— Не тепер, на «Целині», добре? — Він киває.

От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.

Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.

I от ми після Дня студента.

— Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, — поінформувала нас Йолька. — Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.

— Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.

— І не на мою шкіру, — докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. — А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.

— Начеб ти забула змити суничну маску, — оцінила Йолька.

— Дуже дякую. Ти вмієш утішити.

— Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.

— Нічого не розумію, — прохрипіла Йолька. — Який іще Вілліс?

— А це у нас такий шифр.

— Скажи краще, як ти дістатися додому? — поцікавилась Йолька.

— Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?

Евка покрутила головою.

— Ми загубили тебе одразу перед виходом.

— У такому разі не знаю. Це таємниця.

Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.

— Мене, здається, попускає, — повідомила нам Йолька.

— А я й далі маю в голові розсипані «пазли», — прохрипіла Евка.

— До завтра вони складуться, — втішила я її.

— Мусять, бо в мене важлива зустріч.

— Із «коником»? — зацікавилась Йолька. — До речі, цікаво, як там наші коники?

— Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, — поплескала я себе по стегнах.

— Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.

— Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м'ясце. А я, як парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й місцями целюліт…

— Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому координати?

— Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди пам'ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.

— Не викручуйся, не викручуйся, — втрутилась Йолька. — Ти просто втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.

— А нехай навіть і так?

— Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи ректор робить якісь кроки?

— Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я так посилено працюю над укладанням «пазлів».

— Ти маєш бути в панчохах чи без?

— Без, зате в нашийнику і з батогом, — огризнулась Евка. — Чому ти така гидка?

— Я просто пожартувала, — скривджено відповіла Йолька. — Хотіла тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.

— Йолько! — крикнула я.

— О Боже, Малино, — Евка вхопилася за голову. — Мені аж у скронях затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із вас має охоту мене доволокти?

— Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор знайшов мені роботу на вакації.

— Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.

— Люба, якби я покладалася тільки на щастя, — прохрипіла Йолька. — Просто я вибираю потрібних людей.

— Дякую за зізнання, — озвалась Евка.

— Я мала на увазі Віктора та його знайомих, — пояснила Йолька. — А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не зашкодило.

29.05. Сесія не за горами, тож треба розслабитися. Подихати повітрям. Тільки от де?

— Походите зі мною по крамницях? — запропонувала Йолька. — Поможете вибрати сукню.

— Шлюбну? — зацікавилась Евка. — Гаразд, чому б і ні.

— Ти купуєш чи береш напрокат? — запитала я.

— Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні. Я вгадала? А до шлюбу поїде на тридцятиметровому «Лінкольні».

— Звідки ти знаєш?

— Твоя мама сказала мені по телефону. Що ніби дружки повинні мати однакові сукенки, а візажист приїде аж із Варшави, з телебачення.

— Це у нас стандарт, — пояснювала Йолька. — Щоб ти знала, які весілля роблять люди. Товариш Віктора одружувався в білому шовковому фраку з Китаю, вишитому вручну…

— …дев'ятирічними дівчатками, яким платять по долару за день, — перебила її Евка.

— Мене не цікавить, ким саме. Молода мала двадцяти-метрову вуаль. Вони їхали у справжній кареті, запряженій четвірнею. А наша сусідка мала аж вісім дружок, кожна в сукні з Парижа. Ну чого ти так дивишся? Хіба погано, що люди хочуть вирізнитися серед натовпу?

— Збільшуючи кількість дружок, метраж вуалі й діаметр криноліна? І ти називаєш це вирізнитися серед натовпу?

— А що, на твою думку, оригінально? Лантух із-під картоплі і дерев'яні сабо?

— Ти хочеш знати?

— Охоче послухаю. Тільки май на увазі кілька вступних умов. По-перше, ти береш шлюб у моєму містечку, подруге, хочеш справити на людей відповідне враження, а при тому маєш той, ну…

— …відповідний розмір гаманця, — допомогла я Йольці.

— Якщо я хотіла б увічнити свій шлюб у сірих клітинках аборигенів твого містечка, я зробила б так. — Евка на мить замислилася. — Молодий: біла перука в стилі Вальмонта. Чорний фрак, кришталеві ґудзики. Штани під коліньми застібаються на такі ж самі кришталеві ґудзики. А на ногах кришталеві черевики.

— Це відгонить Попелюшкою.

— Люди також люблять казки. Фалди фраку завдовжки кілька метрів, а кожен кінець тримає гном, зодягнений у копію костюма молодого. Такі самі черевички, перука, фрак із видовженими фалдами, які тримали б… приміром…

— … ще менші карлики, — підказала я.

— Не знаю, чи вдасться знайти ще менших. Але їх могли б тримати французькі бульдожки в маленьких перучках. Це у нас молодий. А молода виступила б у криноліні зі щедро задрапірованої фольги від шоколаду. До спини можна почепити десятки білих повітряних кульок, які підносили б її, як ангела. Наречений тримав би її на мотузочці, всіяній маленькими дзвіночками, які дзеленчали б при кожному русі. Проти вівтаря дружка в костюмі Ероса прострілив би всі кульки, молода лагідно опустилася б на рушничок. Під час церемонії молодята одягли б одне одному обручки на підмізинні пальці ніг. А після шлюбу віддалилися б…

— …у ношах, які несли б два десятки рославих пігмеїв, — докинула я. — Хоча це може значно підвищити витрати.

— Дякую, з мене досить, — перервала нас Йолька. — Я бачу, що ви легковажите важливою церемонією.

— Зате ти надала цілій справі чавунної ваги.

— Прошу конкретики.

— Хочеш конкретики? Твоя мама похвалилася мені — хоч не знаю, чи це привід для пихи, — що на честь тієї важливої церемонії твої батьки взяли кредит на шістдесят тисяч злотих. Будуть сплачувати його десять років. Десять років! До того часу ти вже можеш розлучитися.

— Не розлучуся, — заявила Йолька.

— Звідки така впевненість?

— Бо я знаю Віктора. Уяви собі, Евко, що ти порядний амбітний чоловік із перспективами. Трохи важко, — дошкульно всміхнулася вона, — але для чого ж бурхлива фантазія?

— Гаразд, — прийняла виклик Евка, — я симпатичний брюнет із великим майбутнім. І що?

— Ти одружуєшся зі свідомою недурною дівчиною. Знаєш, що її батьки видерли із себе кишки, щоб перетворити весілля на справжню подію. їм доведеться впродовж десяти років затягати пасок. Ти пішла б? От бачиш!