; примірявши ту кулю до цівки рушниці містера Пенніфезера, пересвідчилися, що вона точно підходить туди, причому рушниці такого великого калібру в містечку та в околиці не було більш ні в кого. Ще певніший доказ виявлено тоді, коли на кулі помітили жолобок під прямим кутом до звичайного шва; цей жолобок точно відповідав випадковому виступові в формочці для виливання куль, яку звинувачений визнав своєю власністю. Коли знайдено кулю, слідчий суддя більш не захотів слухати нічиїх свідчень і негайно призначив судовий процес — рішуче відмовившись випустити звинуваченого під заставу, хоча проти такої суворості дуже палко протестував містер Честен, запевняючи, що внесе будь-яку потрібну суму. Така щедрість «Старого Чарлі» цілком відповідала всій його люб'язній, лицарській поведінці під час перебування в Ретлборо. А тепер цей достойний чоловік так до решти піддався своєму безмежному співчуттю, що, пропонуючи заставу за свого молодого друга, неначе зовсім забув, що саме він (містер Честен) ніде в світі не має ніякого майна бодай на один долар.

Висновки слідчого легко було передбачити. Містера Пенніфезера під гучні прокльони всіх городян судили на найближчій сесії карного суду, і ланцюг непрямих доказів (ще зміцнений деякими додатковими фактами, яких містерові Честенові його вразливе сумління не дозволило приховати від суду) визначили таким безперервним і таким беззастережно переконливим, що присяжні, навіть не виходивши на нараду, зразу винесли свій вердикт: «Винен в убивстві без пом'якшувальних обставин». Невдовзі нещасному в'язневі оголосили смертний вирок, і його перевели до окружної в'язниці чекати неминучої відплати закону.

Тим часом шляхетна поведінка «Старого Чарлі» ще дужче прихилила до нього серця порядних городян. Всі полюбили його в десять разів дужче, ніж доти; і природним наслідком гостинності, з якою його приймали, було те, що він мусив облишити звичку до крайньої ощадливості, якої доти змушувала його держатися бідність, і дуже часто влаштовував у себе вдома невеличкі вечірки, де неподільно панували дотепність та веселощі — хоча, безперечно, й потьмарювані трохи нечастими спогадами про негідну й сумну долю, яка випала небожеві незабутнього щирого друга щедрого господаря.

Одного чудового дня великодушний літній добродій був приємно здивований, одержавши такого листа:

«До Чарлза Честена, есквайра,

в Ретлборо

Від Д. , 3. , Ч. і К°

Шато-Марґо А — № 1-72пл.

Шановний містере Честен!

Відповідно до замовлення, пересланого нашій фірмі два місяці тому від нашого вельмишановного клієнта містера Барнебаса Шатлворсі, ми маємо честь приставити Вам сьогодні на вказану адресу подвійний ящик «шато-марґо» марки «Антилопа», з ліловою печаткою. Ящик маркірований, як зазначено вище.

Зостаємося

вашими, добродію, покірними слугами,

Дубб, Зубб, Чубб і К°.

В місті ***, 21 червня 18.. року.

P. S. Ящик буде доставлений Вам фургоном наступного дня після одержання цього листа. Перекажіть наше шанування містерові Шатлворсі.

Д., 3., Ч. і К°».

Власне, містер Честен після смерті містера Шатлворсі втратив будь-яку надію колись одержати обіцяне «шато-марґо»; а тому тепер він побачив у цьому щось ніби вияв особливої ласки Провидіння. Звичайно, він щиро зрадів і в надмірі радості запросив назавтра численних друзів на petit souper* — посмакувати дарунок покійного містера Шатлворсі. Правда, запрошуючи, він і слівцем не згадав покійного містера Шатлворсі. Добре поміркувавши, він вирішив узагалі нічого не казати. Він — коли я добре пам'ятаю — не згадував жодним словом про те, що одержав «шато-марґо» як дарунок. Він просто покликав друзів, щоб прийшли й допомогли йому розпити трохи вина напрочуд високої якості й з розкішним букетом, яке він замовив у місті місяців зо два тому, а завтра має одержати. Я не раз силкувався збагнути, чому це «Старий Чарлі» вирішив не згадувати про те, що він одержав вино як дарунок від приятеля, але так до пуття й не збагнув причин, хоча в нього, безперечно, була якась вельми шляхетна й великодушна причина.

Нарешті настав завтрашній день, і в домі містера Честена зійшлася численна й високошановна компанія. Далебі, там було півмістечка, і я серед них. Але, на велику прикрість господаря, «шато-марґо» прибуло дуже пізно, коли гості вже віддали належну шану розкішній вечері, наготовленій «Старим Чарлі». Та нарешті його привезли — страхітливо великий ящик, — і все товариство було вже аж надміру веселе, тому й вирішили поставити ящик на стіл і випатрати його вже там.

Як сказали, так і зробили. Я теж допомагав; і ось уже ящик на столі, посеред безлічі пляшок та келихів; чимало їх, морочившись із ящиком, розбили. «Старий Чарлі», що вже встиг добряче підпити, дуже червоний на виду, сів на чільне місце з удавано поважною міною і грізно загрюкав по столу карафою, закликаючи всіх поводитися гідно «під час викопування скарбу».

Трохи погаласували, потім урешті вгамувались, і, як часто буває в таких випадках, запала глибока, значуща тиша. Мене попросили зірвати віко, і я, звичайно, зробив це, мовляв, «із безмежною втіхою». Я приставив до щілини долото, кілька разів легенько стукнув по ньому молотком, віко враз піднялося, і в ту ж мить у ящику рвучко звівся, обличчям просто до хазяїна, вкритий саднами, закривавлений, уже зачеплений тліном труп замордованого містера Шатлворсі. Якусь хвильку труп застигло, скорботно витріщався тьмяними мертвими очима в обличчя містерові Честенові; потім повільно, але виразно, з притиском промовивши двоє слів: «Це ти!»* — вивалився через бічну стінку ящика, ніби цілком задоволений, і, здригаючись, простягся на столі.

Те, що відбулося потім, годі змалювати словами. Всі кинулися стрімголов до дверей і вікон, де декотрі з гостей, начебто найдужчі, просто-таки зомліли від жаху. Та минули перші божевільні секунди переляку, і очі всіх звернулись до містера Честена. Навіть проживши тисячу років, я не зміг би забути смертної муки, що відбилась на його спотвореному обличчі, щойно такому розчервонілому від радості й від вина. Якусь хвилину він сидів нерухомо, наче мармурова статуя; погляд його, безтямний, застиглий і порожній, був неначе звернений усередину, заглиблений у споглядання власної підлої, злочинної душі. Та врешті той погляд раптом ніби вернувся в довколишній світ; убивця схопився зі стільця, важко повалився головою й плечима на стіл і, припавши до трупа, квапливо, надривно виповів у всіх подробицях свій огидний злочин, за який раніше ув'язнили й прирекли до смерті містера Пенніфезера.

Зміст його сповіді був загалом такий: він їхав за своєю жертвою назирці аж до калабані, там вистрелив із пістолета в коня, руків'ям пістолета вбив вершника, заволодів його гаманцем і, гадаючи, що кінь неживий, на превелику силу затяг його в зарості ожини над водою. Труп містера Шатлворсі прив'язав до свого сідла й одвіз у безпечну схованку далеко в лісі.

Жилетку, ніж, гаманець і кулю він сам підкинув туди, де їх згодом знайдено, розраховуючи таким чином помститись містерові Пенніфезерові. Він-таки підстроїв так, щоб знайшли закривавлену хусточку й сорочку.