— Чому це не знімуть?

— Запитайте нашого директора. Biн лишив тут усе, як було. Історія, каже. Тільки навряд чи в даному випадку він думав про історію.

— Ви теж викладаєте цей предмет. І ви, я помітила, незадоволені, що наочну агітацію залишили.

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

— Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і — найбільш неприємне — бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж:

— Знаєте, давайте змінимо тему. Про конфлікти поколінь писали ще в давнину, і ви, як історик, знаєте це краще за мене.

Ганна Іллівна пильно подивилася на потенційну школярку, і Ольга відразу відчула себе нею: дівчам у шкільному фартусі, котру висварили за манікюр і перстеник — нєдєльку, котра погано знає урок, зате хвацько викаблучується на шкільних дискотеках під цю дурну музику.

— Гаразд. Що вас цікавить, дєвушка?

— Хто… Толя Гончаренко. Ви були його класним керівником.

Вона чекала почути, що за тридцять років роботи в школі у Ганни Ілівни було кілька сотень учнів, а може, й уся тисяча, що теоретично педагог — зрозуміло! — пам’ятає кожного, та насправді… Одначе, випереджаючи її думки, вчителька просто сказала:

— Я пам’ятаю цього хлопчика.

Ольга ще більше відчула себе школяркою, ученицею, котра з дитячою впертістю сперечається з педагогом, і зовсім по-дитячому закусила нижню губу. Їй захотілося курити, але Ганна Іллівна з перших хвилин знайомства попередила про свою алергію на тютюновий дим, отож доводилося терпіти. Вона розуміла, що треба якось вести розмову далі, ось тільки готувалася ж зовсім до іншого, геть не думаючи, що літня вчителька так легко й швидко пригадає одного з сотень своїх учнів.

— Я читала про нього у вашій газеті. До речі, в ній писали ще про одного випускника нашої школи. Тільки там йшлося про кримінал.

Павло Комов. Ольга пам’ятала цю публікацію: заступника директора комерційного банку розстріляли з автомата біля під’їзду власного будинку. Вбивця чекав у під’їзді, перша черга вдарила охоронця, котрий сунув попереду, по ногах, друга прошила груди банкіра.

— А Комов, між іншим, добре встигав з історії, навіть переміг на міській олімпіаді, — Ганна Іллівна зняла окуляри, дістала з кишені чисту носову хустинку, протерла скельця, для чогось подивилася на світло, повернула окуляри на місце. — Гадаю, ви розумієте, що усіх своїх учнів я пам’ятати не можу. Та якщо почую знайоме прізвище чи побачу знайоме обличчя, завжди пригадую. Тим більше, — вона посміхнулася, — коли про них пишуть популярні газети. Чому вас так зацікавив Гончаренко?

Це запитання вивело Ольгу з дурної зніченості. Вона чекала на нього, у неї готова відповідь, і це додало їй впевненості. Школярки вже не було, повернулася журналістка.

— Я писала про нього статтю. Його спроба накласти на себе руки загальмувала роботу. А потім я дізналася, що суїцид у них у родині, сказати б, — це спадкове. Мати і старша сестра Анатолія свого часу теж наклали на себе руки. Цікаво, правда?

— Для жовтої преси — так. І потім, у наш час такий вибір як мінімум логічний.

— Його дружина сказала, що Толя чогось боявся і не казав, чого саме. Ось я й хочу дізнатися про людину максимум можливого, — Ольга витримала коротку паузу, спостерігаючи за реакцією співбесідниці. — Лікар каже, що страхи дорослої людини можуть йти за нею з дитинства. Ось я й подумала, що вчитель…

— Що ви хочете почути? — Ольга відчула, що Ганна Іллівна зацікавилася розмовою і вже сама намагається пригадати щось, що допомогло б пролити бодай якесь світло на дивну історію художника.

— Не знаю, — чесно призналася вона.

Учителька сперлася ліктями об парту, пальці рук зчепилися в замок.

