Різні звуки, різні знаки, але мова спільна для всіх істот. У цьому суть хасидської притчі, яку наводить Мартін Бубер у своєму романі. Та легкість, з якою я прийняла Єрусалим і весь Близький Схід, можливо, має причиною саме спільну мову. Зрештою, звичаї, міфи, казки різних народів теж це підтверджують. Втім, люди ще можуть порозумітися між собою, але здолати розрив між людиною й птахами та звірами — майже безнадійна справа, бо розрив дедалі збільшується. Людина підмінена мутантом, який постав внаслідок неправильного розвитку цивілізації, що оголосила війну всьому, що не вкладається в її тверде прокрустове ложе. Провину завжди можна звалити на інопланетян.

1.12.2012

Інтонація, мелодія — це і є мова птахів, яку можна зрозуміти, хоча вона й позбавлена звичного змісту. Римований вірш — це теж мова птахів. Існує леґенда, ніби Адам у раю розмовляв віршами. Смерть римованої поезії в сучасній літературі вбила поезію взагалі.

Образи — це мова символів, шифр. Нею можна читати вже прочитані книги як цілком нові. Але ніхто так не читає, бо треба дуже довго шукати ключ. Ян Щасний Гербурт написав мовою символів власну біографію «Геркулес слов’янський». Рабле — «Ґаргантюа і Пантаґрюеля». Сервантес — «Дон Кіхота». Шекспір також має подвійне дно.

Цифри й букви — це мова Кабали, вища духовна математика.

Колись цими мовами володіло багато людей, зараз — одиниці. Втім, ніхто не заносить їх до реєстру вимираючих мов. Людство вимирає. Воно продукує мутантів, а не нову расу.

3.12.2012

Наша свідомість нагадує стан розширення Всесвіту від якогось центру. Те саме відбувається з людьми — вони намагаються знайти центр у собі й втрачають зв’язок з іншими людьми, хоча на позір об’єднуються в групи за інтересами, де кожен дбає виключно про свій власний інтерес. Хаотична свідомість повинна якимось чином себе впорядкувати, щоб не загинути. Ще Монтень радив навчитись правильно мислити. Існує лише один спосіб — називати речі їхніми іменами. Це добре на початок. А потім дивитись, як змінюється світ.

5.12.2012

Невпізнавані села і вулиці, бо сніг сховав обриси і з’їв кольори. Післязавтра знову в дорогу. Зігрітися можна думками, музикою, яку я так давно не слухала, піклуванням про когось. Холод — звідусіль. Така холодна країна, яка ненавидить кожного і бажає йому смерті.

В одному селі олігарх побудував котеджі для багатих. Селянам побудував церкву і дорогу. Люди мають роботу: охороняють, працюють у садах, прибирають. Добре? Ні, бо на своїй землі вони стали людьми третього сорту. Прислугою, прав якої ніхто не відстежуватиме. Коли знаєш історію — стає ще холодніше.

6.12.2012

Синички довбають сало, яке я підвісила для них на балконі. Прилетіла сорока, намагалася відірвати увесь шматок, але не змогла. Такі сніги довкола, таке біле безпросвіття, що приносить стільки страждань. Буддизм не міг виникнути серед снігів, він би задихнувся серед голодних і холодних.

12.12.2012

Сни змінились. Вони стали більш керованими. По них я можу визначити, чого насправді потребую зараз, а на що не слід звертати увагу. Сьогодні мені приснилась школа співу з методом, відомим з п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». Наставник хотів віднайти в кожній (то були самі жінки) власний голос, точніше, звільнити його від страху, зневіри, відчаю. Поряд стояли ті, хто вже навчився, і ті, які зовсім не вміли співати. А ті, що співали, співали якісь старовинні мадриґали латиною, тримаючи в руках ноти. Вони виглядали радісними і щасливими, відчувши гармонію Всесвіту.

Раніше мені снилося, що мене примушують виходити на сцену і грати, хоча я не знаю своєї ролі.

