Вперше я дала про себе знати, коли в переддень останнього іспиту Мама прасувала білу нейлонову блузку, а світ витанцьовував у неї перед очима. Жорстокий токсикоз спочатку хибно вважали звичайним отруєнням, а потім ще довго думали, ніби це симптоми інших хронічних хвороб.
Не було найменшої проблеми з тим, щоб мене усунути, але Мама вперлася, що ні. Аргументи про змарнований життєвий старт не допомогли. І моєму батькові вона про вагітність нічого не сказала. А все, що вирішувала Мама, було непорушним, як скеля.
Тож коли зійшли сніги, а на вулиці міста вийшли баби, ховаючи в руках голівки червонокнижних крокусів на продаж, мене принесли з пологового додому. Згідно з переказом, то був перший справжній весняний день, повінь тепла і світла. Так, ніби сонце завітало до квартири з перевіркою, готове висвітлити кожну, хоч би й найменшу плямку на віконних шибках, але з нагоди мого прибуття вікна було вимито ідеально. На противагу до вітража на сходовій клітці — йому довелося чекати ще багато років, перш ніж хтось прийшов із ганчіркою і гарненько його відчистив.
Набагато пізніше я дізналася, що далеко не кожен будинок криє в собі вітраж, а якщо й так, то ті вітражі набагато менші. Наш займав усю сходову клітку. Немов завіса, він відділяв те, що було внутрішньою частиною будинку, від подвір’я, тягнувся по всіх поверхах згори вниз, а може, навпаки — знизу вгору. Ми мешкали на другому поверсі, і досить було відчинити двері, щоб побачити його центральну частину — рештки вогняно-коричневих підземель, з яких виростав довгий самотній стовбур дерева, що перетинав навпіл бірюзове озеро. Сусіди, котрі жили над нами, бачили протилежний берег, на якому здіймалися зелені гори з синіми ялинами. Коли ж хтось піднімався аж на горище, то бачив, як гори переходять у білі та бузкові барви хмар. Сусідка знизу, божевільна Люба, не бачила нічого: найнижча частина вітража була давно втрачена, на її місце вставили прозоре скло, яке дощенту оголювало тісноту нашого подвір’я-колодязя. З цієї перспективи і бачила вітраж двірничка та її численні дітлахи. Щоранку хтось із них з’являвся біля каналізаційної решітки, щоби вилити велике відро, і стояв, піднявши очі на виворітний бік вітража. Він був сірий і поздуваний.
— У них удома немає вигод, — казала Аба тоном, у якому було більше докору, ніж співчуття.
Вітраж I
Я не запам’ятала Миколу з дитячих часів, тому день миття вітража вважаю нашою першою зустріччю. Вона сталася одного осіннього дня наприкінці дев’яностих. Її провісниками були непрохані гості на нашій сходовій клітці.
Вони з’являлися вночі, їх не зупиняв новий кодовий замок у дверях, видно, вони знали комбінацію цифр. Пили безбарвну рідину, після якої на сходах залишалися пом’яті пластикові пляшки і допалені до самого фільтра бички. Часом було чути, як вони награють на гітарі щось із «Нірвани». Пісяли по кутках на подвір’ї. Утікали, коли на місці подій з’являлася Люба з мітлою в руках. Подеколи Люба йшла у відділення на протилежному боці вулиці, щоби донести на цих непроханих приблуд міліціонерам.
— Бруд розводять! — репетувала вона. — Наркомани! Покидьки!
Правоохоронці в пом’ятих блакитних сорочках з криво причепленими погонами стояли під нашим балконом під час перекурів, що тривали годинами. У них були сумні обличчя пастухів, висмикнутих із рідних Карпат, вони підтакували Любі, спльовували на землю і втоптували в тротуар недопалки таких самих сигарет, як ті, що їх палили нічні прибульці. У них були свої причини не вживати жодних заходів.
Після кожного нічного візиту з вітража зникало скельце-два.
«Варвари, — обурювалася я. — Ховають твір мистецтва у свої діряві кишені, от просто знічев’я. Скоро вони так винесуть весь вітраж, і що нам тоді робити?»
Однієї ночі Аба вийшла до них у самому халаті.
— Шедевр! — долинали до мене окремі слова. — Унікальний! Сто років! Безповоротно і назавжди!
