— Власне, — підхопила я. — Я мушу спочатку зняти пробу.

— Зняти пробу? — здивувалась Анка. — Ти говориш, як якийсь дегустатор.

— Добре, у всіх налито? — крикнув Діді. — То в атаку!

— У-ух!

— Міцний!

— Фе!

— Але й спиртяга!

— А мені ще крапельку, — простягла я своє горнятко.

— Таки засмакувало? — посміхнувся Пйотр.

— То що, повторимо? — підохотив Діді. — Шкода тримати, бо випаровується.

— Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? — звернувся Лешек до Пйотра.

— А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу. Це відповідальна праця… Добре. Один.

— Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.

— Увага! До старту готові? Гоп!!!

— У-ух!

— Але й сивуха!

— Міцний!

— Фе! Як я могла це випити, — здригнулась я.

— Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? — запропонувала Анка. — І беремося до духів.

— Власне. А що там із тими духами? — втрутився Лешек. — Я хотів би знати, хто мене кохає.

— Ти не мусиш питати це в духів, — шепнув Діді.

— Я теж хотів би знати, хто мене кохає, — обізвався Пйотр.

— То зазирни у дзеркало, — порадила йому Анка.

— Бебі, я тебе не впізнаю.

— Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!

— Бебі!!! — Пйотр вибалушив очі.

— Білий ведмедик збирає перші жнива, — пояснив Лешек. — Я забув додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.

— О, дідько, — вирвалось у Віктора.

— Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! — грізно сказала Йолька.

— Як я це ненавиджу: бебі та бебі, — тягнула далі Анка. — Я не персонаж із комп'ютерної гри.

— Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, — почав звірятися Діді.

— А всі ті балачки про табуни хлопців?

— Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я на тобі запав.

— А я запала на Рафалі, — розревілась я. — Але він на мене чхав.

— Чхав, — визнав Віктор, — нічого не вдієш.

— А я ні на кого не запала, — озвалася з-під ковдри Евка. — Я хотіла б урешті закохатися.

— Може, в мене? — запитав Віктор.

— Дуже дурний жарт. Ми збираємось одружитися, — нагадала йому Йолька.

— Я не жартував, — сказав Віктор. На щастя, тихо.

— А я мрію про когось сильного й владного, — сказав Лешек.

— А я часом послала б усіх під сто чортів, — буркнула Анка.

— Я також, — докинула Йолька. — О, о!

— То й пошлімо! Позбудьмося дурних упереджень і страхів. Почнемо зрештою жити й кохати насправжки! — гукнув Пйотр.

— То до діла! — підхопив Лешек.

А потім несподівано стало темно.

Я прокинулася з широчезним обручем на голові й великою каменюкою в ділянці печінки.

— Є там хтось? — вичавила я.

— Евка тут, — відповів мені слабий шепіт.

— Де?

— Біля дивана. Ти не знаєш, котра година?

— Зараз гляну.

— Тільки шоста, — відгукнувся хтось із-під столу. Здається, Йолька.

— Хіба не дивно? — прокоментував інший голос, що долітав із-за фортепіано. — Минуло лише вісім годин.

— Але мене щось і притиснуло, — простогнала Евка. — Нога Віктора.

— А решта? — злякалась Йолька.

— Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало диванів.

— Напевно, там було найвигідніше, — вирішила Анка. — Цікаво, де Пйотр?

— Боже, як у мене пульсує в чайнику, — зойкнув Діді.

— Шукаєш Пйотра? — обізвалась Йолька. — Він тут. Тільки не знаю, чи тебе потішить це відкриття.

— Що сталось? — Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.

Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне нерівне коло з системою координат.

— Цікаво, чи вони когось викликали? — замислилась Евка.

— Уб'ю гада. Він відбив у мене хлопця, — зашипіла Анка.

— А мені зіпсував найкращу помаду.

— Що трапилось? — очуняв Пйотр. — Де моя сорочка?

Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.

— Бебі, все не так, як ти гадаєш, — пробелькотів він. — Це якийсь огидний жарт.

— Сподіваюся, воно було того варте, — гарикнула Анка.

— Облиш, бо я зблюю.

— Що тут відбувається? — опритомнів Лешек. — Нехай хтось стишить барабани.

— Та немає тут жодних барабанів, — заперечила Евка.

— Звичайний обмін фразами між закоханими, — додала я. — Анка лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.

— Тільки не «відбив», — знетямився Пйотр.

— Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?

— Стривайте, хто тут кого зґвалтував? — зацікавився Віктор.

— Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, — гукнув Пйотр, — якщо ви не заберете від мене цю п'явку!

— Це я п'явка? — гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. — А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!

— Слухайте, — перервав нас Діді. — Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?

— Знаємо!!!

— Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.

Цього ми не знали.

Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.

7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини, багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я повернуся до норми.

10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала Йолька.

— Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?

— А ти як гадаєш? — відповіла я.

— Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!

— Як це викинув? На смітник?

— Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?

— Лешек?

— У яблучко.

— А що з Анкою?

— Я прихистила її в себе.

— Сильно плаче?

— Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.

— Хоч це добре.

— Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.

— Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.

— Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.

13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.

— Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?

— А хто вдає?

— Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.

— Ти щасливий із Пйотром?

— Щиро? Наразі я приголомшений.

— Ти мусив відбити його в Анки?

— Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.

— Брешеш.

— Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.

— А ти?

— Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.

І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.

18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.

21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і вдихаємо холодне вільготне повітря.

— Трохи кефіру залишилося?

— А ти в стані щось узяти до рота?

— Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?

— Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, — Евка пожовкла, як лимон.

— Якого саме? — Йолька завжди мусить бути такою дріб'язковою. — «Виблювала» чи «горілки»?