Тож совісність свого колишнього квартиранта Зінгер згадав даремно. Але не був би собою, аби не викрутився, перевівши подих і перейшовши в контратаку:
– Я не те маю на увазі, на що ви натякаєте, пане Кошовий! Увесь Львів чудово знає, ким пан Сойка був за життя! Та де – треба було його нагло вбити, аби громадяни зрозуміли, що він насправді собою являв! І все одно, пане Кошовий, все одно!
– Що – «все одно»?
– Попри свою не дуже високу суспільну мораль, пан Геник завжди лишався чесним у розрахунках! Ось що я маю на увазі! Він платив за квартиру вчасно. Я ніколи не нагадував йому. А він не дозволяв собі затримати платню хоча б на день! – Домовласник знову витер лоба, цього разу вже обережніше. – Якось, пам’ятаю, була субота і ми з пані Зінгер вже вклалися спати. Я зовсім забув – на той день припало число, коли треба вносити гроші. Двірник обмовився, мовляв, пан адвокат уже третій день не ночує. Мені нема жодного діла до того, хто, де та з ким ночує! Аби то не було пов’язане із содомією, пане Кошовий, бо я такого в себе в будинку не потерплю. І аби вчасно сплачували оренду, бо інакшого я так само терпіти не готовий! І що ви думаєте?
– Нічого не думаю, пане Зінгере. Хоча брешу – думаю, ви затримуєте мене. Крадете мій час, бо спізнюватися я не звик.
Домовласник, як за ним водилося, витягнув із жилетної кишеньки позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою, красномовно показуючи Климові циферблат:
– Йой! Бачите, скільки марного часу витрачаю на вас я! Коли йшлося про пана Геника, він не дозволяв собі марнувати мій час на полювання, мета якого – виловити квартиранта й витрусити з нього належне. А мені від пожильця нічого не треба, окрім місячної платні за проживання тут, у квартирі на вулиці Личаківській! Не в найгіршому місці Львова, скажу я вам! Тоді, в суботу, ми вже заснули, коли пан Сойка повернувся додому звідти, звідки мене зовсім не обходить, ґречно перепросив за турботу й дав належні мені гроші. Бо не зміг з різних причин зробити цього вранці! А ви, пане Кошовий, взагалі позбавляєте мене сну! Не кажучи вже про пані Зінгер, котра змушена була піти до лікаря, аби той написав рецепт на снодійну мікстуру. Дорогу, між іншим. Усе через вашу злочинну й безвідповідальну відмову сплачувати оренду хай не так вчасно, навіть нехай із затримкою на два місяці – але ж ви заборгували мені з літа! Ви відмовляєтеся платити? Добре, в такому разі ласкаво просимо до суду!
Кошовий торкнувся віка пучкою вказівного пальця.
Робив так машинально, коли воно сіпалося. Із цим нічого вдіяти не міг. Тик утворився на нервовому ґрунті, після допиту в «Косому капонірі», київській політичній тюрмі. Він, молодий та перспективний київський адвокат, узявся захищати вчорашніх студентів Політехніки. Вони організували нелегальну друкарню, де видавали українські книги й газети суто просвітницького характеру. Але охранка, припинивши справу за допомогою провокаторів, приписала друкарям діяльність, спрямовану на підрив устоїв держави. Для певності підкинули револьвер та дві саморобні бомби. Робили грубо, не думаючи, що взагалі хтось наважиться захищати друкарів у повну силу. Коли ж Кошовий легко довів усе це в судовій залі, дуже скоро сам опинився в казематах, названий ні більше ні менше спільником терористів. Тоді ж, під час допиту, слідчий перестарався з методами тиску: захопившись ґрунтовним процесом встановлення істини, жандарм сильно стукнув Клима головою об стіну.
З тюрми видряпали, та відтоді тик щодня нагадував про тиждень у казематі. Не обов’язково коли він нервував чи хвилювався. Віко сіпалося незалежно від Климового внутрішнього налаштування, зовнішніх обставин та впливів. Просто часом смикало легенько, а бувало – сильніше, й тоді складалося враження, ніби молодий чоловік грайливо підморгує. Незнайомих це спершу дивувало. Тих же, хто встиг пізнати Кошового ближче, або лишало байдужим та звичним, або дратувало, залежно від ситуації. Скажімо, от як зараз домовласника.
