Вільям Шекспір

Переклав Євген Крижевич

Мав три дочки господар. Прекрасна, як весна,

Учителя кохала з тих дочок трьох одна,

Та лицаря-англійця побачила вона —

І він її скорив.

Кохання із коханням розпочало двобій:

Учитель а чи лицар — хто більш до серця їй?

Втрачати не хотілось красуні чарівній

Нікого — просто плач!

Хоч жаль, обрати мусить когось із них вона,

Адже не може бути на двох одна жона, —

Отож дістав англієць у спину штурхана.

Оце така напасть!

Отак мистецтво зброю перемогло в борні,

Наука пожинає трудів плоди рясні:

Гай-гай, радіє вчений вродливиці-жоні!

І пісні тут кінець.

Раз на рік цвіте весна,

Для кохання теж одна, —

Ружу вбачив я палку;

Вітер віяв на лужку

І, незримий, поміж трав

Ніжно квітку цілував.

І в бентезі молодій

Квітці я сказав тоді:

— О, коли б, як він, я міг

Жар відчути щік твоїх.

Руки зв’язує зарок,

Я не можу рвать квіток!

Клятва зайва молодим:

Любо ружі рвати їм.

Не візьміть за гріх, молю,

Що від клятви одступлю.

Ради тебе Зевс би сам

Позабув свій божий сан

І Юнону огрядну,

Щоб кохать тебе одну.

Пропав приплід,

І недорід,

Та й інших бід

Ще вистачає.

Лиха година!

На все причина

Одна-єдина:

Тебе немає.

Не до танців і пісень мені,

За коханою тужу всі дні,

Бо мене покинула вона —

Ось присяги в вірності ціна!

Отак ураз

Весь світ погас.

Гай-гай, Фортуно, дамо вередлива!

І, певний в цім,

Кажу я всім:

За чоловіка жінка більш зрадлива.

В душі журба —

Така ганьба:

Любов раба

Свого лишила.

І серце плаче

Моє юначе —

Самі невдачі,

І жде могила.

І сопілка не склика овець,

І дзвенить тужливо бубонець,

Не стрибає пес мій, як колись,

Наче й в нього біди завелись.

Лиш виє він,

Як на загин,

Коли я скаржусь на неласку долі.

Мої жалі

Звучать в імлі,

Мов крики ранених на ратнім полі.

Змовк шум струмків,

Пташиний спів,

Нема плодів —

О, як тужливо!

Все у відчаї —

Отари й зграї

Німф, що у гаї

Сидять лякливо.

Все, що звеселяє пастухів,

Всі забави, танці, ігри, спів,

Все, від чого грала в жилах кров, —

Все ніщо, як згинула Любов!

Прощай, прощай,

Кохана! Знай:

Страждатиму я від твоєї зради.

Жахливий сон!

Я, Корідон,

Самотній, і нема мені розради.

Коли зустрів кохану ти

Й намірився завоювати,

То треба мудрість зберегти,

Щоб не зазнати болю втрати.

Відкрий тому свою причину,

Хто має розум і дружину.

Почнеш освідчення свої —

Дивись, не перебрати б міри

І не сполохати її,

Лестивим-бо немає віри,

А просто їй скажи: без краю

Тебе, голубонько, кохаю.

Якщо насупиться — дарма:

За день забуде про образу,

Ще й пожаліє тайкома,

Чому не вислухала зразу.

Назавтра ж дужче, ніж учора,

Картатиметься, що сувора.

Нехай лютує і кипить,

Хай каже ні, хай гострословить,

Але настане врешті мить,

Коли вона піддасться й мовить:

«Коли б нам сил, як чоловіку,

То ви не мали б нас довіку».

Вважай: щоб досягти мети,

Усі шляхи й путі хороші.

Нехай почує: щедрий ти

І легко витрачаєш гроші.

Ніякі мури чи ворота

Не вистоять супроти злота.

Неначе вірний лицар, їй

Служи без докору і зради.

Про інших думати не смій,

Аж поки в ній не знайдеш вади.

А прийде час — ти не барися,

За діло сміливо берися.

Чимало є у любих дам

В запасі примх і хитрування.

Цих штук не зрозуміти нам, —

Як показного небажання,

Так і всієї поведінки:

Нічого «ні» не значить в жінки.

У них на думці тільки гріх,

Хоч покомизитись охота.

Хіба що старість спинить їх,

Але не святість і не цнота.

Коли б цілунком вдовольнялись,

То жінка б з жінкою вінчалась.

Та годі! Вчує ще мене

Кохана, як я розспівався,

І вуха так мені намне,

Аби язик не теліпався!

Все ж зашаріються дівиці:

Я видав їхні таємниці.

Моєю будь, мене кохай!

Нас на землі чекає рай —

Якої сповнені краси

Поля, і гори, і ліси!

Згори побачимо усе:

І як вівчар овець пасе,

І як біжать-дзвенять струмки,

Де славлять нас в піснях пташки.

Зроблю я ложе із квіток,

Тобі з троянд сплету вінок,

Спідницю з трав тобі зів’ю,

Оздоблю миртом по краю.

Підуть на пояс плюш і крин,

На пряжки — перли та бурштин.

Земний бажаєш мати рай —

Моєю будь, мене кохай!

ВІДПОВІДЬ

Якби ж то був новий цей спів,

І вірне слово пастухів,

В земний повірила б я рай,

Сказала б: я твоя, кохай!

В травні, сонячного дня,

Вийшов погуляти я

І у миртовім гайку

Сів спочити в холодку.

Кожна пташка і зело —

Все співало і цвіло,

Прагло радості й забав,

Соловей лиш сумував —

Мов покинутий всіма,

Мов нікого тут нема,

Він, сховавшись у гіллі,

Виливав свої жалі:

«Тірлі, тірлі, ф’ю, ф’ю, ф’ю» —

Пісню так співав свою.

І стогнання це сумне

Довело до сліз мене,

Бо, почувши солов’я,

Свій талан згадав і я,

І зітхнув: твоя печаль

Тут без відгуку, на жаль!

Гай не чує і мовчить,

Звір не спиниться й на мить,

Цар Пандіон вже помер,

Друзі всі в клітках тепер,

В інших — співчуття нема,

Сподіватися дарма.

Я ж, мій пташе, як і ти,

Знаю тугу самоти:

Блиснувши на певний час,

Доля обманула нас.

Повно лестунів навкруг,

Та лестун в біді не друг,

Бо вітрець — його слова.

Рідко справжній друг бува:

В тебе золота не брак —

Зватись другом ладен всяк;

Гроші вийшли — і тоді

Сам залишишся в біді.

Хай гультяй ти й марнотрат,

Лестунам ти друг і брат.

«Справжній цар!» — кричать вони,

Ті друзяки-лестуни.

Маєш пристрасть згубну ти —

Раді в ній допомогти;

Ласий вельми до жінок —

Цей підтримають порок.

Доля ж зрадить хоч би раз —