Я не став зображати з себе майора Томіна із телевізійних «Знатоків», а представився бабцям з Лагерної за всією формою з демонстрацією службового посвідчення. І правильно зробив! Бо телевізійного майора ці три божі кульбабки викрили б ще до того, як він рота розкриє. Дві з них, виявляється, все життя пропрацювали у воєнізованій охороні дуже секретної «поштової скриньки», котра на розі вулиць Ванди Василевської та Галі Тимофєєвої, а третя була в цій же скриньці не останнім цабе у відділі режиму.

— Ой! — сплеснула руками перша бабуся, коли почула: «Я старший лейтенант Сирота з міліції», — вбили когось?

— Тобі, стара, тільки б страхи наганяти. Дай молодому чоловіку сказати.

— Нікого не вбили і нікого не обікрали, — поспішив я заспокоїти бабусь. — Навіть навпаки.

— Це як? Хтось гроші загубив і не шукає?

— Цитьте, Анки-кулеметниці! — раптом заговорила басом інтелігентка, — людина на службі, а вам аби теревенити. Кажи, голубе.

Оскільки нічого оригінального поки що у моїй голові не народилося, довелося рятувати ситуацію стандартною казочкою про те, що, згідно з оперативною інформацією, група квартирних злодіїв збирається обчистити одне з помешкань у їхньому будинку. На жаль, поки що не встановлено, яке саме. Тож хотілося б знати думку громадськості.

Громадськість після короткої бурхливої наради одностайно дійшла висновку, що, напевне, якийсь придурок навів бандюг на нових пожильців. Оту бездітну сімейну пару з третього поверху, котра кілька років тому заселилася. Дуже серйозні люди. Він полковник і професор ракетної академії, що на Солом’янці, а вона теж професор, тільки у вищій партійній школі. Їх обох службові «Волги» привозять і відвозять, але люди вони культурні, бо завжди вітаються першими і сходи миють нарівні з усіма. А той, хто на них навів, тому дурний, що думає: раз професура, то у них і унітаз золотий. А вони всі свої гроші на книжки витрачають. Бабця-режимщиця це достеменно знає, бо професори щороку, як у відпустку їдуть, залишають їй ключі аби вона квіти поливала. Квартира велика, бо хоч дітей і немає, але їм, як професорам, додаткова площа «положена». Та в ній самі книжки. Навіть на кухні. І переважно не прості, а вчені. І ще й різними мовами. А щоби чогось такого дорогого — килими там чи кришталь, то й близько немає. Першого року, як привезли з Карпат такі сільські простенькі килимки, то вони у них і на підлозі, і на кріслах.

— Тож, товаришу міліціонер, якщо вам ще якась інформація потрібна…

— Потрібна! Я бачу, ви все про всіх знаєте.

— А що? — з підозрою примружилася інтелігентка. Тримайся, старлею, цю даму життя навчило: просто так ні про кого не розпитують.

— Та тут, можна сказати, майже особисте. Сирота один озвався. Хороший хлопець, допомогти треба. Дядька шукає. Але не пам’ятає, як його звати. З самісінького дитинства не бачились. Мало що не з війни.

— Ой, лишенько ти моє, а як же він дядька знайде, якщо анкетних даних не пам’ятає?

— У принципі — ніяк. Та зачіпка все ж таки є. Пригадав, що живе родич начебто у нашому місті… і уявіть собі, на вулиці Лагерній у будинку біля лісу.

— Це ж треба таке співпадіння! І хто ж це може бути?

— Зараз йому десь років сорок п’ять, високий, худорлявий, ймовірно на якомусь заводі або токарем, або слюсарем працює. Цяцьки племіннику з заліза робив.

Бабусі перезирнулися.

— Здається, товаришу міліціонер, пізно ваш заявник прихопився родича шукати. За всіма прикметами… чи ні?

— Вважаєш?… Хоча так, за всіма прикметами це мій сусіда і співробітник. Сто років разом на роботу їздили. Точно! Слюсарем-лекальником працював, вік і зовнішні дані теж співпадають. І дітей любив…

Профспілкова активістка замовкла.

— Я так зрозумів?…

— Саме так. Помер, царство йому небесне. Років уже зо чотири…

— Ми, щоправда, на похороні не були, тому, що він у новій квартирі помер.

— У новій квартирі?

