— А наступний крок? Скількох він вимагає контрактів?

— Ста. Що цілком реально протягом десяти місяців. Якщо ви напружитесь, то вже за рік можете готувати тарілочку.

— Тарілочку?

— Перепрошую, тарелю. На велетенський шматок торта, яким є прибутки страхових фірм.

— Ага. А скільки всього сходинок?

— Вісім, і тут є ще одна цікавинка — якби з вами щось трапилося, хтось із ваших рідних може й далі спинатися на наступні сходинки. В нашій фірмі був такий випадок. Один із менеджерів загинув при пожежі, він був тоді на п'ятій сходинці. Дружина вирішила продовжити його справу. Зараз вона директор. Сягнула самої вершини. Заробляє мільйони, хоч уже й не працює, на неї працюють інші, з нижчих рівнів.

«Типова піраміда», — подумала я.

— Чи можуть у якійсь іншій професії родичі небіжчика обійняти його посаду?

— Ну ні, — визнала я, — але чи це обов'язково? Скажімо, я знайду чоловіка, котрий працює на подібну фірму. І не дай Боже, він гине. Чи мушу я тоді продовжувати спинатися замість нього?

— Дуже дотепно, — Ролик усміхнувсь і потер гладкі долоні. — Звісно, що ні. То як воно, пані Малинко? Коли ми можемо зустрітися?

22.06. Рівно ополудні.

— Моя тітка підробляє страховим агентом, — сказала Евка. — За рік вона підписала три контракти. І працює в Освенцимі, де хоч-не-хоч думаєш про смерть.

— Я не знала, що страхові фірми тепер висувають стільки вимог, — зізналась Йолька. — Купувати поліс, платне навчання…

— За тітку заплатила фірма, — тягнула Евка. — Вона ще зробила їм ласку, бо зі ста осіб зголосилося двоє: вона із середньою освітою і якась Тереска, котра працює кур'єром і закінчила ПТУ Тепер тітка шкодує, бо більше витратила на дзвінки до потенційних клієнтів, аніж заробила. Періодично збирається йти, але її спокушають золотою омегою. Одержить її на шостому етапі, зате на сьомому — навчання в Туреччині.

— А на дев'ятому — відпочинок на Сиріусі, — додала я. — Усе це дуже класно, тільки я й надалі не маю роботи.

23. 06. Щойно повернулася зі своєї третьої співбесіди. У мене виходить чимраз краще. Пам'ятаю першу з них. Дев'ять років тому, коли я шукала підробітку на канікули. І знайшла: на місцевому м'ясокомбінаті, в цеху консервації.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Ти хворіла на жовтяницю чи на сальмонельоз?

— Ні, — писнула я.

— Голосніш.

— Ні!!!

— Маєш медичну карту?

— Маю!!!

— Чому ти хочеш працювати з м'ясом?

— Бо це цікава робота, яка дає змогу спілкуватися з простолюдом. І, і цей… Я хочу заглибитись у таїни консервації.

— Які ще таїни? Тут не можна фотографувати.

— Таїни, — глитнула я слину. — Хочу побачити, що насправді запихають до тих слоїків, бо один знайомий казав, що мелені копита й хвости.

— Твій знайомий сам хвіст. А встанеш і дістанешся на сьому?

— Встану й дістануся.

— То вставай і діставайся у найближчий понеділок. Наперед обрізати нігті й заколоти волосся. На-асту-у-пна!

Я, непритомна, підвелась о шостій нуль-нуль. Почистила зуби, забрала волосся в хвостик і мерщій на роботу. На місці мені вручили гумові чоботи, сорок другий розмір, фартух XXL і хустину на голову. А в руку вологу ганчірку.

— Сідай біля конвеєра й витирай покришки від слоїків. П'ять по сьомій конвеєр рушив. Я ледь устигала.

— Чому кожен слоїк такий заляпаний? — запитала я сусідку, присадкувату сорокарічну тітку з червоним лицем.

— Бо коли їх наповнюють, частина витікає й забруднює. Отут засох паштет. А там фарш.

— А не простіше вимити їх якимсь шлангом, замість шурувати брудною шматою?

— О, дивіться на неї, вона буде реформувати наш комбінат, — обізвався простолюд. — Годину працює, і їй уже не подобається.

— Подобається, — запевнила я. — Тут класно.

— То працюй, а не пискуй. Бо слоїки їдуть брудні.

Я ледве дотерпіла до обіду у робітничій їдальні. На вибір рубці чи овочевий суп: серед м'ясної субстанції кілька скибок картоплі. Я взяла овочеву. Принаймні назва апетитна.

