— А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати вугілля.

— Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.

— Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна, правда?

Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.

— Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, — поінформував нас Яцек.

— І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, — відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що ніби зважуємо, розмірковуємо.

— То як, Яцеку? — озвався нижчий. — Беремо, ні?

— Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?

— Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.

Ну і ми взялися до діла. До першої все було готово, угоду на квартиру (від завтра!!!) підписано, тож ми ще заскочили з хлопцями до «Алхімії». Якщо вони ставлять…

Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.

— До речі, я не знаю, як тебе звуть, — почав Вальдек.

— Малина.

— Це, мабуть, модне ім'я.

— Це ще чому?

— Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку Малину.

— Я не дивлюся цю передачу, — відрубала я.

— Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. її стара в рев, аж уся порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.

Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.

— У тебе що, температура? — поцікавився Яцек.

— Може бути. — «Після того що я щойно почула».

— На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?

— Доп'ємо спочатку це.

Отож допиваємо.

— Класна музика, правда? — сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?

— Може бути, — усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.

— З «Матриці».

— Ну, я не знаю, — зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.

— Ти не бачив «Матрицю»?

— Я не люблю такі фільми, — пояснив він.

— Але цей і справді хороший, — спробувала заохотити я. — Багато бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.

— Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток змарнував.

— Ти навіть бойовиків не дивишся?

— Жодних. — Вальдек зробив ковток пива. — Ну, може, щось закину часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.

— Ага, — замислено покивала я. Сидимо далі, не мовлячи ані слова.

— У тебе класна зачіска, — почала я новий виток розмови.

— Зачіска як зачіска.

— Ти висвітлюєш волосся? — Він кивнув. — Не боїшся, що почне випадати?

— Як почне, я перестану висвітлювати. — «Як просто». Ми знову сиділи в тиші, куняючи над гальбами.

— У тебе класний голос, — цього разу він обірвав мовчання.

— У тебе також, — повернула я комплімент. — Такий низький.

— Це від курива, — похвалився він.

— Ага.

Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.

— Вже по другій, — озвалась я. — Треба йти.

— Ми вас відпровадимо, — запропонували хлопці.

Ми повертались у мовчанці.

— Гарний місяць, — зробила Евка останню спробу контакту.

— Круглий, — оцінив Вальдек.

Ми врешті дійшли.

— То як? Завтра можна перевозити лахи? — запитав Яцек. — Надвечір, гаразд?

28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти завдяки кремезним м'язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини заладували мої речі до Лешекового «полонеза».

— Даси собі раду? — пересвідчився Вальдек.

Я кивнула, і ми рушили.

— Непоганий той Вальдек, — оцінив досвідченим оком Лешек. — Виглядає, як добре надмуханий матрац.

— Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.

— Таж ніхто нічого й не каже, — обурився Лешек. — Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?

— Треба, але він поїхав у відпустку.

— Хіба не можна піти до чергового лікаря?

— Не всі стрибають із квітки на квітку. — «Звідки в мені стільки їді?» — Я віддана пацієнтка.

— Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де без губки і справді не обійтися.

— Лешеку! — гукнула я.

— Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.

— Нікуди я не піду. Крапка.

— Крапка то крапка, — знизав плечима Лешек. — Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.

— Їде? — здивувалась я. — Вона нічого мені про це не казала.

— Бо вона й сама ще не знає.

— А ти знаєш?

— Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.

— Де?

— В Льйорет де Мар, представником від фірми.

— Круто, — мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?

— Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.

— Може, спробуєш гіпноз? — невпевнено запропонувала я.

— Я пробував, — зізнався Лешек. — Шість років тому, ти знаєш коли.

Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти завжди мусиш іти в ногу з модою?» — розплакалась його мама, а батько поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки, акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що іншим він не стане.

— Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла знайти учнів.

— Пйотр колись хотів вивчати.

— До речі, що там у нього? — запитала я. Не бачила Пйотра після вікенду в Касинці.

— Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що мусить дбати про репутацію.

— Такі люди найгірші. Кар'єра. Не журися, ще зустрінеш свою половинку.

— Сам не знаю, — знизав він плечима. — Усі ці балачки про половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.

— Ну що ти, Лешеку! — злякалась я. З усієї нашої компанії тільки він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки банана.

— Це дуже сумна теорія. — Лешек запаркувався просто під Евчиним вікном.

— Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами, за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе допасований.

— Що це, власне, означає — «допасований»? Ідеальний отвір?

— Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.

— Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.

— А хто згадував про отвір?

— Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я, власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить шкварки й пінку на молоці.

— Я теж, — здивувалась я.

— А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.

— Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.

— Саме в такій послідовності?

Я кивнула.

— Ти не думала над тим, щоб змінити стать?

— Чого ви тут сидите? — Евка зазирнула до автомобіля. — А я чекаю й чекаю.

— А, балакаємо про половинки помаранчі.

— Банана, — виправив Лешек.

— Знову половинки? — здивувалась Евка. — Адже це страшний облом. Бо якщо кожен має тільки одну половинку, то які шанси її знайти? Може, вона вже померла або, втікаючи від самотності, вдовольнилася сурогатом, зайнявши чужу половинку?

— Я саме намагався сказати це Малині.

— Ти що, не віриш у теорію половинок?

— Вірю, але я трохи її розбудував. — Лешек почекав, поки ми наставимо вуха, й почав: — Згідно з нею, існує три різновиди половинок.

— Перша — це?

— Половинка ситуативна. Скажімо, ти їдеш на вакації до Каталонії. Там зустрічаєш Міґуеля, кошлатого огира в обтислих сапфірових стрінґах і з великою кількістю гелю на волоссі. На пляжі це ідеал: засмаглий, в паніруванні з олійки для засмаги й піску. Але на фоні Плянтів, скупаних в осінньому дощі, той самий Міґуель нагадує вибляклу дешеву пластикову квітку.