Той самий Нед, одна згадка про якого діяла на Офелію, як укол новокаїну. Вона втовкмачила собі в довбешку, що він викапаний Дірк Боґарт,[36] але єдине, що, на мою думку, робило їх подібними між собою, це руки й ноги на тому самому місці й кучма напомадженого волосся.

За кілька кроків до входу в будинок на бочці з-під пива сидів Нед, а дівчина, у якій я розпізнала Мері Стокер, умостилася на іншій. Вони не перезиралися. Нед викопирсав підбором уже чималеньку ямку в землі, Мері міцно стискала складені на колінах руки, затопивши очі за обрій.

Дарма що Недів голос звучав затято й притишено, я прекрасно чула кожне слово. Потинькована стіна «Тринадцяти селезнів» чудово відбивала найменший звук.

– Я нічого не могла вдіяти, Неде Кроппере, можеш це собі затямити чи ні? Він підкрався ззаду, коли я прийшла перестилати простирадла.

– Чому ніхто не чув твого крику? Я знаю, ти й мертвого піднімеш… якщо захочеш.

– Хіба тобі ще не далася взнаки натура мого батечка? Та якби він довідався, чого накоїв той зухвалець, він би пронюхав мій сховок із гумовими чобітьми!

Вона плюнула собі під ноги.

– Мері! – звідкись із глибини будинку долинув голос і розлігся громом по всьому обійстю. Він належав татові Мері, Туллі Стокеру, господареві заїжджого двору, котрий завдяки неприродно гучному голосу опинився в центрі кількох найскандальніших історій, що про них і досі не могли забути старенькі леді в селищі.

– Мері!

Почувши цей голос, Мері схопилася як ужалена.

– Іду! – крикнула вона у відповідь. – Уже йду!

Вона завагалася, немовби щось вирішуючи. Аж раптом вона змією метнулася до Неда й швидко поцілувала його у вуста, а потім так само хутко гайнула до дверей, де зникла в темряві коридору, переможно махнувши фартушком, ніби фокусник плащем.

Якусь хвильку Нед ще посидів, потім обтер рота долонею й завзято покотив порожнє барильце до інших, зібраних докупи в дальньому кутку обійстя.

– Привіт, Неде! – загорлала я, і він розгублено обернувся. Гадаю, тієї миті він гарячково міркував, чи чула я його розмову з Мері й чи бачила їхній поцілунок. Я поклала собі не розвіювати його вагань.

– Нічогенький видався день, – докинула я, солодко посміхнувшись.

Нед чемно поспитав про моє здоров’я, а потому, дотримуючись шанобливої послідовності, про здоров’я тата й Дафни.

– Їм добре ведеться, – відповіла я.

– А міс Офелія? – поцікавився він, нарешті віддаючи належне і їй.

– Міс Офелія? Ну-у, правду кажучи… Неде, ми страх як непокоїмося за неї.

Здавалося, у Неда під носом пролетіла оса, так він поточився.

– Невже? Що такого сталося? Сподіваюся, підстави для побоювання не серйозні?

– Вона позеленіла з голови до ніг, – повідала я. – Мені здається, це хлороз.[37] Пан Дарбі такої ж думки.

«Любовна лихоманка» і «хвороба незайманих» – такі імена дав хлорозу Френсіс Ґроуз, автор «Словника просторічної мови» випуску 1811 року. Я знала, що доступитися до книжки капітана Ґроуза Неду було складніше, ніж мені. І подумки потисла сама собі руку.

– Неде!

Туллі Стокера годі було вгамувати. Нед ступнув до дверей.

– Передайте їй, що я питався про її здоров’я.

Я показала йому черчиллівський знак V, виставивши сторчака два пальці. Це було мені по силі, і справило нам обом приємність.

Черевична вулиця, заодно з Коров’ячим провулком, спускалася від Хай-стрит до річки. Віллі міс Пікері, осілій на півдорозі й наче зібраній із пазлів, пасував тюдорівський стиль. Мабуть, справжня втіха для художника бачити цей ансамблик – солом’яний дах і побілені вапном стіни, лискучі шибки й червоні голландські двері,[38] – здавалося, напівдерев’яні стіни вілли пливли, немов чудернацький старовинний корабель, морем з анемон, мальв, левкоїв, кентерберійських дзвоників та інших старомодних квітів, назви яких мій лексикон не містив.

Роджер, рудий котюга міс Пікері, викотився на ґанок і підставив мені черевце. Я почухала його.

