– Розказуй далі, – попросила вона Едисона. – Що сталося з Клер?

– Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок.

– Але ж вона була жива? – уточнив я.

– І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і… Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти і нею скористався.

– Спасибі тобі за це. – Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. – Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті…

– Так, але… не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене – все.

Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися.

– Авжеж, ми допоможемо, – підтвердив я. – Хіба не це ми зараз робимо?

– Так, так, – погодився Едисон. – Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів…

– Ану стривай, секундочку, – грубо перебив я. – Хто сказав, що вона більш…

– Ні, це правда, – не дала мені договорити Емма. – Її триматимуть під великим замком, тут нема питань. Але ми її не покинемо. Ми більше нікого й ніколи не покинемо. Даємо тобі обіцянку дивних.

Здавалося, пса ця відповідь цілком задовольнила.

– Дякую, – сказав Едисон. І тут же нашорошив вуха. Він застрибнув на сидіння, щоб виглянути у вікно, бо ми вже під’їжджали до наступної станції. – Сховайтеся, – наказав він, притискаючись до лавки. – Поблизу є вороги.

Витвори нас чекали. Краєм ока я помітив, що на платформі, серед пасажирів підземки, стоять двоє у поліцейській формі. Поки поїзд в’їжджав на станцію, вони вдивлялися в кожний вагон, сканували його очима. Ми поприсідали нижче рівня вікон, сподіваючись, що вони нас не помітять. Але я знав, що не пощастить. Той, що був з рацією, напевно, передав інформацію своїм напарникам; вони точно знали, що ми їдемо в цьому поїзді. І тепер необхідно було лише обшукати його.

Потяг зупинився, і у вагони почали заходити люди, хоча наш вони чомусь обминали. Я ризикнув виглянути у відчинені двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон.

– Один іде сюди, – пробурмотів я. – Еммо, як там твій вогонь?

– От-от погасне, – відповіла вона.

Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.

– Тоді готуйся бігти.

Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».

– Затримайте поїзд! – заволав витвір. Але двері вже зачинялися.

Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон – сусідній із нашим.

Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.

– Що ми можемо зробити? – спитала Емма. – Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.

– А ми точно знаємо, що він витвір? – поцікавився Едисон.

– А коти ростуть на деревах? – відповіла Емма.

– У нашій півкулі – ні.

– Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен – припускай найгірше.

– Гаразд. Отже, так, – втрутився я. – Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.

Едисон зітхнув.

– Знову втікати, – з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. – Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.

– Я ненавиджу втікати так само, як і всі, – відповів я. – Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.

– Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, – пробурчав Едисон.

– І де той порожняк, коли він так потрібен? – недбалим тоном промовила Емма.

– Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, – сказав я. – І що ти мала на увазі?

– Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.

– А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.

Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала – один раз, потім другий.

– А це за що? – здивувався я.

– Ти справді не здогадуєшся?

– Про що?

– Який ти безмежно чудесний і дивовижний.

Едисон застогнав.

– Ти володієш приголомшливим талантом, – прошепотіла Емма. – Усе, що тобі треба, – трохи попрактикуватися.

– Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям.

Емма стиснула мою руку.

– Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне.

Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках.

На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.

– Нам по шиї надають, – і дівчина поцілувала його в шию.

Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі – «Не парся, мала, я весь час так роблю», – а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами.

– Привіт, – недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. – Що чути?

Тільки не зірвися. Не викажи нас.

Хлопець наморщив лоба.

– А ви?..

– Це костюми, – відповів я. – Зі штучною кров’ю трохи переборщили.

– А, – сказав хлопець, явно мені не повіривши.

Дівчисько витріщилося на складаного.

– А він?..

– П’яний, – пояснила Емма. – Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу. І на себе.

– І на нас, – додав Едисон. Підлітки рвучко повернули голови до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.

– Дурбецало, – пробуркотіла Емма. – Мовчи.

Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.

– А це він?..

Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.

– Звісно, ні, – він гордовито задер носа в повітря. – Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти – за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.