Олекса Сирота:

Я нарешті виборсався з потоку відвертостей мистецької дами і наважився її перебити:

— То все дуже цікаво, але я сподівався на вашу професійну пам'ять. Ви ж художниця.

— На жаль! По-перше, я дуже злякалася. Бо подумала, що мене хочуть зґвалтувати. Тому швиденько напудила в колготки — кажуть, це діє на оцих, як ви сказали, нападників. Потім ота гидота з ганчір'я по очах вдарила. І нарешті, я художниця, але не портретистка. Я пейзажі малюю: усякі там деревця, квіточки, кущики… а з усієї фауни хіба що пару горобців на гіллячці. То на що я можу сподіватися стосовно дублянки?

— Якщо її понесуть на речовий ринок, він же — барахолка, то шанси є. Спасибі за ваше фото у дублянці, це оперативникам допоможе. Якщо навіть із рук пішла, то може на вулиці впізнають. До речі, ви не вказали особливих прикмет на одязі — типу плямочок, латочок…

— Не встигла надбати. Я її взагалі лише кілька разів надягла. Я в ній того вечора в гості йшла, особисте життя влаштовувати. Думала — доб'ю кандидата з порогу.

— І як?

— Не розумію я вас, чоловіків. Я увірвалася до нього, страшніша від Попелюшки після опівночі. Марафет розмазаний від вуха до вуха, туш із вій потекла аж до пупа. Ніс у губній помаді, мокрюща, в туфлях хлюпає… Не встигла з ванни вийти, а він упав на коліна і одразу попросив моєї руки.

— Ну бачите, нема нічого такого поганого, з якого не можна було б вийти на добре.

Від цієї розмови я, звичайно, збагатився цілою купою пікантних подробиць з життя професійних майстрів соціалістичного реалізму, проте на шляху розслідування кримінальної справи не просунувся ані на міліметр. Тільки тепер я зрозумів витончену помсту мого керівництва за моє ляпання язиком, де не треба. На мене навісили не просто «висяк», а «висяк із перспективою». Адже відтепер усі дублянки — не тільки здерті в темному провулку, а й вкрадені у гардеробі театру, забуті «по п'яні» у випадкових знайомих, «позичені» дітками-акселератами чи перепаскуджені в хімчистці — чіплятимуть на мене, але це мене не зігріє. Бо доки я знайду бодай одну з трьох поки що зафіксованих пропаж — з самого сім шкур здеруть. Ме-е-е!!!

Офірний цапику на ім'я Олекса Сирота, покажуть тобі смаженого вовка.

Зайшов Старий, але не розрадив, а додав:

— Сирота, слухай: ти експертизу отої гидоти, якою дамочкам наркоз робили, замовив?

— А що експертизити? Навіть ганчірку вони з собою забирають.

— А по запаху?

— По запаху у нас тільки досвідчені автоінспектори визначають, що водій випив: горілку, коньяк чи «самжене». Кажуть, є серед них професіонали, котрі портвейн «Три сімки» від портвейну ж, але «Таврійського», відрізняють. Та то брехня.

— Жіночки казали, щось «вроді ефіру»?

— «Вроді». Я вже консультувався. В тому ж роді, але не ефір, бо щоб ним приспати, треба кільканадцять хвилин клієнтку тримати. А всі показують: вирубало блискавично. І взагалі, щодо наркозу як знаряддя злочину, хороша історія є. Поета Михайла Свєтлова знаєте?

— Це той, що «Каховку» написав?

— І ще дещо хороше. Так от, його наприкінці п'ятидесятих обрали народним засідателем. І перша ж справа, на яку він втрапив, був процес про зґвалтування. Медсестра подала на молодого лікаря, що він її, начебто, під наркозом збезчестив. Ну, дурня собача. Тут шантаж був стовідсотковий — і то не з боку лікаря. Але саме вийшов указ щодо посилення відповідальності за зґвалтування, пам'ятаєте?

— Ще б пак! Теж хрущовський послід. Ввели смертну кару за групове і за неповнолітніх. От ґвалтівники і почали вбивати — аби уникнути «вишки». У нас же завжди так: як щось роблять, то півтора людського. Розстріл ввели, а те, що судова справа за цими статтями порушується виключно за заявою потерпілої — залишили.

А тут логіка проста, не треба навіть в школі вчитися. Немає в живих зґвалтованої — немає заяви. Немає заяви — немає суду, а відтак і «вишки». А якщо лягавим пощастить, і вони такого ґвалтівника, а заразом і вбивцю, відловлять, то все одно оформлюють йому вбивство зовсім по іншій статті. Тій, що «без обтяжуючих обставин», а це вже не «вишка», а зовсім інший розклад — зі світлою перспективою перекантуватися на «зоні» і навіть втрапити під УДЗ, себто, умовно-дострокове звільнення. Так, стоп, щось мене знову на сумне потягло. Дорозказуй анекдот.

