— Ну, і для чого все це, я тебе питаю, для чо-го?

— Тихіше, тут хворі.

— Ти — сама хвора тут, ясно тобі? На всю голову, — Сухова обвела вказівним пальцем довкола голови і, висловившись у такий спосіб, таки понизила голос: — Для чого це все, дурна ти бабо? Вони не варті того, а інших причин у тебе нема і бути не може.

— Перестань… Без тебе гидко…

— Він довів? Тільки в очі мені дивися, ясно?

Ольга здригнулася: звідки Суховій знати про Нього, невже і її теж… Але запитання застрягло в горлі — навіть якщо так, говорити й думати на цю тему вона собі забороняє.

— Лікар цей? Людина в білому халаті? Ну, цей, козлина, «швидку» викликав…

Дзвінкого сміху не вийшло, замість нього — слабка посмішка. Все стає на свої місця. У Сухової фантазія справді далі чоловіків не сягає.

— Роман, чи що?

— Ага, він ще й Роман! Ти його ще на ім’я! Знаєш, стаття така є: «Доведення до самогубства»? Я дізнавалася, мати Мілки Рудої за нею зятя колишнього запроторила.

Сухова сиділа спиною до інших мешканців палати, а Ольга могла стежити за реакцією жінок. Версія готова: «Зі мною дівка молода лежала, так через доктора місцевого таблєток наглоталася. Він її з переляку сам серед ночі в больницю попер, насилу відкачали. Сказали — жити будеш, а народити не зможеш, він, падлюка, їй аборт устроїв, вона не хотіла, так набив». Дехто з присутніх при кожному тваринному епітеті, котрі Сухова відпускала на адресу мужиків, швидко перезиралися і схвально кивали.

— Не мели дурниць, Танько.

— Яких дурниць, я сліпа, чи як? Ти останні дні кумарна ходила, я ще дівкам нашим кажу: «Проблеми в Ольки, а якщо мовчить — значить, з мужиками».

Ользі хотілося, аби Роман зараз зайшов сюди. Відразу ж прийшло здивування — а чому його ще немає? В світлі останніх подій все могло статися, якщо вже не сталося. Сухову від цих справ слід тримати якнайдалі, однозначно. Але ж не відчепиться, щось треба придумати. Версію — кістку для голодних собак — колег.

— Я не могла заснути і переборщила з таблетками — оце й усе.

— Бабусі своїй розкажеш! Просто так, випадково, наковтатися всякої гидоти не-мож-ли-во!

— До речі, гидота твоя, подружко. Ти ті ж самі таблеточки ковтала.

— Але ж не конячими дозами! Гаразд, не хочеш — не кажи. Я ось зустріну цього твого Рому…

— Не треба! — Ольга додала голосу стільки твердості, скільки могла в даному стані. — Облиш це, а то посваримося. Не віриш, що він ні до чого, — прапор тобі в руки! Шкідливо мені хвилюватися, так що закрили тему. Новини краще розкажи.

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку — п’яної, потім — тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко — особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта — спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка — помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму — журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

— Як ти? — Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення — їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

— Що там?

— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.

На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.

— Гончаренко — ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

— Припустімо.

— А без «припустімо»?

— У чому річ?

— Гончаренко — ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

— Ну, я. Далі що?

— Розмова є. Ділова. Відійдемо.

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

— Не зрозумів.

— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

— Вас як звати?

— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.

— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!

— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…