— Не відчуваю ентузіазму в голосі.
— Який в… ентузіазм! Ви що, не знаєте, чиї це улюбленці?
— Хто? Петеушники?
— Еге ж! Самого Ве-Ве. Вони у нього на другому місці після футболістів. Це ж він порозводив петеу в Києві, як того гною в селі Великі Коровинці. Навіть держкомітет спеціальний під них створив.
Від автора: Думаю, тут доречно буде навести цитату з захищеної у ті роки докторської дисертації «Радянський спосіб життя і розвиток театрального мистецтва».
«Поза впливом театру, як бачимо, залишається частина молоді із професійно-технічних училищ». Нічого собі — частина! В Оперному театрі ніколи не бували 99,6 % петеушників, у драмтеатрах — 99,5 %, на концерти естрадних колективів вчащали лише 10 % цього контингенту. Але продовжу цитувати дисертанта:
«Естетичне виховання майбутніх робітників як справа великої державної ваги, що передбачає розвиток ідейно-політичних переконань, етичних норм, світоглядних принципів, громадянської зрілості молоді, має бути піднесене на більш високий рівень».
Уф! Подужали?
Ця дисертація була успішно захищена на кафедрі філософії одного зі столичних вузів. А ось дані з іншої дисертації, яка захищалася за зачиненими дверима в Академії МВС СРСР. Навіть згідно з офіційною, явно заниженою, статистикою щонайменше 25 % учнів українських ПТУ мали судимість. І це в 15–16 років! Стояли на обліку в міліції від 50 до 75 % контингенту, залежно від профілю училища. І останнє. Учні ПТУ складали десь 20 % юнаків і дівчат цієї вікової категорії. Але саме вони за час навчання здійснювали левову частку особливо небезпечних злочинів серед усіх неповнолітніх України. Вибачте, що замучив вас сухою статистикою, але це щоби краще розумілася абсурдність ситуації. В той час, як дипломований філософ Олекса Сирота мусив виловлювати неповнолітніх злочинців, інший дипломований філософ зі свого кабінету вчив його, що вся справа, виявляється, у низькій відвідуваності цими правопорушниками театру опери і балету.
Олекса Сирота:
Реакція Старого була досить образна:
— От уже справді немає ради на панські забаганки.
— Так ото ж, товаришу підполковник. Як ви розумієте, кожен, хто має нехороші наміри щодо майбутньої гвардії робочого класу, автоматично зараховується до підозрілих елементів, що за ними плаче відома вам сусідня Контора. І взагалі, не так страшні пани, як ті підпанки. Ве-Ве десь щось сказонув, а його підлабузники кинулися відкривати петеу на кожному перехресті. Он школу, де я вчився, не ремонтували з одна тисяча дев'ятсот тридцять шостого року, тобто, з моменту побудови. А петеушникам такі палаци поназводили — що твоя «Україна». А може, й кращі. Бо один перед одним вихваляються, який у нього паркет, яка у нього їдальня, які меблі в аудиторіях… Рай, та й годі. А повз той рай увечері без ручного кулемета краще не проходити.
— Не перебільшуєш, Сирота?
— Ні, навпаки, налаштований на повну і остаточну перемогу людського розуму над чиновницьким мракобіссям.
— Сирота, мені спокійніше, коли ти матом лаєшся, аніж отакі конструкції вибудовуєш. Але нема ради — треба походити, понишпорити. Оперативна агентура у нас в училищах є?
— Уявіть собі — немає. Вік не той. Вони ще не зрозуміли старої блатної мудрості: «хто не стукає, той перестукується». І зони вони не бояться. По-перше, кожний четвертий там уже був — в «малолєтці», а по-друге, для них строк одержати, що нам з вами орден. Вовченята!
Старий мені не заперечував. І це було кепським знаком для мене. Проте, я мав або придумати щось неймовірне, або діяти згідно з міліцейськими стандартами. Обходити училища, розмовляти з вихователями, викладачами, керівництвом, наражатися на неприязнь, підозрілість, а то й відверте неприйняття. А тим часом спермотоксикоз у групи неповнолітніх грабіжників прогресуватиме. І дуже швидко вулиці на Оболоні, поки що порівняно спокійні, перетворяться на такий кошмар, хоч вводь туди контингент військ Варшавського договору для врятування завоювань соціалізму в одному окремо взятому районі столиці Радянської України місті-герої Києві.
