«Адже жінки за самою своєю природою розумніші, красивіші і меткіші, ніж чоловіки, й саме тому падіння такої істоти — це набагато гірше, ніж деградація створіння, яке від природи менш тямуще і гідне, себто чоловіка», — товкмачила мені Аба. Часом пропащі жінки сиділи ще й на поручнях перед входом до «Світоча», у них були запухлі очі, яскравий макіяж і нехлюйські чудернацькі зачіски. Не знаю, чому, та вони завжди були у штанах, на відміну від Аби та інших трудящих жінок, незмінно вдягнених у темні спідниці до середини литки. У награних, обтяжених надмірністю жестах і захриплих голосах пропащих жінок відчувалися свобода і безцеремонність, яких не знали трудящі жінки. Вони були водночас привабливими і злими, наче тигри, що скрадалися за ґратами кліток у зоопарку.

Наприкінці Академічної розташовувався великий продовольчий магазин, який усі називали «протягом», бо його можна було пройти з кінця в кінець, на прилавках там було порожньо, огрядні продавщиці, позбавлені лоску тих, що у «Ковбасі», нагадували викинутих на берег морських котиків, торгівля сірниками, крупами і киселем у брикетах їх не надто надихала. Звідти ми звертали до кінотеатру «Україна», де так само показували «Ностальгію», хоча написи на афішах були виконані іншою рукою, крізь відчинені двері виднілися мерехтливі зелені та червоні вогники гральних автоматів. Кінотеатр «Україна», як і кінотеатр імені Щорса, розташовувався в наріжному будинку, над входом я бачила медальйон із вибитою — російською мовою — цитатою з Леніна: «Искусство принадлежит народу». «А кому б іще воно могло належати?» — здивовано думала я.

Тут закінчувалася Академічна; я обернулася — і побачила, що на невеликій відстані за нами йде Прабабка.

— Чому ми далі з нею живемо? — запитала я.

— Ти не уявляєш, що таке «квартирне питання»! — рознервувалася Аба. — Звідки б ми мали взяти окремі квартири?

Ця знервованість підказала мені, що насправді Аба хотіла жити з Прабабкою, хоча й не любила її.

Розташована трохи далі площа Галицька мала високу ковану браму, але така річ, як брама, аж ніяк не могла стримати базарну повінь, яка виливалася крізь отвори її ажурних воріт, витікаючи на сусідні вулички у вигляді кактусів у вазончиках або заборонених підсніжників, озиваючись дитячим скімленням ще не зарізаних свиней, що їх сюди привозили у закритих сумках на коліщатах. Поступово на площі зникали вивіски, де писалося про «продтовари», не було цінників і черг, ніхто не звертався один до одного «товаришу» — зате з’являлися «пан» і «пані», навіть «панюсі» та «панянки». Торговки стояли на якихось підвищеннях над купками картоплі і моркви, над яйцями і м’ясом, кричали і жестикулювали, не соромлячись своїх грубих почорнілих пальців. Вони казали «таньше» замість «дешевше», «трускавки» замість «полуниці» і «творог» замість «сир», їх не лякали, як мене, мертві свинячі ратиці, вони відрізали білі пайдочки сиру і клали мені в долоню, щоб я скуштувала, відкорковували пляшки з олією і щедро лили мені на руку — пробувати. Баби носили хустки, а клієнтки — капелюшки, баби завжди говорили по-українськи, а пані — українською і російською. На базарі все було дуже дороге, Аба торгувалася, ми купували саму тільки банальщину на кшталт буряків і картоплі, насамкінець ми заходили в криту частину, де вже не було наших місцевих бабів, зате з’являлися чоловіки з темною щетиною і сильним акцентом, зазвичай у широченних сірих кепках. Вони так само стояли на підвищеннях, але перед ними виростали купки фруктів, на які раніше світило інше сонце: з Грузії та Вірменії вони привозили гранати й апельсини, лимони та хурму. В них купували переважно чоловіки в капелюхах, розкривали свої великі портфелі з кодовими замками, обережно ховали туди пухкі пакети, а тоді повільно закривали портфелі. У цьому жесті я вбачала непряме зізнання у злочині, адже ми всі знали, що життя мало виглядати інакше — усі громадяни мали бути рівними, всім належалася однакова кількість прав і обов’язків, всім мала діставатися однакова кількість апельсинів і абрикосів, але вийшло інакше: ми не могли собі дозволити майже нічого, вони могли собі дозволити що завгодно, практично все.