— Ну, що там розказувати? Прокурора накрутили влаштувати показовий процес у світлі виконання указу. Свєтлов це просік і питає у «потерпілої»: уточніть, будь ласка, баришня, під яким саме наркозом вас ґвалтували: загальним чи місцевим? Першим зареготав підсудний, останнім — прокурор.

Старий теж із задоволенням посміявся, а потім сказонув таке, що мені аж недобре стало:

— Сирота, а зараз тричі плюнь і розітри. Бо наврочиш зі своїми жартиками. Хочеш аби тобі завтра крім «гоп-стопу» ще й групове зґвалтування на блюдечку піднесли? Розстрільну статтю? Тоді вже тебе точно матимуть усі, кому не ліньки, ляпало.

Треба віддати Старому належне. Його мозок працював у правильному напрямку. Бо в історії зі Свєтловим-засідателем для мене ключовим словом було «наркоз». А для Старого — «зґвалтування».

Народні прикмети не допомогли. Четверту жертву невідомих любителів імпортних кожушків не тільки пограбували, а й таки зґвалтували. Справа набрала для мене вже зовсім загрозливих обертів. Керівництво зробило правильний висновок, що безкарність перших епізодів плюс бездіяльність одного старшого інспектора міського карного розшуку додала злочинцям нахабства. А може, у них цього разу було достатньо часу? Дивно, що все це діялося не в таку вже пізню пору у дворі на досить таки освітленому дитячому майданчику. Але жодна радянська… одне слово — людина — не викликала міліцію, доки потерпіла сама не прийшла до тями від холоду і доповзла до найближчого телефону-автомату.

Цього разу я вже не грався в Шерлока Холмса і доктора Ватсона. Тобто, не конструював версії, сидячи за письмовим столом. Натхненний величними перспективами вилетіти з органів і з партії, я навіть не помчав, а полетів у райвідділ.

Що-що, а «спихотехніка» в нашій організації на висоті. Мене чекала готова папка з пронумерованими, прошнурованими і скріпленими печатками документами. Я вже збирався подякувати молодшим братам по розуму і вибратися на місце злочину, коли в моїй підсвідомості телебенькнув маленький сигнальчик тривоги:

— А де постанова про порушення справи по сто сімнадцятій статті, пункт «б»? Чому не бачу?

Найдурнішим виявився найстарший за званням:

— Так чого ж порушувать, коли нічого не було?

— Як нічого? То може, й дублянку в неї не грабанули?

— Ні, по дублянці, на жаль, було. Тут ми все оформили. І порушення, і передачу вам. А сто сімнадцятої не було.

— Так, голубчики… цікава ситуація. І на якій підставі відмовили?

— Ну, теє… там же насильства не було. Бо вона опору не чинила.

Господи, як все просто! Головне ж не людина, а статистика. Це ще дивно, як вони не умовили потерпілу забрати ще й заяву про пограбування. Або в крайньому випадку не перевели все це в дрібне хуліганство.

— Майоре, а скажи-но мені, тільки чесно: у вашій районній лягавці є звичка дочитувати до кінця статті Кримінального Кодексу УРСР?

— Це ви про що, товаришу капітан?

Ага, думаю, це роз'їдене гризло хоче розмову на офіційні рейки поставити? Так на ж тобі!

— Злочин, про який йдеться у сто сімнадцятій статті, кваліфікується як? Цитую для особливо пришелепуватих: «Здійснений із застосуванням насильства, погроз чи з використанням безпомічного стану потерпілої». Крапка. Закрити лапки. Повторюю: використання безпомічного стану потерпілої мало місце.

Якби вони зі мною погодилися чи бодай промовчали, то все обійшлося б тихо-мирно. Ну, подзвонив би потім майор замполіту, поскаржився, що капітан Сирота знову чхати хотів на службову субординацію. Але ж ні…

— Як це — безпомічна? Вона що — мала дитина?

Отут мене і прорвало. Як у старому індійському кіно. Я вихопив пістолет і з криком: «Всім стояти, бо вб'ю!» пальнув у запилену кришталеву вазу, нагороду за краще озеленення території райвідділу. «Стєчкін» — то не «макаров». У тісному кабінеті постріл прозвучав, як гарматний. Колеги рефлекторно підняли руки догори і застигли.