— Серйозно?

— Я надіслала відповіді на дві пропозиції, а зараз дам аґресивне оголошення до газети.

16.06. І дала: «Молода, амбітна, сучасна дівчина з вищою освітою шукає творчої праці, яка дає можливості для зростання. Контакти…» Воно вийде в понеділок. А я тим часом готуюся до захисту. Лишилося три тижні і три дні.

19.06. Нині воно вийшло. Чекаю реакції. Може, потренувати підсвідомість? О, дзвінок! Щойно я зручно вляглася. Це сила духу.

— Слухаю, — відповіла я глибоким альтом. Буцімто низький голос справляє глибше враження. Так стверджує Йолька.

— Я за оголошенням, це актуально? — захарчав хтось по той бік.

— Звичайно.

— Звичайно «так» чи звичайно «ні»?

— Звичайно так, — відповіла я, не зворушена такою допитливістю.

— Скільки вам років? — «Що ж це за робота, якщо добродій починає від запитання про вік?»

— Двадцять шість.

— Гм. А де ви працювали останніх два роки? — «Чому саме два, а не чотири? Про що мова?»

— Чому саме два?

— Бо ж ви закінчили освіту два роки тому, так? — Я не відповіла, тому він заходився пояснювати: — Вам двадцять шість, а вищу освіту здобувають у двадцять чотири…

— Хто здобуває? — роздратовано запитала я.

— Як це хто? Всі, — він також роздратувався.

— Я ні. І більшість людей після технікуму теж ні, бо в технікумі вчаться п'ять років.

— То ви після технікуму? — почула я в його голосі легку зневагу.

— Ні, але яке це має значення — ліцей, технікум? Хіба це важливо?

Він не відповідав, тож я сипала далі:

— Поза тим, треба зважати на фах. У медичному, скажімо, навчаються шість років. А скільки людей по кілька років не може захиститися. Ну, а на економічному, своєю чергою, навчаються чотири з половиною роки, зате в інфізі та на акторському тільки чотири. Не можна казати, що всі.

— А ви коли закінчили? — «Який цікавий!»

— Саме закінчую, зараз.

— Із запізненням, — злостиво ствердив він. — Не баглося вчитися, чи що?

— А вам скільки років?

— Тридцять сім, а що?

— Стільки років, а ви ще не навчилися елементарним правилам культури? — І я поклала слухавку, доки він устиг відповісти.

Надвечір'я. Ми обмиваємо мою першу невдачу на шляху до успіху.

— Класно ти йому відрубала, — визнала Евка.

— Дуже добре, — кивнула Йолька. — Тільки от із таким ставленням до роботодавця на тебе чекає безробіття.

— А я вважаю, що нема чого зв'язуватися з хамами, — стояла на своєму Евка. — Краще почекати на когось нормального. Він напевно подзвонить.

— Наразі ніхто не дзвонив, — спростувала я, цмулячи пиво.

— Зараз застій на ринку праці, — поінформувала нас Йолька. — До того ж у тебе немає досвіду.

— Як це немає? — обурилась я. — Щороку літні табори, переклади, репетиторство!

— Ти не маєш досвіду, пов'язаного з освітою. Нагадаю, що ти вивчаєш управління, а не педагогіку.

— Це якийсь ідіотизм, — гаркнула я. — Коли ж я мала працювати, якщо вчуся на стаціонарі?

— Не знаю, — Йолька розвела руками. — На думку експертів, це можливо. Сама поглянь. — Вона витягла з портфеля газету.

— Прочитай, бо я після пива щось недобачаю. Не знаю, що воно за лихо. Видудлю зо три гальби, і мені падає зір, як після денатурату.

— І ти, звісно, не була в окуліста? Ну що ж, це твоє життя, Малино, і твої очі. Якщо ти хочеш їх запороти…

— Дай їй спокій, — заступилася за мене Евка. — Ти бігаєш до лікаря із кожним дріб'язком? Робиш щоранку гімнастику? Учиш щовечора по сто іншомовних слів?

— Звичайно, — підвелась Йолька.

— Звичайно «так» чи звичайно «ні»? — злостиво всміхнулась я.

— Дурне питання.

— Шефові ти теж так відповіла б?

— Малино, ти нічого не розумієш. Одна річ — це розмова з шефом, а інша — з…

— …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на успіх?

— Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно влучні.

— Дуже дякую.

— Нема за що, — відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.

Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.

— Ну гаразд, — Йолька простягла руку на знак перемир'я. — Я не права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання роботодавця.

— Коли?

— Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.

— Коли ти мені напишеш? — уточнила я.

— Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, — вона видерла сторінку. — Нагадай тільки, що ти там робила?

— Коли? — не дуже доречно запитала я.

— Господи, Малино, — не витримала Евка. — Не пий уже більше, бо тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої роботи. Де ти працювала?

— Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… — потерла я чоло. — П'ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для «Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…

— Ти це вже називала, — Йолька нетерпляче кивала головою. — А якесь стажування, практика?

— Практика? — замислилась я. — В крамниці після вступних іспитів. Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…

— Я маю на увазі практику за кордоном, — обірвала Йолька. — Стажування у великих міжнародних фірмах.

— Господи, Йолько, — не витримала я. — Хто ж на ньому був?

— Тепер люди починають дбати про свою кар'єру вже з перших років навчання, — потягнулася вона по забуту газету. — Ой, я ж мала тобі прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп'ютерній фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає інформатику.

— За хортів. — Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька шукала наступні приклади.

— Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, — зітхнула Йолька. — Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.

— Навіщо ти це читаєш? — Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.

— Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.

— Можливості? Половина тих оголошень — це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.

— Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…

— …якесь місце торговельного агента, — закінчила за неї Евка. — Без паніки, Малино.

— Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…

— …стаціонара, — обрізала розлючена Евка. — Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?

— Коштом сна і товариського життя, — пояснила Йолька.

— Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?

— А може, вони сидять на амфетаміні? — докинула я.

— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.

— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.

— А це що за хвороба?

— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.

— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?