Мабуть, це добрий знак, а не вияв примирення зі світом. Я опинилася на безпечній відстані від нього.

13.12.2012

Писання затягує, коли ритм тексту синхронізується з ритмом життя. Цікаво було б побачити той годинник, що так відчайдушно цокає, так прагне, щоб його хтось почув. Не хтось, врешті, а я. Цокання чужих годинників не співпадає, як не намагайся їх узгодити. Давно я цього не робила. Іноді думаю, чи не підозріло мати стільки задумів, стільки ненаписаних книжок? Я обов’язково їх напишу, якщо буде цокати мій годинник. Виходить так, ніби продовжую сама собі життя, всупереч власній волі. Ще в юності з мене дивувались: як це я живу всупереч логіці. Згідно логіки, то я дійсно не повинна жити в цьому світі лихварів і облудників. Але я живу згідно Божої волі, не знаючи Бога. Зате Він знає мене.

15.12.2012

Часом сни і листи перетікають у щоденник. Думала про покарання за змарноване життя. Ті люди, що понівечили собі душу, в майбутньому житті стануть каліками фізично, щоб відчути справжній, а не надуманий біль. Таке мені приснилось на вчора. Пересторога.

Щоденник продовжується в листах. Глина, з якої ліплять горщики, схована під снігом і замерзла. Навіть коли не збираєшся нічого ліпити, думати про це сумно.

Єдиний міф, який я хотіла би перенести у дійсність, це мій Слуга з Добромиля. Хочу, щоб люди знали, що він існує. Вчора він повернувся у мій новий роман. Це додасть іншого акценту начебто історично-біографічному тлу, дуже пристойному, без містики.

А що перетекло зі щоденника у життя? Либонь, наміри. Наприклад, вибудувати свій день як дім зі строгими пропорціями ззовні й теплом і комфортом усередині. Тим більше, що сніг так м’яко сиплеться і стелиться на горе птахам і звірятам.

16.12.2012

Вночі надворі світло, чи то від снігу, чи від місяця. У мене в романі також зима та й зима. Замок Гербуртів на Сліпій горі. Поїхати б до Тарнави, але замело дороги. Хоч би раз побачити Добромиль взимку. Тихенько прокрався Слуга з Добромиля, поклав на мідну тацю білу ружу поруч зі сріблом, золотом, сувійчиком полотна і перловими кульчиками. Ні добрий, ні злий. Іноді він забуває, що людям ніколи не сягнути його розуміння, не охопити суть речей. У його світі речі називають власними іменами.

Згадала, коли засинала, дві картини Вермеєра на виставці у Вашинґтоні. Затягнула туди своїх попутників: дивіться. Низька стеля у підвалі, картини біля одвірка, світло, яке здається синім, хоч насправді біле. Так треба дивитись Вермеєра, а не у великому старосвітському залі, де загубився автопортрет Ван Ґоґа з відрізаним вухом. Вони теж жили у світі, де називають речі їхніми іменами. За все прекрасне заплачено самотністю і болем.

17.12.2012

Існує межа злиднів, за якою неможливий спротив. Лише паралізуючий страх. Світ змінює не воля до життя, а воля до смерті. Тільки твоя смерть повинна дорого коштувати твоїм мучителям. Покора викликає ще дужчий тиск, доки зовсім не розчавить. Це не мудрість — терпіння від страху, а ганьба. Я назавжди запам’ятала слова Монтеня: «Якщо я вже впаду, то принаймні хочу, щоб усі знали, звідки я впав». Життя набуває все більшої горизонталі, коли немає звідки падати.

18.12.2012

На Миколая отримала від дочки книжку Ренсома Ріґґса «Дім дивних дітей», написану за мотивами дитячих фотографій початку XX століття. Ту ж саму книгу я подарувала їй. Містичний збіг. Вибрати серед безлічі книг саме цю. Я ще навіть її не читала. А вчора Ілля Запорожець з Миргорода описав свій сон: як діти провалюються під кригу на річці й ніхто не може їх врятувати.