— Я теж не знаю, що можна розповісти про Толю. Я маю на увазі — що аж такого особливого. Він не єдиний, хто вмів малювати, та й малюнки його, — «роботи», подумки поправила Ольга, — не зовсім те, до чого звикла я, одначе це не показник, я зовсім не знаюся на малярстві. Вчився, щоправда, добре, як на хлопця. Неповна родина… Знову ж таки, неповні родини мало кого дивують, половина дітей росте в неповних родинах. Але, — пальці її рук розімкнулися і зімкнулися знову, — я добре пам’ятаю, як одного разу прийшла до них додому. Запитаєте, чому я це пам’ятаю? Річ у тім, що того вечора я дуже перелякалася. Найцікавіше — досі не можу зрозуміти причини переляку.

Ольга буквально пучками пальців відчула, що співбесідниця зараз розповість щось важливе і навіть затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Навіть не знаю, з чого почати. І не готова пояснити те, що сталося, та й не впевнена, що сталося щось особливе. Я лише пішла до Толі додому поговорити з батьками. Хлопчик змінився, але в цьому віці — йому було тоді років тринадцять-чотирнадцять — усі діти міняються. Та з ним коїлися незрозумілі речі, — Ольга відзначила, що вчителька старанно добирає слова, насправді намагаючись висловити, передати свої відчуття, в яких і сама досі не розібралася, і ще — вся історія надто явно затягувалася.

— Ви кажіть, як є, я спробую зрозуміти.

— Гаразд… хоча вам буде нелегко. Ви ж не спостерігали підлітка з четвертого класу, а тоді він уже вчився у сьомому… здається… Так, у сьомому! Батько в них чи загинув, чи помер від якоїсь хвороби, тут я не згадаю, та все це не має стосунку… Отже, мати одружилася вдруге. Я не даремно кажу про це, пізніше ви зрозумієте… Хоча… Не знаю… Гаразд. Толя був звичайним хлопчиськом, учився добре, та не належав до тієї породи, знаєте, зубрилок, як їх називають. Скарг на нього ніколи не було, та щоб хвалили особливо — теж не скажу. А потім він різко, просто ні з того ні з сього, змінився. Буквально: пішов додому однією людиною, до якої всі звикли, а вранці зірвав зарядку. Пригадуєте, перед уроками тоді були зарядки?

Звичайно. Спізнитися на цей захід вважалося порушенням дисципліни, інколи більшим, ніж прогул чи спізнення на урок. Ольга не встигла забути навіть через стільки років, як у них у школі списки тих, хто спізнився, носили особисто директору, і згідно зі списком, всіх, з третього по десятий класи, залишали після уроків у спортзалі робити дурнувату зарядку. А зводилася вона до елементарного підняття-опускання кінцівок і присідань. Від покарання звільнялися тільки ті, хто приносив записку від батьків. Щоправда, подібна практика була не в усіх школах. Але хто сказав? Ольга й не могла знати, що робилося в інших школах.

— Гончаренко з доброго дива відмовився робити зарядку. Причому так агресивно, що я навіть злякалася і хотіла вести його до лікаря. Потім він заснув на другому уроці, на моєму. Я зробила зауваження, він різко огризнувся, і я вигнала його геть з класу. На перерві він стояв біля стіни з опущеною головою і до кінця уроків ходив пригнічений. Це почало повторюватись регулярно. Не щодня, але доволі часто. Та ви ж повинні знати: Гончаренко не один такий на всю школу, дивних та прикрих дітей багато. Добре пам’ятаю, як у той самий час троє десятикласників згвалтували в роздягальні молоденьку вчительку і сфотографували процес. Цих дегенератів, правда, знала не лише вся школа — весь мікрорайон. Тікали з дому діти, час від часу траплялися дрібні крадіжки, бійки клас на клас за школою, вагітна старшокласниця… І все ж таки з Толею щось явно коїлося, він змінювався у гірший бік. Тому я й вирішила поговорити з батьками.