— Дочекалися, Сирота, дочекалися. Нагороди героїв таки знайшли. Прийшов наказ із Москви: за виконання завдання особливої державної ваги… тобі з Генералом по зірочці на погони, тільки йому більшу, тобі меншу, товаришу капітан, мені «Заслуженого працівника МВС СРСР»…

— Нарешті!

— Цить, не перебивай, бо зіб’юсь. Полковнику — орден, хлопцям-оперативникам — медалі за відмінну службу і підвищення в посадах. І не зиркай на календар, сьогодні не перше квітня. Наказ оприлюднять у понеділок, але Генерал із Полковником вже зачинилися в кабінеті і квасять. Так ото ж кажу, Сирота, чогось я тут не збагну.

— За логікою вас повинні були відправити на пенсію без усяких звань і заслуг. Генерала з Полковником послати на літеру Х — маю на увазі Херсонську область. А мене, бідного, взагалі підвести під дієз. Товаришу підполковник, до мене дійшло: навіщо нам усі ці Льохи, Дехи і Мілки з Кіціусами? Давайте ловити дезертирів. Ви підете на пенсію генералом, наш Генерал — міністром, а я, може, нарешті одержу квартиру. Бо моя мама з одного боку робить дірку в голові щоб я женився, а з другого — обіцяє втопити майбутню невістку в ложці води.

— Сирота, відставити собачу радість. За все моє життя мені ота чека ані в цивільному, ані в військовому ні на копійку добра не зробила. А тут одразу: і мед, і ложкою. Добре, пішли до Генерала. Тільки не кажи, що я тобі проговорився, хай йому приємно буде.

Генерал із Полковником були вже добряче тепленькі, бо сиділи обійнявшись, знявши кітелі і розсупонивши комірці, і дуетом виспівували марш кінної міліції з якогось призабутого фільму. «Оттого я горжусь, дорогая…» — заводив Генерал, а Полковник із готовністю підхоплював: «… милицейскою службой своей!»

Після обійм, поцілунків і «штрафної» нас зі Старим посадили за стіл і знову налили по повному гранчаку коньяку, хоча я ще навіть не занюхав перший. Коли ж до мене повернулися мова, нюх і слух, я делікатно поцікавився:

— Так чийого ми шпигуна впіймали, товаришу генерал? Американського, німецького чи ізраїльського?

Як я і чекав, начальство вибухнуло конячим реготом. У Полковника навіть сльози бризнули. В коньяк.

— Капітан Сирота! — майже не затинаючись озвався генерал, — Коли котові нічого робити, чим він займається?… Ой, я щось не те сказав. Пояснюю на пальцях: у нас такого не буває аби нічого не робити — народ не дасть. То вб’ють, то вкрадуть, то зґвалтують, то хоча б напудять у ліфті. А отих от, ну котрі там, ти розумієш, у них же один шпигун на всю п’ятирічку. Бо тепер же ніхто попід секретними об’єктами з фотоапаратами не повзає. Їм усе з космосу супутники показують в готовому вигляді. От вони й влаштовують собі тренування в обстановці, наближеній до бойової. Такий, знаєш, пригребаний жартик. Один чи два зображають із себе шпигуна, а все кадебе їх ловить. А про те, що це підстава, як в цирку, знають лише пару генералів на самій горі.

— То що ж виходить? — не стримався я, — це вони нам ні за що дупу мантачили?

— Сирота, який ти здогадливий! Знаєш, я б тобі дав одразу майора. Хоча — не можна. Гагаріну можна, а тобі ні. Більше скажу — цього разу за шпигуна ти був.

Попри півлітра випитого мене добряче підкинуло:

— А якби ті два придурки та мене по-справжньому підстрелили?

— Але ж не підстрелили. Навпаки — відзначили.

— А хлопчик?

— Який хлопчик?

— Котрого двічі повісили: спочатку в клозеті, потім на мене. А може, його взагалі не було, хлопчика?