Молоді люди, як і міліціонери, кивали головами з байдужістю, змішаною з нудьгою, але після цієї події скельця перестали зникати: товариство перемістилося деінде. Проте відчуття загрози й далі блимало на нас із отворів від украдених фрагментів.
За кілька місяців у будинку з’явилися нові гості. Ці приходили вдень. У них були фотоапарати, вони робили знімки, міряли вітраж і щось креслили на аркушах ватману, розкладених на підвіконні. Їх я боялася ще більше, ніж попередніх. Вони справляли враження науковців, а це не віщувало нічого доброго. «Виробили собі в міськраді лівий дозвіл на демонтаж вітража, — з жахом думала я, — планують забрати його в якийсь музей у Києві, він розсиплеться під час перевезення, а тоді завалиться весь будинок, бо ніхто не може жити після операції з видалення серця». Люба стежила за новоприбулими пасивно, бо ті не смітили.
— Ви маєте дозвіл на дослідження? — якось раз не витримала Аба.
Їй відповів високий чоловік середнього віку, який справляв враження керівника, що опікувався всіма іншими. У нього був тихий голос, я ледве його почула, хоча ціла припала до вічка.
— Прошу вас не хвилюватися. Ми документуємо вітраж на замовлення кафедри скла Львівської академії образотворчого мистецтва. Фіксуємо кожен фрагмент. Хочемо встигнути, перш ніж буде занадто пізно.
«Занадто пізно? Та як він сміє таке казати?»
— О, я вас не впізнала, доброго дня, — Аба раптом різко змінила тон.
Я уважно подивилася на нього: високий, довговолосий. Цікаво, чому в мене нема таких викладачів? Мої носили пом’яті костюми і справляли враження, ніби потрапили на кафедру суто випадково. Цей, здавалося, готовий був до кожного свого слова прикласти печать цілого свого життя. Можливо, він навіть це вже зробив, поклавши оте життя на якийсь невідомий мені вівтар.
Я далі стояла коло вічка. Аба запросила його зайти на чай, та він відмовився.
Коли, піднімаючись угору, він проминав наші двері, я подивилася на його черевики. Шкіряні, неприродно довгі, колись вони розкладали свої мацаки на півпередпокою, годинами росли на смугастому килимку, пробуджували страх своєю незаперечною маскулінністю. Черевики ще з тих, давніх років.
Наступного дня він прийшов у кедах і спортивному костюмі, з великої сумки витягнув ганчірки і відро. Подзвонив у наші двері.
— Можна попросити води?
Я відвела його до ванної та назад, залишила двері до квартири прочиненими, спостерігала, як він збив піну у відрі й почав мити вітраж. У нього була довга жердина, якою він діставав навіть до найнедоступніших фрагментів. Знаю, що цього разу вже Люба спостерігала за ним у вічко.
Я стояла на порозі, коли він шурував білі та бузкові хмари і вершечки гір. Присіла на сходах, коли мильні ріки злилися з блакиттю озера. Підійшла до поручнів, коли виявилося, що гостроверхі дахи розкиданих по схилах хатинок мають світло-жовтий відтінок, а ніякий не смарагдовий, як я завжди думала. Тримала відро, коли довгі пальці чоловіка почали зчищати бруд, що заліг між коренями коричневого дерева. Вони були однакові на зріст, він і скляний дуб, вони змагалися, як два колоси, боролися, хто кому більше заступить сонце, яке несподівано залило сходову клітку, а ще я подумала про те, що в цій брамі дуже придався б якийсь невеликий, але з добрим звуком орган. Прозорі скельця навпроти Любиних дверей я вимила сама, намагаючись жодним рухом не зрадити того факту, що я ще ні разу в житті не вимила ні єдиного вікна.
— Цікаво, що відчувають люди, які стирають пил із «Пієти» Мікеланджело? — запитала я його трохи згодом, коли він зайшов на чай. Аби не було вдома, Прабабка сховалася в себе.
— Давно я тут не був, нічого не змінилося, — дещо не до ладу відповів він.
У волоссі, яке плавно стікало йому на плечі, поблискувала сивина. У лівому вусі зблискувала малесенька сережка — надзвичайна екстравагантність, як на ті часи.
— Я почуваюся зараз так, ніби хтось вимив вітрове скло машини, в якій я їду.
— А я — ніби хтось відмотав час назад, — усміхнувся він, розглядаючи Мамину колекцію найкращих світових опер. — Колись я поприносив сюди більшість цих платівок.
