Місто, брудне й зруйноване, де живі торгують вбогими харчами, і все місто — це великий базар. Повсюди лежать мертві, на яких ніхто вже не звертає уваги. Єдиний шанс вирватися звідси, це мати квиток на потяг, який йде невідомо куди, головне, що подалі. У потязі — чисто й приємно. Провідниця вмовляє вдягнути уніформу, щось на зразок камізельки з сіро-синьої водонепроникної тканини. Сюди не можна потрапити, вкравши квиток. Навіть у місті квиток означає певну недоторканість.

Це не вперше мені сняться антиутопії. Вони завжди тоталітарні. Не знаю, чи бувають інші. Відколи Томас Мор усе це придумав, так воно і є. Правда, він назвав це по-іншому — Утопія. Але ніхто не захотів там жити. Як і в Місті Сонця Кампанелли. Станіславів побудований за планом Кампанелли графом Потоцьким. Він не схожий ні на антиутопію, ні на утопію, однак звідси хочеться втекти відразу по тому, як приїдеш.

9.04.2012

Я приїхала в село, півдня провела на обох цвинтарях, фарбуючи хрести на рідних могилах. Оскільки срібна фарба ніяк не закінчувалась, а нести додому з цвинтаря якісь речі не рекомендують, то я помалювала ще кілька іржавих хрестів по сусідстві, бо ці могили вже нема кому відвідувати. На якусь мить мені стало тоскно, що колись наші могили чекає те саме, але що ж, такий світ. Потім я пішла на Ласки. Під гарною дикою грушею на схилі поставили стіл і лавки, а на самій груші висіла гойдалка. Я на ній погойдалася, згадавши, як це робиться, щоб розігнатись і злетіти якнайвище. А тоді пішла на саму гору, вже зарослу соснами, хоч сосни, то не наше дерево. За фасадом лісу, де колись росли величезні гіркі черешні, була пустка — голий зруб.

Я повернулась до холодної хати, де, здається, оселилася юрма привидів, хоч померло там усього троє людей. А вночі мені приснилась зима в Боневичах очима заїжджого волинського шляхтича і Ян Щасний, що в гарячці розмовляв з двома ангелами — темним і світлим. І дивні слова-прохання: «Говори зі мною, як би говорив з Господом. Бо йому ж ти не казатимеш неправди». І ще інші слова. У мене теж почалась гарячка, я не могла позбутись фраз, образів, вони не давали мені заснути, прорвавши греблю страху перед горою, на яку я боялася зійти.

12.04.2012

Костел єзуїтів у Львові — ось я вчора й потрапила туди вперше в житті. Думала, що так ніколи й не потраплю. Усередині затхле повітря, вогко, але позолота на балюстраді, що йде довкола нефа, все ще сяє. Останнє місце у Львові, де зупинився час. А там прийдуть реставратори, відновлять облуплені фрески під куполом, почистять численні сповідальні від пилюки. Піднятися б дерев’яними сходами вгору — не можна. Біля вівтаря — біла постать Христа, знятого із хреста, лежить на столі, наче в морзі. Дерево, пофарбоване білим. Дві нові ікони — по обидва боки престолу, дві яскраві плями на темному тлі. Занехаяні пам’ятні й надгробні дошки на стінах. Тут ховали лише єзуїтів. Кілька сувоїв нових килимів, якими застелять невідчищену підлогу завтра. І так спокійно, час змирив з усім. Можна не пручатись, помаленьку старіти. Але не дадуть.

13.04.2012

Алхімія Великодня — паска. Солодкий ванільний запах досі чути в квартирі. Спекти паску — це наче подолати гірський перевал. Усі паски, якими завалено ринок, наче дерев’яні: ні смаку, ні запаху. У цьому я переконалася минулого року, коли в мене не вийшли мої паски, бо я вдалася до експерименту. Так було прикро.

Я не знаю сімейного рецепту, не записала, однак відчуваю за своїми плечима маму, бабусь, прабабусь, прапрабабусь. Колись моя дочка сама захоче спекти паску, хоч матиме, як і я, вибір: купити або спекти, пройти довгий шлях до цього дивовижного блаженного запаху, який дарує втіху від самоствердження.