Ні, мене не кинули напризволяще мої суворі начальники. Боюсь, вони й самі не чекали, що ординарний «гоп-стоп» перетвориться на злочин, який жахає всіх і всюди. А головне — і я боявся про це не те що комусь розказати, а зайве подумати — що буде, коли на якусь із жертв наркоз не подіє і вона таки вчинить опір? Від свого друга-психіатра я знав, до чого призводить юнацька гіперсексуальність на тлі безкарності.
Нічого надзвичайного я так і не вигадав. Тому ми робили все, як завжди, у звичний для нас спосіб. Футбол, хвалити Бога, закінчився і більшу частину патрульного полку, замість прикрашати урядову трасу і лякати болільників на Центральному стадіоні, — перекинули на Оболонь. Хлопці не лише прочісували двори і вулиці, а й демонстративно перевіряли документи в усіх підозрілих підлітків і юнаків. Оперативники підняли особові справи тих петеушників, хто притягався за грабіж і насильство, і по можливості причепили їм «хвости». Найскладнішим виявилося вкрутити електролампочки туди, де вони мали бути. І змусити відповідні служби оперативно ремонтувати телефони-автомати, зіпсовані невгамовними юними радіолюбителями. На жаль, недоступною зоною для нас залишалися гуртожитки, в яких і жила переважна більшість тих, хто нас цікавив.
Ну, а я, грішний, взяв ноги в руки і почав обходити всі ці кузні робітничих кадрів. Цю частину мого життя можна сміливо назвати або п'яним детективом, або детективом по п'яні. Всі мої візити складалися за стандартною стереотипною схемою.
— От знаєте, товаришу директор, є сигнали…
— Та ви що! Та ніколи в житті!
— І все ж…
— Ні, ні і ще раз ні! Так, у нас складний контингент. Але й досвідчені педагоги. І вихователі. А потім, знаєте, праця облагороджує.
— І все ж я наполягаю…
— А ми будемо скаржитися…
— А якщо я цих виродків відловлю і вони виявляться ваші — що тоді? Теж будете скаржитися?
— Стривайте, давайте подумаємо. Зараз я покличу завуча, парторга і старшого вихователя.
Через півгодини:
— Товариші, а може — теє?… День важкий був, і товариш з міліції, напевне, ще не обідав…
— Ну, будьмо!
— Пішло, як теща під лід.
— То що скажете, шановні педагоги?
— Якщо чесно, то може бути.
— А хто конкретно?
— Та кожен другий! Бодай би їх мамочки одразу після народження цицьками придавили. Комісар, глянь, сам знаєш, де. Там щось повинно було залишитися. Наливай!..
Десь на четвертий чи на п'ятий день я зрозумів, що великого вибору у мене немає: я втраплю або до Глевахи, у славетний лікувально-трудовий профілакторій для хронічних алкоголіків, або зароблю цироз печінки. На грунті зловживання отим самим…
Треба було рятуватися.
Тим часом посилене патрулювання Оболоні дало свої позитивні результати. Більше там ніхто таємничих нападників не здибав. Бо своє п'яте пограбування і знову зі зґвалтуванням вони здійснили на межі між Мінським і Шевченківським районами — в закручених вуличках Старої Петрівки. За сто метрів від трамвайної зупинки.
Коли в коридорах Управи зі мною почали вітатися, як із важкохворим, я зрозумів, що це вже повний абзац.
То брехня, що всі видатні відкриття і подвиги робляться з великої відваги. Насправді ж переважна більшість благих діянь здійснюються з великого переляку. Особливо у країні, де соціалізм давно вже переміг повністю і ось-ось переможе остаточно. Дозволю собі відволіктися на якусь хвилину. Хто зняв перший фільм жахів? Альфред Хічкок? Холодно, дуже холодно. Радянський режисер Іван Пир'св. Я цю картину ще з раннього дитинства пам'ятаю. До останнього кадру, так вона мене вразила. У простої радянської жінки-кому-ністки трапляється найстрашніше, що може тільки бути. Ні, чоловік любить її і тільки її. Діти живі і здорові, добре вчаться і показують приклад іншим. Товариші по роботі поважають і цінують. Але!!! У жінки!!! Викрадають!!! Ні, не дитину, ми ж не в Америці. Гірше — партквиток. І отут комуністка, аби повернути довіру товаришів по партії, робить те, з чим не впоралося наше славне ОГПУ. Вона самотужки знаходить і викриває підступного викрадача її партійної честі. От що значить — добре налякатися. Щоправда, у Сполучених Штатах такий сюжет навряд чи зрозуміли б. Ну, загубив рядовий американець квиток члена демократичної чи республіканської партії. І що? А нічого. Випишуть новий — та й край. Аби внески платив. Бо у них все вирішують гроші, а у нас — свідомість.
