— Та-а-ак! Один знаменитий філософ, розумієш, заварював каву з шести десяти двох зерен, а другий філософ, як мені вже настукали, заварює чергову кашу для начальства. Ти на що Генерала підбив, іроде? Признавайся!

— Та так, є одна ідея.

— Ідея? Щось на взірець: «І де я опинився…»? Відповідаю: в радянській міліції, а не в приватному розшуку. На те б моя воля, дав би я тобі мішок гречки, як тій Попелюшці, щоб ти її до ранку по зернятку перерахував.

— А вас що, Іване Борисовичу, до розподільника приписали? Поздоровляю! Баночку майонезу під Новий рік не підкинете?

— До чого тут розподільник?

— А де ж ви ще мішок гречки візьмете, якщо простому громадянину, такому, як я, її відпускають тільки по кілограму в руки, в дієтичному гастрономі, до того ж виключно за рецептом лікаря.

— Я тобі щас випишу рецепт!.. ідейний! Марш за мною!

В нашій Управі було добре відомо, що коли йдеться про службову таємницю, то Старий — як той сейф. Причому, ніякий геракл ніякою кувалдою нічого б не добився. Це у нашого Підполковника з тих часів, коли в органах за одне необережне слово чи навіть недоречний жарт давали десять років Колими. Тому я детально розповів усю історію з «металістом», котрий виявився при першій же перевірці двійником давно померлого порядного киянина. Не приховав, звичайно, і участі Контори в усій цій заплутаній справі і навіть поділився побоюваннями, у що мені може обійтися надмірна цікавість цього разу.

Стосовно останнього, Старий був чомусь настроєний оптимістичніше:

— Не набивай собі ціну, Сирота. Не та ти людина аби за тобою чекісти зі зброєю в руках по вулицях бігали. І потім, зараз не тридцять сьомий рік і навіть не сорок сьомий, а сімдесят третій. Ну, в партійні органи настукають. Самвидав підкинуть, а потім при обшуку і знайдуть — оце їхній сьогоднішній репертуар. Щоправда, коли ми всі були під енкаведе — і міліція, і внутрішні війська, і держбезпека — тоді чекісти з нашим братом не панькалися. Кинути чесного міліціонера в камеру до блатних на ножі — то їхня придумка. А себе берегли, як же! Після війни навіть спеціальну колонію створили для гебешників, котрі нашкодили. В порівнянні з тодішніми таборами то був курорт!

Я, чесно кажучи, і до розмови зі Старим чув щось таке з розповідей старших. А на моєму свідомому віку спостерігав уже інше, як Микита Хрущов публічно демонстрував свою зневагу до гебістів. Знав, що він, наприклад, відмовився реабілітувати генерала Абакумова, якого заарештував ще Берія. І того розстріляли разом із колишніми замами. Пам’ятаю, як реформованим кадебе керував усього-на-всього полковник. Так, наче це не всесильне відомство, а звичайнісінький райвідділ міліції. Ну і нарешті — три останніх шефи Луб’янки — Семичасний, Шелепін і Андропов — відверто цивільні люди.

Та особливо заглибитись у новітню історію Старий мені не дав, а підсумував розмову з притаманною йому відвертістю:

— Сирота, у тебе талант притягувати неприємності. На свою голову і на дупи начальства.

— Не впевнений… тим більше, що поки що я в цю історію встромлявся переважно лекційно-семинарським способом. Навіть у психушку досі не сходив.

— Твій клієнт, до речі, не в психушці, а в спецвідділенні. Дві вели-и-икі різниці. Ти впевнені, що конторські нам досі на хвіст не сіли?

— Не впевнений.

— Так ото ж. Ну, загалом так зробимо: бабусь я сам поважаю, вони у нашій справі помічниці не з останніх. Так могли за віком чогось наплутати. Документи треба перевірити, документи. Тому, що й мені дуже цікаво: де ж це покійник замість культурненько в могилі лежати, чотири роки по світу тинявся? А до речі, де його поховали?

— Чесно кажучи, не знаю. Бабусі казали — начебто на Берківцях. Але самі вони на похорону не були.

— Тоді слухай: завтра з самого ранку чеши у відділ реєстрацій смертей центрального загсу. Котрий на Ульянових. З офіційним запитом. Затямив? Дівчатам не підморгувати, туману не напускати, ти там — офіційно. Запит я підпишу. І щоб ніякого аматорства. А доктору своєму скажи, хай більше не намагається комарам клізми ставити.

— Скажу.

— Встановиш: коли помер, від чого, а головне — де поховали. Ми з тобою в привидів не віримо, а в загробне життя й поготів. Скидається, що тут насправді все просто. Спочатку хтось потрібну людину в покійнички призначив, а потім гуляв п’ять років з його паспортом від Москви до самих до околиць. З’ясуємо. Але повторюю: ніякого аматорства. А то вийде, як у мене в п’ятдесят першому…

Зі Старим завжди було цікаво говорити про минуле, особливо часи його молодості. Та на даний момент мене більше хвилювало: чи не здумав, часом і Генерал зіграти мною в темну. Через свої, невідомі нам, міліцейським сіромахам конфлікти з Конторою. Хотів запитати про це у Старого, але передумав. Припасував нову забавку так, щоб її не було видно і потеліпався на вуличку Ульянових, де у місцевому загсі реєстрували всі види смертей, що траплялися в орденоносній столиці орденоносної Радянської України.

Навіть якби я точно не знав потрібної адреси, то вгадав би безпомилково. Відвідувачі сумної установи були характерні: або печальні жіночки в чорних хустках, або заклопотані згорьовані мужчини. Один із таких згорьованих гальмонув мене під самими дверима:

— Ти куди поза чергою? Номер у тебе який?

Я спочатку не врубався:

— До чого тут номер? Без номеру я.

А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.

— Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то — лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!

Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:

— Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…

А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:

— Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!

Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої «кірочки» в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:

— Громадяни! Номер мого службового посвідчення — сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? — п’ятдесят третій — підеш головним підбурювачем. Надовго.

Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:

— Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!

Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.

— Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?

— Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це — людина визнана мертвою?

Начальниця навіть руками сплеснула:

— А ще в міліції служить!

— Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими — так вони навіть не у нашому корпусі сидять.

Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві — і мертві. Нормальні — це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть — і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають — безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.

— І часто це буває?

— Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік — і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: «Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу». А тоді…