Коли я скінчив приготування, була вже одинадцята, і я пішов спати не гаючись, свято переконаний в ефективності моїх розрахунків. І справді, вони не підвели. Рівно через кожних шістдесят хвилин мій вірний хронометр будив мене, по чому, виливши воду назад у барильце й пустивши у хід конденсатор, я знову лягав спати. Ці регулярні зривання зі сну виявилися не такими вже й прикрими, як я було гадав, і коли я остаточно прокинувся, минала сьома година ранку і сонце підбилося вже досить високо над рівнем мого обрію.

3 квітня. Виявляється, висота, на яку знеслася куля, справді величезна, і тепер опуклість земної поверхні видно напрочуд добре. В океані піді мною – розсипи чорних цяток; це, безперечно, острови. Наді мною – чорне, як смола, небо і яскраво блищать зорі; правда, такими вони були завжди, від першого дня мого польоту. Далеко на півночі, на лінії обрію, я помітив тонку сліпучо-білу смужку і відразу вирішив, що це, мабуть, південний пруг льодів Полярного моря. Це мене збило з пантелику, бо я розраховував, що рухатимусь значно північніше і, можливо, пролітатиму над самим Північним полюсом. Отже, мені було дуже прикро, що з такої великої висоти я не зможу розгледіти все як слід. Але й так чимало можна побачити.

Більше цього дня нічого особливого не сталося. Моя машинерія працювала справно, куля піднімалася все вище, без будь-яких видимих коливань чи відхилень. Було страшенно холодно, і я щосили кутався в плащ. Коли Землю повила темрява, я ліг спати, хоча довкола мене ще довгі години стояв білий день. Мій водяний годинник пунктуально виконував потрібне, і я міцно, хоч і з регулярними перервами, проспав аж до ранку.

4 квітня. Прокинувся бадьорий тілом і духом, вражений тим, як дивовижно змінилося море. Глибока синява його щезла майже без сліду, натомість з’явилася сірувата білість і блиск, що разив очі. Опуклість океанічної поверхні була настільки виразна, що здавалося, ніби вся ця маса вод шугає в провалля за обрій, – аж я піймав себе на тому, що наслухаю, звівшись навшпиньки, за далеким гулом цього могутнього водоспаду. Островів уже не було: чи то вони залишились десь на південному сході, чи то я так високо знісся, що вже їх недобачав, – годі сказати. Хоч друге пояснення видавалося вірогіднішим. Смужка льоду на півночі ставала дедалі помітніша, дужчав і холод. День минув без пригод, і я провів його за читанням, оскільки заздалегідь запасся книжками.

5 квітня. Спостерігав рідкісний феномен: схід сонця при тому, що майже вся видима поверхня Землі вгорнена в темряву. З часом, однак, світло розпросторилося й над нею, знову сяйнула льодяна смужка на півночі. Тепер вона виднілася дуже ясно і здавалася значно темнішою, ніж океанські води. Я вочевидь наближався до неї, і то вельми швидко. Здається, знов прозирнуло пасмо землі на сході, і ще одне – на заході, але певності я не мав. Погода нормальна. Протягом дня нічого особливого не трапилося. Рано пішов спати.

6 квітня. Із здивуванням виявив, що смужка льоду вже доволі близько і що ген до північного обрію тягнуться цілі масиви таких же льодів. Ясно, що коли куля й далі йтиме тим же курсом, то опиниться незабаром над Льодовитим океаном, і я вже майже не сумнівався, що кінець кінцем побачу-таки полюс. Упродовж цілого дня неухильно наближався до льодів. Надвечір поле мого зору дуже раптово й відчутно розширилось – безперечно, це тому, що Земля – сфероїд, сплющений на полюсах, і я саме опинився над такою площинною областю, недалеко від полярного кола. Коли темрява врешті насунула й на мене, я дуже неохоче ліг спати, потерпаючи, що промайну над таким цікавим для мене об’єктом, не маючи можливості його побачити.

