Чи варто казати, що без п’яти хвилин кандидат наук Павло Чирва вже за тиждень після виходу цього збірника під загальною назвою «По той бік сну» став антисовєтчиком? Дисертацію він не захистив. Більше того: не визнав публічно, що статті в нього викрали, не написав покаяння. Навпаки — з’явилися нові статті, що їх через зарубіжних колег, які почали вже шукати особистої зустрічі, передав для публікації на Захід. Сам того не бажаючи, Чирва обріс знайомими дисидентами. Спершу його нові роботи йшли через кордон їхніми каналами, але згодом, коли він відмовився писати про репресії КДБ і радянські психушки-катівні, дисиденти охололи до психіатра. Зате Чирву перекладали німецькою, французькою, англійською, італійською, японською, фінською, шведською мовами. Він збагачував світову психіатричну думку. Про нього заговорили радіоголоси. Він потрапив на замітку в КДБ, до справи підшивалися донесення про зустрічі Павла Степановича з іноземними кореспондентами. Ясно, чим усе могло скінчитися. Але арештові Чирви перешкоджав істотний факт — він, як на лихо, був цілковито аполітичний. Так, його виперли з інституту, роботу він знаходив тяжко, дружина не витримала і пішла, донька намагалася не спілкуватися з батьком. А саджати його за те, що він робить, — все одно, що шити кримінал жінці, котра бачила чудотворну ікону, яка плаче. Дивацтва Чирви зовсім не заважали політичному режимові СРСР. Тим більше, що «голоси» потроху, а далі гучніше заговорили про переслідування вчених у Радянському Союзі, для чогось проводили паралелі з гоніннями на генетиків за Сталіна, та й сам Чирва заявляв кореспондентам, котрі пробивалися до нього, що працювати йому не дають з незрозумілих причин…
У партії його не поновили. Повторно захищатися не рекомендували. Але за фахом Чирва таки працювати зміг, з часом дозволили викладати, годин виділяли мало, але копійку свою Чирва мав. Правда, лишався невиїзним і не мав права отримувати гонорари за надруковане «там». Інколи якісь суми йому вдавалося одержати, але нечасто і порівняно небагато, для підстраховки — в карбованцях, адже за валюту існували стаття і строк.
Роман Ващенко був одним з небагатьох студентів, хто серйозно захопився дослідами Чирви. Спочатку викладач сприймав його як чергового стукача, котрий втирався в довір’я. З часом підозра зникла. На перших порах Роман дивився на Чирву, як на гуру. Минулося й це, наспіла перебудова, і хоча інтерес до «доктора Морфея», як його назвав один американський професор, на Заході втратив ажіотажність, авторитетом у своїй галузі він лишився, публікувався, діставав гонорари, виїздив на конгреси. Батьківщині Чирва не пробачив. Звідси — замкнуте життя, вузьке коло спілкування, нечасті консультації. Ексцентричному і скандальному старому вирішили просто не заважати. Він ще викладав, але збирався покінчити і з цим. Нарешті Павло Степанович Чирва дозволив собі насолоджуватися життям і статусом мудрого відлюдника.
Горілка в нього була завжди, навіть у часи горбачовського Указу. Поки він краяв хліб і сало, Роман звично розставив чарки, витрусив попільничку, прочинив кватирку — старий димів, як паровоз. Поки йшла підготовка, обидва мовчали. І тільки після першої, закусивши і закуривши, Чирва порушив тишу:
— По порядку, Ромо. І не треба поспішати. Краще повторюватися, швидше второпаю.