— Не було, кажеш, хлопчика? Це я, здається, десь читав… ні, хлопчик був, царство йому небесне. Правильно, я ж вам іще не повідомив. Прокуратура паралельно з нашим спецвідділом вела своє розслідування. Вже є результати. Так, це не самогубство, але й не вбивство. Сам знаєш, що то за школа, в якій він учився. Гралися нещасні дурники в гестапо: один одному шворки на шиї затягували. Експерти кажуть, що від того є якийсь кайф. Не знаю, не пробував… Але пацани догралися, бо одного придушили по-справжньому. Тоді злякалися і вирішили його повісити, мовляв, він сам.

— А записка?

Старий добряче копнув мене ногою під столом в литку. Генерал виразно потверезішав:

— Записка, Сирота, як і фотографія, про яку ти зараз мене запитаєш, то зовсім інше. На жаль, уже наше. Свої під тебе копали, Сирота, свої. Хто конкретно — не скажу, бо ці паскуди у нас вже не працюють. Задоволений?

— А як же телевик, Давидзон?

— Твій Давидзон зовсім уже постарів і мишей не ловить. Звичайнісінького фотомонтажу не роздивився. Той, хто під тебе копав, і зліпив — тебе окремо, пацана окремо, цвинтарну стіну окремо, а все разом — компромат!

— В кіно це називається — комбіновані зйомки, — несподівано виявив ерудицію Полкан, — та от що цікаво: від пацана на цій комбінації тінь на стіні є, а від тебе, Сирота, нема-а-а. Ти що у нас, вурдалак? Це вони тіні не відкидають.

— Стосовно вурдалака, — подав голос Генерал, — так це в саму точку! Кров з начальства пити ве-е-еликий майстер. Гаразд, досить з тебе. Відпочивай до понеділка. На оперативку прибудеш у формі при білій сорочці і начищеному взутті. До речі, підстрижи, нарешті, свої вуса або перейди на люльку. Бо зі своїми сигаретами ти колись підсмалишся, як той колгоспний кнур.

Цього разу я виконав наказ начальника без заперечень, чітко і в повній відповідності. Всю суботу відсипався, а в неділю вештався вулицями, насолоджуючись останніми теплими днями. Зі знайомих втрапив мені на очі тільки Юрко Логвин, котрий потішив мене історією про свої чергові неприємності. Його, виявляється, в п’ятнадцятий раз не прийняли до Спілки художників. Хтось із мистецтвознавців у цивільному додивився, що у своїй дипломній роботі — галереї портретів молодих будівельників Київської ГЕС — Юрко з усією політичною безвідповідальністю змалював одного відомого антирадянщика, дисидента і ймовірного (бо слідство ще не закінчилося) агента однієї з імперіалістичних розвідок, вчасно викритого нашими доблесними органами державної безпеки. Посилання Юрка на те, що десять років тому ані він, ані, здається, сам портретований, не підозрювали, чим все це обернеться, не подіяли.

Коли стало смеркати, я забрів до кав’ярні, яка в різні часи йменувалася в народі «Акваріумом», «шклянкою» і навіть «Тераріумом». Хоча офіційно вона фігурувала в документах просто і невибагливо: «Чай. Кава», чаю на моїй пам’яті (а вчащав я туди десь з початку шістдесятих) там ніколи не було, каву принципово варили в алюмінієвій каструлі, зате завжди і в будь-якій кількості подавали коньяк. Щоправда, в тридцятиграмових скляних наперстках, котрі, здається, тільки тут і збереглись. Я замовив, аби не розмінюватися, одразу десяток порцій і почав пригадувати університетський курс теорії ймовірності.

Припустимо, міркував я, пересікався я з Конторою не раз. Така моя доля, така наша служба. Тож це не виняток. І навіть з військовим кадебе, особістами, теж мав справу. А де раз, там і два — все по науці. Свої під мене копали теж не вперше. Щоправда, досі робили це примітивно: «стукали» нашому придурку-комісару, і він починав бігати начальницькими кабінетами, як та курка з яйцем. Але недаремно ж казав мій університетський професор Прожогін: «Людський інтелект, звичайно, має свої межі. А от людська підлість — нескінченна». Більше того, я навіть здогадувався, чия це робота — видать, отой обгавканий мною свого часу при свідках капітан із райвідділу всі ці роки накопичував жовч і образу аби тепер от прорватися. І то не ординарним доносом, а з використанням технічних засобів.