«Вони», природно, теж нюхом відчули зміну ритму часу — наказ стріляти в Чорновола дав, мабуть, якийсь відірваний від реальності комуняка, засліплений уявленнями про власну могутність. Решта були зайняті нагальнішими справами — палили архіви, готувалися втекти чи перефарбуватися, розробляли плани приватизації підприємств. Ніхто не стояв на дорозі команд телевізійників, які рознесли відголос смерті львівської співачки: спершу до Москви, а вже звідти — по всіх куточках імперії. Вона стала головною новиною — всього лише на один день. В Оперному після цього дня вирішили, що її не існувало: мало хто з її колег прийшов на похорон, її ролі моментально розібрали інші, а прізвище на афішах було позамальовуване — кому яке діло до того, що юрми на вулицях скандували її прізвище?
Я почала бунтувати. Писала листи в журнали і до директора Оперного. Влаштувала у школі прослуховування касет, на яких зберігся голос Мами. Грубила шкільному історику, комуняці, який дозволяв собі в’їдливі зауваження на тему її смерті. Носила її плаття і впорядковувала її папери; влаштувала в її кімнаті щось на кшталт музею з усіма її улюбленими речами на своїх місцях. Ця боротьба за увічнення її життя заволоділа мною і допомогла пережити перші страшні роки без неї. Але й це мало закінчитися: корабель плив собі далі.
Настали дев’яності — почався голод, холод і планове вимикання електрики. Я підросла; усе українське почало здаватися мені старомодним, негарним, не моїм. Я ще більше стишила в пам’яті той постріл, який і так був беззвучним, а також усі оперні арії: не знала, як мені звільнитися від питання, чи Мама загинула за праве діло. Я оселилася в її кімнаті, замість портрету Соломії Крушельницької повісила в ній Фредді Мерк’юрі та Ісуса Христа.
У перші роки після пострілу Прабабка перестала дбати про ритуальне замикання дверей. Ми лягали спати без додаткових запобіжних заходів, а я вбачала в цьому факті позитив і деяку полегкість: найгірше, що могло статися, вже сталося, якийсь час можна було нічого не боятися. Та невдовзі все почалося заново: темні двері, ланцюг, світлі двері. Можливо, вона робила це через мене. Щоправда, кошика вона більше не підсовувала. Спорохнявілий плетений кошик для брудної білизни нажив собі за ці роки стільки дірок, що його вже ніяк не можна було совгати туди-сюди: він би неодмінно розпався.
Дім
Її кожух скидався на звірину шкуру, волосся було сховане глибоко під хусткою. У неї не було імені, прізвища, адреси, час від часу вона з’являлася в нашому тьмяно освітленому передпокої, залишаючи мокрі сліди від гумаків. Знімала зі спини брудне простирадло, розгортала його на столі.
— Свіженьке телятко, беріть, пані!
Усередині було м’ясо — рубані шматки, покриті білим сніжком сала, з шерстю та слідами крові.
— Щойно сьогодні зрання забила телятко, беріть, панюсю!
Я пам’ятаю, що мене дуже здивувало, коли я почула, як Аба назвала її «молодою жіночкою». Це не могло бути правдою, вона була поза статтю, поза віком, поза міським світом, де їздять трамваями, купують тістечка в цукернях, вигулюють песиків на повідках.
— Свіженьке, пані, дешево даю!
Я дивилася на розкладене на простирадлі щось, що ще вранці було живою твариною. Уявляла собі, як оця «молода жіночка» наближається до неї з нагостреною сокирою.
— Свіжусіньке, панусю!
Раз, раз — струменить кров, телятко валиться з ніг, вона розпанахує його на шматки, ув’язує в клунок і поспішає на електричку. Ніхто її по дорозі не зупиняє, не перевіряє документів, її шлях позначають брунатні краплі.
Аба стійко торгувалася:
— Давайте трошки дешевше, пані!
Вона перекладала відрубані кавалки з простирадла на домашню вагу, без гидливості роздивлялася з усіх боків.
Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.
Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.
— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?
— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:
— Погано! Погано! Погано!
Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.
«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:
— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.
Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.
— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.
Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.
У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.
Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.
— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.
Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.
— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.
— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.
— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!
З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.
— Хочеш пограти, дорогенька?
Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.
Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.
Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.
— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.
Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.
Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:
— Чому ця рука така велика?
— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.
— Я теж стану художницею!
— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.
Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:
— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.
— Мови не може бути.