— Уявляєте, товаришу старший лейтенант, їм так повезло, так повезло, що весь будинок заздрив! Подивіться: мають двох дорослих дітей. Парубку двадцять два, з армії прийшов. А дівці дев’ятнадцять, скоро заміж. І на всіх тільки дві кімнати. А на чергу не ставлять, бо кімнат хоч і дві, а метраж нестандартний — будинок здали у тридцять четвертому році, якраз, коли правительство з Харкова переїхало. Ну, а за нинішніми нормативами не положено їм було на чергу ставати. Кажуть — діждетесь онуків, щось там подумаємо. Але не було б щастя, так нещастя допомогло. Чоловік тяжко захворів і то так, що рік його вдома не було. Все по лікарнях, та по лікарнях. Сім’я дуже переживала, жінка аж почорніла. А потім раптом раз — і переїхали! В один день отак. Речі склали, навіть ремонту не робили. І вперед! Нам казали, що у чоловіка знайшли такий діагноз, що йому окрема площа положена. Так їм одразу дали аж дві двокімнатних — одну старим, другу дітям. Ну, молодь зразу свою обміняла на дві окремих. Напевно, вже і весілля відгуляли. А сюди після ремонту заселилися оті професори.

— Правду кажете, товариші, — погодився я. — Ніколи не знаєш, де згубиш, а де знайдеш. І що ж отой… ну, котрий хворів… як він, точно помер?

— Помер. Але в новій квартирі, — всі три бабусі синхронно тяжко зітхнули. — Казали люди, що його з лікарні на носилках принесли і десь через кілька днів вже й винесли, але в труні. Ви ж мусите знати, хоч і молодий, що зараз лікарям краще, щоб хворий вдома помер, бо їх тоді начальство не б’є за високу смертність. От вони безнадійних і виписують. Хоча — так може й краще.

— Але якщо це на новій квартирі було, то ви звідки знаєте?

— А на завод повідомили! Аякже! Некролог повісили з фотографією. Все, як належить.

— З якою фотографією? Я ж цим по профспілковій лінії займалась. Із особової справи карточка кудись поділась, а у дружини просити незручно було. Так і вийшло, що висів некролог без портрету. Тільки текст: «від важкої і тривалої хвороби»…

Ми ще трохи пофілософствували на теми життя і смерті, я уточнив номер квартири, в якій жив слюсар, котрому не пощастило, а його сім’ї — навпаки, дізнався навіть прізвище, ім’я і по-батькові, після чого я ввічливо подякував бабцям і через парк поплентався до станції метро Жовтнева. Я йшов і думав, що хтось тут добряче наплутав: чи мій друг Борис, чи його волгоградські колеги-психіатри, чи сам хворий на прізвисько Максим Горький. Бо й справді — хто повірить у те, що людина, яка давно і надійно померла, та ще й у себе вдома (що виключає варіант плутанини із бренними останками), через чотири роки виринає з того світу за тисячу кілометрів від місця поховання. На додачу — забуває всі обставини власної хвороби та передчасної смерті. Бо у те метро він же сів, коли вертався з роботи, а не з лікарні. Маю великі сумніви аби за всю історію світової медицини був зафіксований бодай один такий випадок.

А звідси висновок: нехай у чекістів голови болять від їхніх проблем, а з мене вистачить власних. На тому й порішив.

На жаль, вже наступного ранку я вкотре пригадав геніальну фразу з мого улюбленого Ярослава Гашека: «Бойові дії розгортались, як належить, аж тут втрутився генеральний штаб». В моєму житті роль генштабу цісарсько-королівської Австро-Угорської армії з успіхом виконував наш замполіт.

Так ото ж. Одразу після оперативки, коли всі службові справи було обговорено, оце одоробало встало і виголосило:

— Прошу щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої ніяких оперативно-розшукових та слідчих заходів не проводити і не призначати.

Потім зробив значущу паузу і пояснив:

— Є директива, що ми таки зобов’язані проводити у себе в підрозділах політзаняття. Ніякі посилання на службові справи не будуть братися до уваги. Зате ухиляння від політзанять впливатиме на ваші службові характеристики.

З-за моєї спини почувся виразний шепіт Старого:

— Сирота, заткнись, бо язика вріжу!

Якби я промовчав, а я слово честі збирався промовчати, то не вскочив би у найбільшу у своєму житті халепу. Тим більше, що обидва наші начальники — і Генерал, і Полковник — раптом почали посилено дбати про красу своїх нігтів — звідки це у них, інтелігентів у першому поколінні? Однак наш штатний придурок першим почав: