Усю нашу славну четвірку викликали до Генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш Генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.

В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі. Другий офіцер, молодший за віком, кремезний, підстрижений під їжачка, з огляду на емблеми, представляв військову медицину.

— Заходьте, товариші, заходьте. Це наші гості, як ви вже здогадалися. Прокуратура округу і окружний госпіталь.

Гості підвелися. Медик залишився стояти біля крісла, а юрист мало не бігцем кинувся до нас, простягаючи на ходу правицю:

— Надзвичайно радий! Надзвичайно… Така допомога, така допомога! Спасибі!

Останнє слово він вимовив чотири рази — кожному з нас персонально, разом із потиском руки. Ми щось промекали у відповідь, бо, чесно кажучи, сподівалися на зовсім інший прийом.

Коли всі нарешті сіли, на ногах залишився лише прокурор. Урочисто, як у залі суду він виголосив:

— Від імені командування округу і військової прокуратури передаю вам подяку за своєчасне знешкодження особливо небезпечного озброєного дезертира — офіцера однієї з… наших частин. Окружна юстиція в особі голови військової суддівської колегії вже подякувала вашому безпосередньому начальнику по телефону. Наскільки я знаю, наш командуючий дзвонив вашому міністру. Скажу більше — Москва теж в курсі. Всі дуже задоволені. Відкрию маленький секрет: одним «спасибі» ми не відбудемося. Наш командуючий узгоджує з вашим відомством певні конкретні відзнаки — всім учасникам операції.

Можливо, то були результати мого глибокого пересипу, а можливо — особливості освітлення в кабінеті. Але мені здалося, що в цю мить над головою нашого генерала замерехтів ледь помітний німб.

Прокурор нарешті сів і нормальним тоном виклав усю ситуацію. Отой старший лейтенант, що втрапив під «дуплет» Старого — формально дезертир, отже, злочинець. Але військова медицина — на цьому місці госпітальний підполковник виразно закивав головою — вважає, що в даному разі ми маємо справу не з криміналом, а з серйозною хворобою психіки. Молодий офіцер дуже хотів поступити до того московського вузу, де готують військових дипломатів. Навіть за власним бажанням після училища пішов служити до дисциплінарного батальйону, бо там передбачені дуже великі пільги для персоналу. І на предмет вступу теж. А служба там, у дисбаті, самі знаєте, яка.

Тут уже ми закивали головами, а я навіть піддакнув, що це, звичайно, не спортрота і не окружний ансамбль пісні і танцю. Одне слово, бідолашний старлей дуже швидко надірвався, бо вдень служив, а вночі вдосконалював знання іноземної мови… от організм і не витримав. Десь із тиждень тому заступив на чергування по батальйону, але замість стирчати, як лом у гівні, у пилюці службової комірчини КПП, прийшов до офіцерського гуртожитку, розбудив молодого прапорщика і наговорив йому, як зараз кажуть, сорок бочок арештантів. Мовляв, є секретний наказ їм обом їхати до Києва аби там допомагати особістам ловити іноземного агента.

На цьому місці підполковницької оповіді втрутився вже наш Старий і делікатно поцікавився, а прапорщик до якого такого престижного вузу готувався вступати, бо повірити в таку дурню може виключно голова, знову ж таки, забамбулена нічними сидіннями над підручником. Медик пирхнув, а юрист почав скаржитися:

— З цією категорією в армії завжди проблеми. Що з них, дресирувальників, візьмеш? До того ж, його навіть допитати толком не можна. Він зараз лежить у госпіталі з розбитою фізіономією і струсом мозку. Два дні тому знайшли в якомусь київському дворі непритомним. Коли прийшов до тями, почав розказувати, що доганяв американського шпигуна, але врізався в якісь двері. Повна маячня!

Наш Генерал теж виявив зацікавленість:

— А вони у нашому київському дисбаті служили чи в чугуївському?

Це, просте на перший погляд запитання чомусь стривожило юриста. І він поспіхом промимрив:

— Та ні, ми тут новий відкрили, спеціально для колишніх «доросляків» із малоліток. Тобто, пробачте, тих, хто до армії мав судимість. Знаєте, вирішили тримати їх окремо аби вони армійський дисбат в злодійську зону не перетворили.

— Я чого питаю, — вів далі генерал, — тут навколо нашого співробітника якісь «жигулі» крутилися з ровенськими номерами…

— Це прапорщикова машина. Ми її в тому ж дворі знайшли. Ну, а офіцера, на щастя, ви затримали. Бо страшно подумати, що б він міг накоїти.

Отут вперше заговорив медик, схожий на боксера-важковаговика.

— Та що там казати! Підлікуємо, звичайно, куди дінемося. Картина зрозуміла, «Він сказав: поїхали, він махнув рукою…». Шкода лише, що помічником військового аташе до Швейцарії поїде хтось інший.

Як тільки гості розпрощались і пішли, Старий кинув їм услід:

— Дезертирів вони ловлять! Ха!

А Генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:

— Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш — і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного «макарова», а не ракету «земля-земля», націлену на Вашингтон… Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?

— Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.

— Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.

Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:

— Викладайте міркування.

— Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться — то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.

— А це ви звідки знаєте?

— Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий «телевик» в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з «Комсомолки» — і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.

— Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.

— Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все Політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка — ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.

— Нічого собі! — не стримався я. — А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.

— Сирота, цить зі своєю обізнаністю! Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім — чому Контора мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію — особістів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це. Більш ніж.