7 квітня. Прокинувся рано і, на превелику мою радість, таки побачив його, – певно, це був сам Північний полюс. Безперечно, це був він, лежав просто під моїми ногами, але ба! – так далеко від мене, що розглянути його як слід було незмога. Справді, коли судити з прогресії чисел, які позначали висоту моєї кулі в різний час – від шостої години ранку другого квітня і до за двадцять хвилин дев’ятої того ж ранку (коли вибігла ртуть), – то можна справедливо виснувати, що тепер, о четвертій годині ранку сьомого квітня, куля сягла висоти не менш як у 7254 милі над рівнем океану. Ця цифра може здатися величезною, але одержаний таким методом розрахунку результат, мабуть, був далеко нижчий від істинного. В усякому разі, мій зір охоплював земну кулю на всю широчінь її великого діаметра; вся північна півкуля лежала в мене під ногами, наче карта в ортогональній проекції, і межею мого обрію було не що інше, як лінія екватора. Ваші світлості, однак, можуть собі уявити, що ці, досі недоступні й недосліджені області за полярним колом, дарма що знаходились просто піді мною й, отже, не спотворювались ракурсом, були самі по собі порівняно невеликі й занадто віддалені від точки спостереження, щоб їх можна було обстежити докладно. Та навіть те, що вдавалося бачити, справляло незвичайне, вкрай цікаве враження. На північ від того велетенського кільця, яке згадувалося вище і яке, з маленьким застереженням, можна було назвати межею людських відкриттів у цьому регіоні, стелиться один суцільний – чи майже суцільний – пласт льоду. Вже від початку, від країв цього пласту поверхня його дедалі пласкішає, згодом вигладжується в рівну площину і насамкінець, анітрохи не вгинаючись досередини, на самому полюсі завершується центральним, чітко окресленим кругом, що діаметр його, зміряний з повітряної кулі, визначався кутом у шістдесят п’ять секунд, а темнаве його забарвлення, хоч і неоднорідне щодо інтенсивності, завжди було темніше від будь-якої іншої точки на видимій мені поверхні земної півкулі, а де-не-де переходило в цілковиту чорноту. Поза цим важко було ще щось добачити. Близько дванадцятої години центральний круг уже виразно зменшився, а до сьомої вечора й цілковито щез мені з очей, – куля тепер пролітала над західним пругом крижаного пласта, несучись у напрямку екватора.

8 квітня. Зауважив, що видимий діаметр Землі помітно покоротшав, крім того, змінився її колір і вигляд. Вся доступна оку її поверхня мінилася різними відтінками блідо-жовтої барви, а подекуди блискотіла так, що боляче було дивитися. А ще дуже заважало згущення атмосфери в близьких до земної поверхні областях, де скупчувалися хмари, поміж якими тільки зрідка проглядала сама Земля. З цього типу атмосферними перешкодами – то більшими, то меншими, – що утруднювали пряме спостереження, я стикався постійно впродовж останніх сорока восьми годин; але що вище я підіймався, то щільніше нагромаджувались усі ті пливучі масиви пари, і завада ця ставала дедалі відчутнішою в міру набирання висоти. Однак і так було добре видно, що куля моя несеться над великими озерами північно-американського континенту, обравши курс прямо на південь, і, значить, недалеко вже й тропіки. Обставина ця була для моєї душі величезною втіхою, щасливим знаменням, що я таки досягну мети. Річ у тім, що напрям, у якому я рухався досі, мені не подобався: було ясно, що коли я невдовзі не зверну з нього, то до Місяця мені вже не долетіти, – адже площина його орбіти нахилена до екліптики лише під малесеньким кутом у 5°8΄48˝. Як не дивно, але я аж тепер починав розуміти, якої великої помилки допустився, не обравши для відльоту з Землі такої її точки, яка знаходилася б у площині місячного еліпса.

9 квітня. Сьогодні діаметр Землі значно коротший, а забарвлення її поверхні з кожною годиною набирає дедалі темнішого жовтого відтінку. Куля весь час рухалася на південь, а о дев’ятій вечора пролітала над північним краєм Мексиканської затоки.

10 квітня. Сьогодні вранці близько п’ятої години мене розбудив зненацька якийсь гучний, страшний тріск, цілковито для мене незбагненний. Тривав він якусь мить, але й зараз я не міг би сказати, що коли-небудь на світі чував щось подібне. Зайве вказувати, що я вкрай стривожився і моєю першою думкою було, що то лопнула куля. Я, однак, дуже уважно оглянув усі мої пристрої, та жодних несправностей не виявив. Більшу частину дня провів у роздумах, обмірковуючи цей надзвичайний випадок, та так і не зумів його бодай якось пояснити. Незадоволений собою, пішов спати у вельми розтривоженому і схвильованому стані.