– Ти гарний хлопчик, Роджере, – сказала я. – Де твоя господарка?

Роджер спроквола почалапав від мене, шукаючи яких-небудь цікавинок, а я постукала у двері. Відповіді не було.

Я походила навколо будинку й втрапила на город. Ні лялечки.

Поплентавшись на Хай-стрит, якусь часинку я стояла коло вікна аптеки й розглядала засиджені мухами слоїки. Коли я вже долала Коров’ячий провулок, то випадково зиркнула ліворуч і помітила, що хтось заходить до бібліотеки. Я прожогом кинулася туди. Але коли я добігла до дверей, той хтось уже зайшов усередину. Я смикнула за ручку – і диво дивне – цього разу двері легко подалися.

Жінка сховала торбинку до шухляди й влаштовувалася на місці бібліотекарки за столом, і я враз збагнула, що вперше її бачу. Незнайома пані мала зморщене обличчя, як торішнє яблуко, котре ти несподівано знайшла в кишені свого старенького зимового пальта.

– Га? – сказала вона, придивляючись до мене зверх окулярів, – каверза, яку полюбляють утнути випускниці Королівської академії бібліотечних наук. Мені впало в око, що скельця її окулярів укриті сіруватою поволокою, ніби їх на ніч замочували в оцті.

– Я думала, що прийде міс Пікері, – промовила я.

– Міс Пікері довелося поїхати, щоб залагодити деякі родинні справи.

– Он як! – було від мене.

– Еге ж, дуже сумні справи. Клопіт з її сестрою Хетті, яка живе в Незер-Вулсі. Як на лихо, вона ушкодила палець швейною машинкою. Попервах думала, що все минеться, але потім справа повернула на небажане, здається, є реальна загроза втратити палець. Таке страхіття, а в неї ж бо близнятка… Міс Пікері, звісна річ…

– Зрозуміло, – сказала я.

– Мене звуть міс Маунтджой, і я залюбки до ваших послуг замість неї.

Отака ловись, міс Маунтджой! Відправлена на пенсію міс Маунтджой! Мені доводилося чувати оповіді про «міс Маунтджой і королівство жахів». Вона була головною бібліотекаркою Вільної бібліотеки Бішоп-Лейсі за сивої давнини, коли Ной був моряком. З виду сама доброта, а в душі – «злість стовпом». Десь такою вона була з розповідей тієї самої місіс Мюллет, ласої до детективних романів. Мешканці селища по цей день благають небеса, щоб вона не загарбала колишнє місце.

– Чим можу зарадити, дорогушо?

Якщо є на білому світі те, що може дошкулити мені до живих печінок, то це звертання «дорогушо». Коли я візьмусь писати opus magnum, працю всього життя – «Трактат про отрути загалом» і доберуся до розділу «Ціанід», я обов’язково зазначу в частині «Способи застосування» таке: «Особливо помічний для лікування тих, кому кортить звертатися до вас “дорогушо”».

Проте я керувалася в житті правилом, яке ще жодного разу не зрадило мої надії: «Коли тобі треба що-небудь, припни язика».

Мляво всміхнувшись, я попрохала:

– З вашого дозволу я подивлюся теки з газетами.

– Теки з газетами! – прозумкотіла вона. – Господи мій, а ти мудрагелька, яка багато знає, чи не так, дорогушо?

– Атож, – визнала я, намагаючись триматися скромно. – Знаю.

– Газети розкладені хронологічно на полицях у кімнаті Драммонда, що в західній частині позаду, як повернути ліворуч і йти нагору сходами, – сказала вона, унаочнюючи свої пояснення помахами руки.

– Дякую вам, – озвалася я, помаленьку відступаючи до сходів.

– Якщо, звісно, ти не шукаєш щось старіше, ніж річної давності. Старі газети лежать в одному з флігелів. Який саме рік тобі потрібен?

– Я до пуття не знаю… – пробелькотіла я. Але заждіть! Те-те-те! Чиє ім’я зринуло з вуст незнайомця в татовому кабінеті? «Твайнінґа – Старого Каппу точить хробаччя…». Що? У мене у вухах лунав улесливий голос чужинця: «Старого Каппу точить хробаччя всі ці… тридцять років!»

– Тисяча дев’ятсот двадцятий, – сказала я голосом холодним, як свіжа форель. – Дозвольте переглянути ваш архів за тисяча дев’ятсот двадцятий рік.