14.04.2012

Життя в сутінках знесилює. Усе стає важче робити, на все йде більше часу. Поступово сутінки проникають в тебе і м’якими теплими руками накладають пута. Треба вирватись, поки не стало запізно. Усі мої втечі до Урожа — це спроба звільнитись, бо інші поїздки в інші місця не дають ефекту світла. Час повертається назад — це світло, відкриття внаслідок читання — світло, творчість, якою б похмурою вона не видавалась, перемога світла. У кожного те світло своє.

16.04.2012

Маленьке диво — з того місця, де був палац Гербурта, за великим зеленим полем, я побачила і впізнала шпилі костелу й ратуші Нового міста. Можна було піти туди навпростець, як у одному з фільмів-фентезі, коли втомлений від нестачі пригод герой знаходить нарешті щось таке, що обіцяє йому славу, багатство, навіть щастя. Над усім цим — холодне сіро-блакитне небо й дошкульний вітер.

Зрештою, виявилося, що то не місто, а село, яке було колись містом, і в ратуші з дерев’яним шпилем Народний дім і бібліотека, а двері зачинені. Казково доглянутий костел, один з найбільших в Галичині, на моріжку, оточений рештками земляних валів. Старі будинки довкола або покриті кіптявою часу, або замасковані до невпізнання євроремонтом. Віддалік ще один костел і руїни замку чи палацу. Славне було місто, де колись народився відомий викладач Гербест (Зелінський), єзуїт. Треба тут побувати нераз, щоб зрозуміти, що все воно пов’язане — гори, замки, палаци. З пагорбів видно Добромиль і Фельштин. Уночі можна запалити вогонь і передавати сигнали тривоги.

Предивний пречудовий світ, з якого я родом по духу. Маленька вузькоколійка, по якій бігає потяг з двома вагонами, зелені луки, чисте повітря і круглі шапки гір, де гніздяться орли, яких не можна вбивати, бо загине чийсь син. Іноді я почуваю себе останньою з роду.

19.04.2012

Врешті все закінчиться тоталітаризмом. Масова культура розкладає людство, високі технології дають змогу вистежити кожного, тому впоратися з цим безпринципним і боязким стадом тому, хто захоче мати владу, буде неважко. В Україні це дуже помітно.

Ще кілька років тому я писала про культуру самознищення, коли постмодернізм сприймали як одкровення, хоча варто питати себе в кожному випадку: що дає ця книга (картина, фільм) душі і серцю, і відкинути все, що не задовільняє наші духовні чи інтелектуальні потреби. Так можна залишитися особистістю і не дозволити нікому маніпулювати із загальнолюдськими вартостями. Але цього не трапилося, а відтак комерціалізація культури сіла нам на голову. Якась пані з Польщі назбирала з українських поетів грошей за їхні вірші і видала антологію перекладів. Ніби й добра справа, але хотілося б знати, яка дорога вимощена добрими намірами. Підозра — це лихо з розуму, який знає, що існує безліч способів його використати.

20.04.2012

З тією історією доводиться стати детективом. Там розбіжності в датах на двадцять років, там книга виявляється старішою майже на сто років і не того автора. Найгірше те, що немає навіть з ким проконсультуватися, бо фахівців уже немає поміж живих. Для роману це не так важливо, важливо для мене. Коли посилаються на книгу, не читаючи її, це вже нікуди не годиться. Мене ошукують на кожному кроці — кому тут вірити. Щоб встановити істину, треба багато років працювати в архівах та бібліотеках, а в мене інші завдання в цьому житті. Найсмішніше те, коли тобі дорікають в дилетантизмі, а ти цього й не заперечуєш, не сперечаєшся. Що ж, і це досвід. Мушу встановити, чи була у Добромилі друкарня в 30–40 роках XVI століття, бо тут залежить на репутації Гербурта. Здається, я єдина, кому на цьому залежить.

21.04.2012