О першій знову на конвеєр. Я витримала дві години й додому. Спершу душ, бо від мене на милю смердить старим паштетом. Лахи до пральки і спати, бодай півгодинки. По трьох днях роботи я поводилась як робот. Два порухи ганчіркою — і наступний слоїк, ще два — і наступний. А перед тим як заснути, мала перед очима рухомий конвеєр, повний бляшанок і слоїків.

Наприкінці тижня мене забрали до цеху, де виробляли шинку. Все ж таки якась переміна. Температура сягає нуля градусів, аби м'ясо не псувалось. Я стала притупцювати.

— Зараз зігрієшся. Тут працюють акордно, для Америки, — пояснив хтось на кшталт наглядача. — Ходи, я тобі покажу.

І показав. Спершу бляшанку. Вкладаєш до неї фольгу. Потім береш кусень із цілої гори м'ясних куснів. Посипаєш желатином і таємничою сумішшю консервантів. Старанно загортаєш фольгу. Кладеш покришку — і до пломбувальної машини. Наступна бляшанка, фольга, кусень, желатин, покришка — і до машини. Я витримала три дні, відтак попросилася назад на конвеєр. Мене перевели, але я вже і так встигла відморозити в «шинкарні» долоні. Минули наступні три дні, й настав четвертий — п'ятниця. Щось мене смикнуло одягти замість кедів тверді як бетон турецькі «адідаси». Я саме стояла біля віконечка, для різноманітності складаючи консерви на спеціальний візок. Устигла завантажити 942 бляшанки, коли один із практикантів переклав увесь тягар на мою ліву ступню. Збігло кілька секунд, поки я дошолопала, що саме тримаю на кросівці. Заверещала, а наляканий практикант змарнував наступні секунди на те, щоб підняти платформу. Мене розвантажили в лікаря. Обійшлося забитими пальцями і гематомою. Тільки турецьким «адідасам» я завдячую тим, що моя ліва ступня не перетворилася на тарілку для піци діаметром в один метр.

За ті десять днів я заробила на візит до косметички й модний купальник з базару. Від роботи на комбінаті в мене залишилося кілька спогадів, відраза до паштету й клешню-ваті руки.

Що залишиться в мене від цієї роботи, якщо я взагалі щось надибаю?

24.06. Нині Купала, а я й досі нічого не знайшла. Мені вже навіть не дзвонять. Мабуть, піду до ворожки. Зараз зателефоную до Евки, може, вона вибереться зі мною.

— Скільки вона бере?

— Двадцять злотих за питання.

— А не ліпше поїхати до твоєї бабусі? Квиток винесе двадцять злотих в обидва боки.

— До бабусі ми завжди можемо поїхати, а це суперворожка. Приймає тільки раз на місяць.

— Ти завжди мусиш кидатися на новинки. Звідки ти знаєш, що її ворожба збувається?

— Не знаю.

— Бачиш. А у твоєї бабусі збувається.

— Але на бабусю треба змарнувати цілий вечір, а я ще хотіла збігати до Вісли. Подивитися феєрверк.

— Знаєш що? — пожвавилась Евка. — Ми до неї зателефонуємо. По шостій це не буде дорожче як двадцять злотих. А якщо не збудеться, за місяць протестуємо ту твою ворожку. То як?

— Згода, для чого чудеса техніки? Коли ти прийдеш?

— Як тільки дощ ущухне. Я загубила парасолю. Вже третю цього року.

— Добре. Чекаю.

Евка з'явилася щойно по сьомій. Уся мокра.

— Ще літо називається. Хлющить від ранку. Дай мені якийсь рушник.

— Я вже думала, ти не прийдеш. Може, вип'єш щось гаряче?

— З подвійною порцією рому. І що, дзвонимо?

Евка допила чай, а я накрутила номер.

— Малинко? Ти вдома? На Купала? Щоправда, ллє як із відра, але у твоєму віці дощ не страшний.

— Ми вже виходимо, бабусю. Тільки розумієш, — завагалась я. — У нас є прохання. Можна валити просто з мосту?

— Навіть треба, дитинко. Зараз сюди приїдуть Геня з Іреком. На ворожбу.

— Ми теж у тій справі.

— Хочете приїхати? — зраділа бабуся. — Я покажу вам новий свічник з Ізраїля. Такий оригінальний!

— Ну, — затнулась я, — не дуже. Ми хотіли б іще збігати до Вісли, побачити феєрверк.