Ми нічого не сказали, вражені кількістю даних.

— Самі бачите. І це за два місяці до одруження. Що мені тепер робити? — зажурилась Йолька. — Я не можу запитати у нього прямо. Залишається чекати.

— І, насамперед, зберігати спокій, — невинним голосом докинула Евка.

5.07. Ми знайшли тимчасову роботу, ясна річ, по знайомству. Може, не так роботу, як інформацію про набір. Рекламна аґенція «Копальня» потребувала «креативних особистостей». Директор був добрим знайомим Лешека. Сказав Лешекові, що когось шукає, а той одразу дав нам наводку. Ну, ми і зголосилися від самого ранку.

— Взагалі-то, нам потрібний хтось із досвідом, — приглядався він до Евки з-під примружених повік, — але нехай уже буде. Приятелі моїх приятелів — мої приятелі. Завтра о п'ятій підійдіть до Бориса, нашого гуру. Тільки пам'ятайте про гасло…

— Пам'ятаємо, — запевнили ми. — «Креативність і крапля шаленства».

Зоставалося небагато часу, трохи більше ніж тридцять годин. Треба приготуватися, продумати імідж.

— Який іще імідж? — здивувалась Евка.

— Ти знаєш, у яких лахах ходять у таких агенціях? Повний відпад.

— Я думала, що вистачить майки та звичайних джинсів.

— Ага, ніби ми щойно сапку з рук кинули! Повний відстій, як каже Казик.

— То що ти пропонуєш?

— Саме думаю. Фундамент — це якась убивча зачіска. Для тебе, — придивлялась я до Евки оком фахівця, — африканські кіски з пір'ям.

— Знаєш, яка це морока? Тільки плести кілька годин.

— Нехай тобі не болить про це голова, — заспокоїла я її. — Сядемо перед телевізором, і час пролетить непомітно.

— Я хотіла б іще вийти сьогодні ввечері.

— На пиво?

Евка не відповіла.

— А ким будеш ти? — змінила вона тему.

— Cosmic girl. Спочатку срібляста емульсія, поверх неї блакитні пасемка. Вії й нігті в тон, біла помада.

— А одяг? — допитувалась Евка.

— Тобі — обов'язково щось з етнічним акцентом. На шию індіанський кулон із пір'ям. До нього замшеві кльоші, ті, із «секонду». Тільки домалюємо на задку психоделічні візерунки.

— Це я, це я! — запалилась Евка. — Я обожнюю дряпати психоделічні візерунка.

— Добре, тільки не спортач мені штани. По правді, вони коштували тільки десять злотих, але я дуже їх люблю.

— Гаразд. А що одягнеш ти?

— Щось космічне. Полазиш зі мною по крамницях?

Ми лазили чи не до шостої. Я випорпала в комісійному фантастичні сріблясті чобітки з тоненької тканини і пряму лискучу сукенку до колін. Якщо доплюсувати вартість емульсії для волосся, лаку для нігтів (я мала тільки неоновий зелений), срібної помади й космічного кулона із Сатурном, робоче вбрання потягнуло на триста вісімдесят злотих.

— Кожен спочатку інвестує, — пояснювала я Евці. — Секретарка мусить купити піджак, торговельний аґент — костюм і кілька блакитних сорочок.

— Цікаво, коли воно нам повернеться?

— Дівчино, реклама — це золота жила. «Капуста» росте в кожному кутку, знай собі збирай.

— Ну, не знаю.

— Хіба ти не бачила статистику заробітків? Добрий копірайтер у Варшаві загрібає понад сто старих соток на місяць. А ми ж добрі. Чому я кажу «добрі»? Ми найліпші!

— Інші про це також знають?

— Саме над цим ми мусимо попрацювати.

6.07. Зосереджені й готові. Cosmic girl та Indian sexbomb вирушають підкорювати світ, а принаймні «Копальню».

— Котра на твоєму?

— За п'ять п'ята. У мене не розмастилася туш?

— Наразі тримається купи, тобто вій. А як там моє пір'я?

— Теж тримається, всі сто шістдесят пір'їнок.

— То що? Глибокий вдих і стартуємо?

— О'кей.

Я застукала тремтячим пальцем. Почула «прошу». Прочинила двері, і ми зайшли. Посередині зали стояв величезний чорний стіл, за ним сиділи люди. Усі в піджаках. Чоловіки в чорному. Я зашарілася аж по кінчики своїх блакитних пасемок. На щастя, ніхто нічого не помітив під покладами сріблястої пудри. Евка хотіла вийти, але я встигла вхопити її за плече.