Гончаренко не міг довго ходити по палаті. Лягати на ліжко не можна, очі зразу ж заплющувалися, автоматично, а того, що було після цього, він дуже боявся. Спілкування могло відволікти його від сну чи думок про сон хоча б на якийсь час, але Гончаренко не хотів нікого бачити. Тим більше, що його й без того почали уникати. Нехай. Так і треба. Що швидше йому дадуть спокій, то краще. Для всіх краще. Тільки ніхто цього не розуміє. Він не хотів зізнаватися собі, що часті візити лікаря і цієї журналістки з втомленими очима і тонким пасмом сивого волосся біля лівої скроні, яке вона старанно маскує, приносять йому незрозумілі полегшення. Тобто, його навіть Це трошки відпускає... Він прагнув самотності — і боявся лишитися на самоті. Горілки в лікарні не було, а на тверезу голову повторити спробу піти він не міг, бракувало куражу, коли на все здатен і на всіх плювати. Але, чорт забирай, він ще надто слабкий для того, аби довго ходити! У нього немає горілки та цигарок! Спокійніше… Крок. Другий. Третій. Вікно. Кру-угом! Один. Два. Три. Двері. Кру-угом! Якщо не так широко ступати… Один-два-три-чотири-п’ять-вікно-поворот… Один-два-три-чотири-п’ять-двері-поворот… А якщо зовсім малесенькі кроки? Один-два-три-чотири…
Біля ліжка Анатолій раптом втратив рівновагу, виконав якийсь клоунський кульбіт і сів. Потім, неспроможний боротися з собою, приліг на бік. Повернувся на спину, витягнувся. Повіки наливалися свинцем. Снодійного, гади, уколу, фашисти, — це вистукували невидимі молоточки, заховані в черепушці. Спосіб є: швидко заплющити очі і тут-таки розплющити. Повіки зімкнулися. Розтулилися. Зімкнулися… цього разу розліплювалися важче, немов штангіст бере рекордну вагу… Знову змикаються…
Коли Гончаренко розплющив очі, тиша, в яку занурилася пообідня лікарня, стала відчутною, немов об’ємною. Якось одразу вона ожила, наповнилася шерехами, свистом, брязкотом, все одно лишаючись при цьому тишею. Крім Анатолія, цих звуків ніхто, скоріше за все, не чув. Здавалося, — а так і було! — що звуки не порушують її, вона складалася з них, як тканина з ниток, деревина з волокон, океан з дрібних крапель солоної води. А потім виник новий звук, дисонанс до інших, знайомих. Він, немов чужорідне тіло, порушив звичне середовище. Порівняти його можна із скабкою в пальці. Шарк-шарк-шарк… Шаркання наближалося. Анатолій уже знав, що це означає, але крику вичавити з себе не міг, тіло немов закам'яніло, і звична рятівна поза — коліна до підборіддя — знову не вийде, порятунку не буде. Шарк-шарк-шарк…
Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.
— Ти вже сам тут, придурку?
Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.
— Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?
Щойно Він стояв біля дверей — і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух — і знову Він стояв біля дверей.
— Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! — Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. — Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! — і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: — Ха — ха — ха! Ха — ха — ха!
Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі — Толик з пацанами часто лазили туди — луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.
— Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?
Він знову опинився біля дверей і щось прокричав. Мати Анатолія виникла нізвідки. Так було завжди. Очима вона уважно вивчала підлогу.
— Глянь на свого недоумка, сучко! — не запотиличник, швидше — поштовху потилицю, мати зойкнула, але втрималася на ногах. — Яка мамка, такі й дітки. Нічого дивного. Ти не переш свій халат. Ґудзики відірвані, — Він смикнув за край квітчастого халата, вирваний з м'ясом ґудзик покотився під ліжко. — Причешися, лахудро. З тобою соромно вийти на люди, — п'ятірня куйовдить волосся на голові матері. — Звичайно, у такої матері пацан тільки й уміє, що соплі та слину розпускати. Де ця маленька погань? Уже по мужиках бігає?
Мати, стримуючи сльози, щось бурмоче. Анатолій ніколи не чув, щоб вона говорила в такі моменти. А Він уже стояв біля стіни, тримаючи за підборіддя дівчинку-підлітка. Старшу сестру Анатолія. Вона теж з'явилася не знати як.