— Коли під час війни нас евакуювали в Казань, Прабабка віддавала мені свою порцію хліба, — раптом сказала Аба. — Я весь час була голодна, бо росла, — додала вона, помовчавши. — Мені снилися скоринки хліба, які до війни я ховала під краї миски.

Я озирнулася, щоб іще раз подивитися на Прабабку в плащі та капелюшку. Колись я була страшенно вражена, коли вона показала мені свої фотографії з часів молодості, на яких була вдягнена в різні карнавальні костюми: якийсь тюрбан із пером, зірчаста туніка, розкішні шаровари. Розповідаючи про свої улюблені маскаради, вона пожвавішала, почала детально описувати тканини та крій тих костюмів, стишеним голосом зізналася, що під час одного з новорічних балів вогонь зі свічок, якими було прикрашено ялинку, перекинувся на шлейф її сукні, й сама вона чудом не згоріла; це було до війни, ще в Ленінграді. Говорячи це, вона раз у раз підносила руку до голови таким жестом, ніби поправляла вишукану зачіску. Зрештою, про волосся та нігті, на відміну від решти тіла, вона дбала завжди — ходила до перукаря, який робив їй стрижку, а потім сама бритвою зголювала собі волоски на шиї. Коли я була малою, то раз переплутала ту бритву з пилочкою для нігтів і жорстоко порізала собі пальці — кров зацебеніла струмком, як в Ісуса на образі. При цій нагоді Мама дізналася, що я порушую її заборону, і неабияк на мене розсердилася. А мене й далі тягнуло до темної Прабабчиної нори з піаніно.

Обвішані торбами, ми поверталися додому серединою Академічної, не заходячи вже ні до яких магазинів, та однаково я вважала, що ми йдемо надто повільно, щохвилини зупиняючись під кожною тополею.

— Чому ми повземо як черепахи? — поцікавилася я різким тоном, який здивував навіть мене саму. — Чому ти не можеш іти так само швидко, як я? — продовжила я, так і не дочекавшись від Аби реакції. — Я знаю, що ти хвора. Але чому ти хвора? Скажи мені, чому це так?

Аба й далі не відповідала, що означало, що я перейшла межі, які не можна переходити, задала запитання, які не можна задавати, вимовила слова, які не можна вимовляти, однак із цим уже нічого не можна було вдіяти: слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш, тож я остаточно спалила за собою мости:

— Я не хочу плентатися за тобою! Це нестерпно! Я хочу побігати! Досить із мене цих сумок!

Я розвернулася і швидкою ходою кинулась навпростець, дивлячись поперед себе. Вона залишилася сама, апатична і мовчазна, а я бігла далі. Невдовзі я була вже наприкінці алейки, а може, на її початку, залежно від того, з якого боку дивитися, підстрибувала на одній нозі й почувалася дедалі гірше. Я не переставала нишком спостерігати за Абою, бачила її криві ноги в позаштопуваних колготах, навколо стояла купка сіток, які вона не могла підняти, з них стирчали батон і ковбаса. «Хай би вона була безтурботна і вільна, — думала я собі, — а не повільна і хвора. Хай би займалася чимось іншим, а не тільки покупками та приготуванням їжі, хай би вона перестала мене мучити». Я знала, що це дуже ниці думки, яких у жодному разі не можна собі дозволяти, та що я мала робити, раз вони самі в мені зароджувалися, певно, я також була ницою, от тобі й маєш, і вже годі було якось від цієї ницості відступити, вона вже мною заволоділа, я вже надто далеко відбігла, і водночас мені не було куди йти, вдома на мене ніхто не чекав. Тож я нерухомо стояла на газоні замість Фредра, якого поляки з Польщі забрали до себе, дивилася в бік кінотеатру імені Щорса — черга розсмокталася, фільм давно вже почався, я годувала голубів рештками рогалика, погойдуючись на шпичастих ланцюгах. Аба, певно, зустріла Прабабку, яка їй допомогла; ну і що, що вона старша, зате здорова, разом вони якось уже доплентаються додому, а я вирішила залишитися тут сама до вечора, бо власне щойно зрозуміла, що я — погана дівчинка, а погані дівчатка повинні залишатися самі.

Італійський дворик