— Це, власне, і не отрута, а, так би мовити, медпрепарат.
Я не був би я, якби не став докопуватися, в чому, власне, різниця.
— Розумієш, — пояснює медексперт, — все залежить від дози. Скажімо, від зміїної отрути можна загнутися, а можна й розігнутися.
— Дотепи у тебе…
— Я подивлюсь, яким ти будеш дотепним, коли тебе радикуліт скрутить, а під рукою віпратоксу не буде.
Старий із розумінням кивнув, а медексперт продовжив:
— Коротше — в нашому випадку клієнта напоїли…
— Та чому ж «напоїли»? Відчув себе кепсько, випив одну таблетку, не подіяло — так він цілу жменю зажував. От тобі й передозування.
— Розумієш, це тобі не валідол і навіть не нітрогліцерин. Я тому, Сирота, кажу «напоїли», що це препарат, котрий — у рідкому стані — застосовується у хірургії. Конкретно — для складних операцій на серці.
— Для анестезії?
— Не зовсім. Для абсолютного розслаблення м’язів. Щоб серденько під скальпелем не смикалося.
— Однаково не втямив.
— Якщо в операційній, та потрібна доза, та під апаратом штучного дихання — тоді все гаразд.
— А якщо на лавочці та після конячої дози… тоді все ясно.
Але медексперт, певно, втомився зі мною сперечатись і повернувся до Старого:
— Ще не все ясно. Бачите, товаришу підполковник, ця, так би мовити, гидота в аптеках не продається. Навіть під червону печатку. Її перед кожною операцією лікарняні фармацевти готують — кожному пацієнтові ін-ди-ві-ду-ально.
— Так, — зітхнув Генерал, коли ми йому доповіли про цю розмову, — заварилась каша… Добре, за роботу! Цих «трьох богатирів» з витверезника — ік бісовій матері геть з органів! Анулювати прописку — і в село їх, у село!
— «В деревню, к тётке, в глушь, в Саратов…»
— А в розвиток теми: капітане Сирота, встановіть, як це покійний впотребив такого йоржа чи, як кажуть деякі молоді і самовпевнені, коктейль. А потім будемо розбиратися, що з цим фантом робити.
Я співставив обидва епізоди — на вокзалі і в аеропорту. В обох випадках потерпілими були мужчини середнього віку, солідні, грошовиті транзитники. І там, і там дуже легко загубитися серед натовпу. Та головне — таємнича жінка. Вона зникає разом з гаманцем мужчини в момент, коли потерпілий остаточно втрачає свідомість. І ще — в кожному епізоді отрута наливалася в алкоголь. Офіціантка з ресторану в «Жулянах» пригадала пару, бо вона сиділа довго, не поспішаючи. Ну, там ресторан невеличкий, працює до двадцять першої нуль-нуль, тому можна запам’ятать. А вокзальний — то вже стадіон зі столами. І цілодобовий конвеєр. І не чути нічого, крім оголошень диспетчера: «Громадяни пасажири, у зв’язку з запізненням, стоянка швидкого поїзда Сиктивкар-Жмеринка скорочується до двох хвилин. Вихід на посадку — через приміський вокзал на четверту платформу…».
Тож ніхто нічого не запам’ятав. Це ми логічно вирахували щодо ресторану. Бо не випадало таким людям розливати пляшку горілки по склянках на брудній лавці в залі чекання.
Мій авіаційний колега, коли я йому все це розповів, просто таки вчепився в мене, як кліщ:
— То значить що — ти у мене цю справу забираєш? Зрозумій — у нас не сьогодні-завтра інспекторська перевірка. А тобі яка різниця — розслідувати одну справу чи дві однотипних?…
— Коли я тобі востаннє казав, що ти свиня?
— На останньому курсі. Коли ви мене всією групою тепленького в багажник таксі запихали.
— Так таксист відмовився тебе в салон брати! Ти ж перед цим у калюжі скупався — в своєму охрініло білому!
— Так привід же який був! Випуск!
— Добре. Закрили меморіал. Все зрозуміло. Ти мені наміряєшся скинути свій «висяк» за нещасну чашку розчинної кави і пару чарок коньяку? А я повинен карячитися перед «групою товаришів»? І хто ти після цього?
— Коли ти зазирнеш до багажника машини, котра тебе назад повезе, ти мене свинею обзивати перестанеш.
— Невже за свої?
— Взагалі-то… з конфіскату… з митниці. Але це навіть краще!
— А що повезуть у багажнику моєму начальству?