– Пане Зінгере, – мовив Клим, зітхнувши. – Ми можемо йти до суду. Причому я сам здатен захищати себе, бо, як вам відомо, фаховий адвокат. Нехай моя нинішня служба трошки далека від основного роду діяльності, але то дурниця. Тутешні закони вже знаю, вид на проживання маю. Фактично є громадянином, рівним із вами у правах. Тож, програвши вам суд, навіть отримавши припис сплатити борг у зазначений термін, я зазнаю збитків у короткій перспективі. Ви ж, хочу нагадати, втратите пожильця, який платить невчасно і не ту суму, яку ви дерете з інших квартирантів. Зате, наголошую, рано чи пізно сплачує бодай щось. Хто захоче після мене вселитися не просто в квартиру сумнозвісного адвоката Сойки – туди, де його знайшли мертвим на підлозі? Припустімо, ви знайдете когось. Хто гарантує, що ви сторгуєтесь бодай на таку суму, на яку домовилися зі мною?
Зінгер слухав, сопів і мовчав. Годинника при цьому далі тримав у руці розкритим, немов це щось для нього в даний момент означало. Витримавши твердий та водночас лукавий Климів погляд, він демонстративно затріснув кришечку «цибулини», старанно заховав її на місце, заклав за краї камізельки великі пальці обох рук. Випнув груди й барильце, пожував губами.
– Ви, пане Кошовий, не можете придумати іншого пояснення своїм негідним діям у той час, коли я нагадую про ваші борги.
– Якщо ви знали відповідь, для чого завели розмову?
– Бо вважав – ви припините користуватися особливим становищем!
– Особливі становища для того й існують, аби ними користувалися, пане Зінгере.
– Чудово. Ми обмінялися думками, назвемо розмову так. Але я прийшов нагадати: ми домовлялися про, гм, особливу ціну для вас із урахуванням існування несприятливих обставин. Та й близько не домовлялися, що ви взагалі не будете платити за проживання.
Климове віко знову сіпнулося.
– У нас виникали подібні суперечки не раз, пане Зінгере.
– І не два, – нагадав домовласник. – Між нами, чоловіками, я цілком розумію злу вигоду від свого становища й десь приймаю ваші аргументи. Бо за схожих обставин діяв би так само.
– Не маю жодних сумнівів, пане Зінгере.
– Ось аби ви ще допомогли мені пояснити все це пані Зінгер, слово честі – терпів би заборгованість хоч до католицького Різдва. Ви ж все одно заплатите, бо є порядною молодою людиною.
– З пані Зінгер домовляйтеся самі, – розвів руками Клим. – І ви праві, я справді заплачу. Навіть, може, сьогодні, але завтра – вже напевне. Чекаю на клієнта, складатиме довірчий лист. Йдеться про нерухомість. Матиму солідні комісійні, тоді й розрахуємося.
– У такому разі, пане Кошовий, дуже перепрошую, що затримую вас своїм вранішнім, не дуже доречним, як тепер розумію, візитом. Хай вам нині Бог помагає!
Сказавши так, домовласник відкланявся й пішов геть, залишивши по собі ледь чутний, хоч все одно прикрий, запах поту.
А Клим нарешті почав збиратися.
З дитинства він чув від батька слово чухно. Розмінявши четвертий десяток, так і не зрозумів, що воно означає.
У Назара й Варвари Кошових була лише одна дитина. Подружжя хотіло ще. Але після передчасної смерті донечки, котра згоріла за кілька днів від лихоманки, проживши після свого народження лише три місяці, мама відчувала стійкий страх, тато не наполягав. У родині сумних спогадів уникали, про давню притлумлену сімейну трагедію Клим почув випадково, від тітки Терези Станіславівни. Із нею, збіднілою польською аристократкою, одружився старший брат Варвари Микитівни Кошової, у дівоцтві – Баришевської.
Сталося так, що тітка Тереза рано втратила чоловіка. Він загинув випадково й по-дурному, що, власне, визначило батькове ставлення до протестних силових акцій будь-якого роду: був у справах у Тіфлісі, став свідком зухвалого нападу місцевих революціонерів на поліцейську карету, бомби полетіли зусібіч, й одна розірвалася поряд із Климовим дядьком. До Києва не довезли, помер по дорозі. Відтоді тітка Тереза, на ту пору лишившись зовсім без засобів до існування, стала частою гостею в домі Кошових. Нема лиха без добра: потреба у няні відпала, заразом із раннього дитинства хлопчик мав змогу чути, крім російської та української, третю мову, польську, з якою зріднився. Через те пізніше, вже в університеті, опанувати четверту, німецьку, вдалося досить легко – далася взнаки звичка чути інші мови.
