От власне й тепер, щойно по черговій мокві, масно сяють баюри та чмакає під ногами неходжене болото — навіть і дошки не перекинуто; ніхто тут, очевидячки, не дбає про зручність гостей. Та по правді, — і дбати вже нікому: ця приміська турбаза просто поволеньки розпадається на цурки, чекаючи на нового власника, який позбудеться скорботних решток і побудує тут суголосний часові ресторан або склад. Поки ж іще дещо лишилося — кілька покорчених халупчин, пару лав коло них, іржаві патички на місці гойдалок та не цілком іще поховані у бадиллі доріжки. Шукати тут, певно що, нічого, окрім хіба прикрих пригод, проте ось продирається стежиною висока худорлява дівчина у гумових чоботях. Взувачка та проста, але не зовсім: її чорний глянець розцяцькований білими черепами та костомахами, що, зважаючи на серйозну міну власниці, створює досить кумедний ефект.

Аж ось мандрівниця спиняється, гмукнувши задоволено; здається, вона врешті надибала те, по що ішла, форсуючи багновища: на одній із вцілілих лав, споглядаючи проросле сухостоєм озерце, сидить дівчина у спортивній курточці, волосся її коротке, розтріпане і таке трохи плямисте на колір. Почувши кроки зайди у модних чоботях, вона розвертається і дещо позірно підкидає брови.

— Катря… — всміхається вона, киваючи на чоботи. — Це що в тебе за костюм? «Смерть грибника»?

Катруся ображено супиться, а тоді все ж таки не втримується і сміється.

— Не забудеш ніяк, авжеж? А в тебе що на голові?

Власниця строкатої шевелюри ніяково проводить долонею по волоссі.

— Це я пофарбувалася під свій власний колір.

— Свій власний?! — форкає чорнява. — Це в сенсі — під рябу кобилу?

— Коні не винні, Катря, — сміється та. — Сідай!

Катруся обережно підходить до лавки і мацає долонею вологе дерево. Тоді, тяжко зітхнувши, дістає з дорожньої сумки мистецький журнал, кладе його на лаву і по тому лише всідається поряд.

— Але ж ти, Ярка, і знаходиш місця… — несхвально мовить вона. — Просто якась тобі Грімпенська трясовина.

— Ти сама визвалася приїхати.

— Так! — сердито відказує Катря. — Боялася, ти знову десь втечеш! Зникнеш на місяць, а мені, значить, відбріхуйся!

— Я не тікала — цього разу, — сумно всміхається Ярка. — Сказала ж тобі, де їду.

— Не сказала нащо!

— Та я і сама не знаю точно… — Ярка озирається на озеро, на руїни туристичних будиночків. — Колись дуже давно ми з батьками тут відпочивали. Турбаза «Затишок», хоч як це нині смішно звучить… Так от, мені здається, що тут сталося щось… щось важливе, от тільки я не годна згадати що.

Катруся гмукає, не повіривши, очевидячки. Позирає зі співчуттям.

— Якісь, може, новини від твого упиря?

Ярка стискає губи і відвертається.

— Останнє, що я чула — він виїхав з країни. Така була умова нового власника.

— Теж результат, хіба ні? — з робленою бадьорістю підхоплює подруга.

Ярка киває. Мовчить. Катря зітхає.

— Ну але принаймні всі знають, що він вчинив. От я навряд чи змогла би… — вона мерзлякувато смикає плечима. — Скажи, Ярка, а коли тобі було найстрашніше?

Подруга обертається до неї, позираючи своїми дивними світло-карими очима. Вона усміхається, але десь на самому денці тих очей — не вичерпаний іще криничний холод.

— А знаєш, в кінці… — легко мовить вона. — Тоді, як сказала Франкові про його дружину. Це ж була вигадка, розумієш? Якби у нас і справді були її свідчення, то нічого іншого уже й не знадобилося б. Якби він тоді здогадався — то все, подруго, капці… Але на щастя, він відволікся на інше.

Ярка опускає очі, одразу розгубивши той холодний ореол.

— Ну, з твоїми талантами… — здригнувшись, мовить Катря. — То — не просто щастя!

— Звісно, не щастя! — люто відказує Ярка. — Та мене з моїми талантами ізолювати треба від людей! Як подумаю, скільки всього я наробила під його орудою… Бідолашну Ладу Ер згадати хоча б…

Катря сумно киває.

— Так, Лада, звісно… Але вона вже вийшла з клініки. Як почула про твого Франка, так і вийшла. Про це писали в новинах.

Ярка зітхає, відкидаючи миском черевика купку вологої глиці.

— Та пісня, що в рекламі крутили… — тихо мовить Катря. — Там же тільки половина приспіву. Знаєш, як далі?

Подруга її хитає головою.

— Забула.

— Умм… зараз, — супиться Катря. — «Дівчинко, вийди з власної тіні — Це дивосвіту контурна лінія». А тоді… «Раз перекреслене, серце воскресне, бо — Б’ється луною справжнього імені».

Ярка гмукає, тоді знову озирається.

— Знати б, яке воно… — неуважно мовить вона, — справжнє.

— В цьому наша біда, хіба ні? — відсторонено зітхає Катря. — Ми ладні будь-що вигадати, аби лишень не зізнаватися в тому, хто ми є насправді.

Ярка слухає уважно, а тоді різко хитає головою, мовби витрушуючи воду з вух.

— Пам’ятаєш, я казала тобі про свій внутрішній голос?

— Ну?

— Так оце щойно мені здалося, що це не ти, а він промовляє до мене. Такі ж марудні інтонації.

Катруся показує подрузі кулак — не надто грізний, утім, п’ястучок. Та сміється, підводячись.

— Не знаю як ти, але я вже замерзла. Ходімо звідси. Скоро буде автобус.

Катря також підводиться, оббиває багнюку з чобіт.

— Провісниця! — пирхає вона. — Ну, ходи!

Дівчата простують стежиною, переступаючи калюжі та острівці лопухів. Невдовзі доріжка минає старий будиночок з терасою; його дошки просіли і покосилися, синя фарба добряче облущилась від сонця та негод, проте і досі видно на ній видряпаний дитячою рукою малюнок: загадкову істоту, накреслену настільки незграбно, що не збагнеш — то людина з пташиними крилами, чи пташка з людським обличчям.

Втім, дівчата йдуть, і навряд чи хто тепер завважить різницю.

2011–2012