— Ми до Бориса, — пробелькотіла я.

— Новенькі? — запитав якийсь хлопець, підстрижений під їжачка, в джинсах і звичайній майці. Напевно, Борис.

— Так. За рекомендацією пана Кароля.

— Шарля, — виправив він. — Ніколи не називайте його Каролем.

— Не будемо, — пообіцяли ми.

— Сідайте отут, під стіною, — Борис показав на вільні крісла. — Ми саме обговорюємо проект реклами кухонних ножів фірми «Blue steel».

Усі присутні воднораз потяглися до ручок і аркушів паперу.

— Для початку маленька розминка. З чим у вас пов'язується слово «сталь»? Може, почнемо з тебе? Як тебе звуть?

— Малина. Сталь пов'язується в мене з металургійним заводом.

— Металургійний завод Стальова Воля, — докинув хтось. Деякі з присутніх захихотіли.

— Ну добре, а ти, індіанко? Як твоє ім'я?

— Евка. У мене сталь асоціюється зі свистом.

— Свистом? — здивувався Борис.

— Який видає самурай, — пояснила Евка.

— Непогано, — він занотував на дошці: «сталь = самурай». — Із чим іще?

— З холодом, метал холодний, — кинув хлопець ліворуч.

— З блакиттю, — припустила я. «А чому б і ні?»

— З акулою, бо вона сіра, гостра, хижа.

— З хірургом, бо скальпель, — додала Евка.

— Добре, — Борис занотовував чергові ідеї. — Досить. На завтра кожен приносить по три проекти телевізійних роликів. Цільова група — жінки середнього віку, схиблені на куховарстві. Решта даних у релізах. Переходимо до реклами грецької оливи «Акрополіс». Прошу асоціацій.

— До оливи? Загалом, без занурення в деталі?

— Гм… — Борис став біля дошки.

— Олива — це сонце, — кинула дівчина біля мене.

— Енергія.

— Краплина, важка від вітаміну, — брякнула я.

— Літо і грецька таверна.

— Виногроно.

— Амфора.

— Сатир, що полює на німф.

— Ви шукаєте асоціації до оливи чи до вина? — втрутився Борис.

— Олива завжди справедлива.

— Спливає нагору, — докинув хтось.

— Добре, закінчуємо наш брейншторминґ. На завтра по два сценарії чи по кілька слоганів. Нагадаю вам наше гасло.

— «Креативність і крапля шаленства»! — гаркнули ми хором.

Кінець робочого дня. А властиво, початок. П'ять ідей на восьму ранку. І ні слова про заробіток.

7.07. Ми прийшли перед восьмою. Цього разу у джинсах і звичайних майках. Тільки що Евка залишила кіски.

— Я вклала в них стільки роботи, — пояснила вона.

— А насправді?

— Не мала сили розплітати.

Ми сіли там, де і вчора. І чекаємо. Рівно о восьмій з'явилася решта товариства.

— Перепрошую, але це моє місце, — звернувся до мене якийсь тюхтій.

— А де це написано?

— Ніде, але всі про це знають.

— Я не знаю.

— Ти, певно, новенька? Можеш сісти біля комп'ютера.

— І не ворухнуся, — сказала я твердо.

— Я піду до Бориса, — спробував він мене налякати.

— Краще піди до бібліотеки й попроси якусь із книжок з етикету, — порадила йому Евка.

— Я не читаю книжок, — похвалився тюхтій. — Шкода часу.

— Що можна бачити, чути й відчувати, — кинула я.

Цієї миті ми почули значуще гмикання. Глянули на Бориса.

— Товаришки зліва, я можу починати?

Це до нас.

— Перепрошуємо, — буркнула Евка.

— Вчора кожен отримав домашнє завдання. Прошу приготувати тексти.

Всі воднораз полізли до течок.

— Почнемо з оливи. Хто перший?

— Може, я? — зголосився миршавий білявчик. Відкашлявся й почав читати:

«Акрополіс» олива — вітамінами щедра на диво».

«Акрополіс» олива — п'янка й золотиста, піднебіння твого задоволення чисте».

«Олива «Акрополіс» — так! Енергії живлющий смак».

«Олива, мов Греція гаряча, зігріє, як сонце, тебе, споживаче».

Він закінчив. Евка штурхнула мене ліктем. Краєм ока я побачила, що вона намагається притлумити сміх. Я не втрималась. Пирхнула, а за мною Евка. Ми сміялися якихось п'ять секунд.