— Сирота, не бери в голову. Ось тобі течка, тут усе, що ми накопали плюс документи для передачі — від нашого столу до вашого столу.
— Це, дорогий мій, вже ті столи, де нам по вусах текло, а до рота не попало…
Мій друг, виявляється, мав якісь приватні зв’язки в експертизі. Бо результати аналізів я одержав через добу — нечувана оперативність. Хімічний склад отрути з епізоду на вокзалі повністю співпадав з отрутою, котра вбила транзитника в аеропорту. Унікальність почерку злочинниці, а може, злочинців, виключала співпадіння. Навіть мій улюблений закон парних випадків тут не пасував.
Я пішов до нашого Полковника, доповів усе по формі та й попросив дозволу забрати у транспортників справу щодо отруєння, поєднати її з нашою — вокзальною, об’єднати епізоди під однією палітуркою і передати розслідування мені. Я, чесно кажучи, чекав, що він мені влиндить за мій «інтелігентський лібералізм»: мовляв, нам що — мало своїх покійників, що ми мусимо їх у транспортників позичати? Та цим ледарюгам — їм лише раз поступись, то вони всіх своїх мертвяків будуть нам під двері Управи підкидати!
На моє здивування, Полкан навіть зрадів:
— Сирота, ти геній! Одним «висяком» більше, одним менше, погоди не зробить! Все одно премії за цей рік нам не бачити. Зате нехай тепер хлопці з транспортної спробують не забезпечити мене з жінкою квитками на Адлер і назад! Я їм стільки «висяків» накидаю, що не розігнуться. Всі нерозпізнані трупи будуть знаходитися виключно на території транспортної міліції.
А потім мій начальник споважнів і сказав уже без жартів:
— Головне для нас обох, Сирота, щоби ця невідома особа жіночої статі зашилася десь якомога глибше і, як мінімум, до мого повернення з відпустки. Бо плодити глухі справи до нескінченності нам з тобою не дозволять. А це саме такий випадок.
Від автора: я тоді почав кепкувати з Сироти. Мовляв, оце і є омріяний ідеальний злочин? Теж мені, романтика! Спека, суміш вокзального смороду, «амбре» людського поту, дезінфекції… пасажири напхані в касові зали, мов оселедці до бочки. Голі трупи, казенні простирадла, придуркуваті сержанти. Сказитись! А де ж романтика тихих осінніх вечорів, коли ще тепло, але навколо кожного ліхтаря світиться велика куля з крапельок туману? На тротуарах лежить перше пожовкле листя, що опало з дерев. На другому поверсі старовинного особняка хтось грає на фортепіано Ф.Шопена… І всю цю ідилію обриває чийсь моторошний крик з будинку навпроти.
Пригадую реакцію Олекси Сироти на такі міркування.
Олекса Сирота:
А от не треба… не треба на ніч Агату Крісті читати, я про це вже не раз говорив. Бо це у неї в романах що не вбивство — то лялечка. Труп лежить, як для підручника з криміналістики. Слідів небагато, бо у них, за бугром, дурних злочинців немає. Капіталістична система їх не терпить. Але водночас доказів достатньо, щоб розумний інспектор Скотланд-Ярду, тямущий бельгійський приватний детектив або просто ота бабця-пенсіонерка, як її там? — змогли показати, на що вони здатні.
— У часи нашого з тобою, Олексо, дитинства це називалося «схилянням перед Заходом». Невже у наших, радянських злочинах немає нічого хорошого?
— Ти хоча б сам зрозумів, що ти ляпнув? Хоча у нас, до речі, міс Марпл або здали б до психушки самі міліціонери після першої ж пропозиції допомогти, або спровадили на той світ як «стукачку» рідні та близькі правопорушника. І взагалі, в Радянському Союзі, де соціалізм переміг нас повністю і остаточно, навіть вбивства прості, мов віник: зарізали на танцях, втопили в сортирі на третій день весілля, зарубали на літній кухні під час проводів до армії, задушили голими руками за пропиття тринадцятої зарплати. Бо у нас і життя, і смерть загальнодоступні як і освіта, робота та охорона здоров’я. Хоча потерпи! «Буде вам і білка, буде і свисток…» Матимеш і романтику, і ліхтарі вздовж набережної, і навіть музику. Щоправда, не Шопена, бо останнім у Києві під класику вбивали Столипіна в 1911-му році. Однак, і не блатну «Мурку». Мають бути у марудній біографії інспектора карного розшуку маленькі чисті острівці надії… Тьху, на лірику потягло! Це ти винен. Треба обов’язково послухати «Если кто-то кое где у нас порой…» — одразу пройде!
