Мої друзі не одразу зрозуміли, що сталося. Поки вони стояли, пороззявлявши роти, а інший витвір щось верещав у рацію, я почув, як позаду мене зі свистом відчинилися двері поїзда.

Настала наша рятівна мить.

– БІГОМ! – проревів я, і вони послухалися. Емма побігла, спотикаючись, Едисон плутався в неї під ногами, я намагався протиснути довготелесого й слизького від крові складаного чоловіка у вузькі двері. А потім ми всі ввалилися через поріг у вагон поїзда.

Знову прогриміли постріли – то витвір наосліп палив у порожняка.

Двері наполовину зачинилися, але одразу ж роз’їхалися знову. «Відпустіть, будь ласка, двері», – спокійним тоном попросив записаний голос.

– Ноги! – Емма показала на черевики на довгих ногах складаного, кінчики яких витикалися в двері. Я поповзом кинувся їх прибирати з проходу, і за ті секунди до зачинення дверей, які, здавалося, тяглися нескінченно довго, витвір встиг вистрелити в повітря ще кілька разів, перш ніж остаточно набрид порожнякові й той хряснув його об стіну. Витвір сповз купою на підлогу й більше не рухався.

Другий витвір поквапився до виходу. «Його теж», – намагався сказати я, але було вже трохи запізно. Двері зачинилися, вагон різко сіпнувся і поїзд рушив.

Я роззирнувся навколо, подумки дякуючи долі, що вагон, у який ми завалили, виявився порожнім. Що могли подумати про нас пересічні пасажири?

– Як ти? – запитав я в Емми. Вона сиділа рівно, важко дихала й уважним поглядом мене роздивлялася.

– Нормально, завдяки тобі. Невже то ти змусив порожняка таке зробити?

– Здається, так. – Але я й сам до кінця собі не вірив.

– Дивовижно, – тихо промовила вона. І я не міг розібрати, що прозвучало в її голосі: острах, захват чи те й те одночасно.

– Ми завдячуємо тобі життям, – сказав Едисон й м’яко тицьнувся носом мені в руку. – Ти дуже особливий хлопчик.

Тут складаний чоловік розсміявся. Я опустив на нього погляд і побачив, що він шкіриться до мене в усмішці крізь маску болю.

– Бач? – спитав він. – Казав я. Чудо. – Але його обличчя враз посерйознішало. Схопивши мене за руку, він вклав мені в долоню квадратик паперу. Фотографія. – Моя дружина, моє дитя. Їх забрав наш ворог, давно. Якщо знайдете інших, можливо…

Я мигцем подивився на фото, і мене пронизав жах. То був маленький портрет для гаманця – жінка, що тримає на руках немовля. Помітно було, що Сєрґєй носив його з собою давно. Люди на знімку були досить приємними, та саме фото (чи його негатив) зазнало пошкодження, може, його витягли з пожежі, й від високої температури обличчя розплавилися й неначе були зліплені зі шматків. Досі Сєрґєй ніколи не згадував про свою сім’ю; відколи ми з ним познайомилися, він розмовляв тільки про те, щоб зібрати армію дивних, послідовно обійти всі контури й вербувати тих сильних тілом, хто вижив під час набігів і чисток. Але він ніколи не розповідав нам, для чого йому знадобилась армія. Щоб їх повернути.

– Ми їх теж знайдемо, – пообіцяв я.

Ми обидва розуміли, що це малоймовірно, але саме це йому потрібно було тієї миті почути.

– Спасибі, – сказав він, і його тіло обм’якло в калюжі крові.

– Довго він не протримається, – і Едисон лизнув Сєрґєю обличчя.

– Зараз спробую припалити рану, – сказала Емма. Швидко наблизилась до нього й заходилася енергійно терти долоні.

Едисон понюхав сорочку складаного чоловіка ближче до живота.

– Тут. У нього рана тут. – Емма приклала руки обабіч того місця, і, щойно засичала плоть, я миттю підвівся, відчуваючи, що можу знепритомніти.

Я визирнув у вікно. Ми ще тільки повільно виїжджали зі станції. Напевно, уламки на колії заважали поїзду набрати швидкість. Сигнали аварійного світла навмання вихоплювали з темряви розрізнені деталі.

Тіло мертвого витвора, наполовину присипане склом. Пом’ята телефонна будка, сцена мого прориву. Порожняк (я шоковано відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун.

– Стій. Не підходь, – кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист.

Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні.

Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався.

Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма – за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.

Емма підняла його тонку сорочку.

– Кров уже не тече, – повідомила вона, – але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.

– Там він теж може померти, – зауважив Едисон. – Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років.

– І таке може бути, – кивнула Емма. – Але знову ж таки, я дуже здивуюся, якщо через три дні хтось із нас взагалі буде живим, байдуже, у якому стані. Не знаю, що ще ми можемо для нього зробити.

Я чув, що вони й раніше обговорювали цей межовий термін: два-три дні, не більше – саме стільки міг залишатися в теперішньому будь-який дивний, що вийшов з контуру, і не постаріти в пришвидшеному темпі. Цього часу вистачало, щоб навідатися в теперішнє, але не залишатися надовго; достатньо, щоб перейти з контуру в контур, але замало, щоб у когось виникла спокуса погостювати довше. Лише відчайдухи та імбрини робили вилазки в теперішнє, що тривали довше, ніж кілька годин. Занадто вже тяжкими були наслідки затримки.

Емма підвелася. У блідому жовтавому світлі вагона вигляд у неї був геть хворий. Не втримавшись на ногах, вона поточилася і вхопилася за вагонний поручень. Я взяв її за руку й примусив сісти поряд. Вона важко похилилася на моє плече, виснажена понад усяку міру. Ми обоє змучилися. Я вже багато днів поспіль нормально не спав. Нормально не їв, якщо не зважати на ті кілька нагод, коли ми понапихалися від пуза, мов ті свині. Я бігав і боявся, і носив це кляте взуття, яке натирало до м’яса, вже й не згадаю, відколи. Але найгірше в усьому цьому було те, що я говорив порожнячою і щоразу наче вирізав із себе шматок, а як його повернути назад, не знав. І через це відчував страшну втому, таку величезну, що вона вдавлювала мене в землю. У собі я відкрив щось зовсім нове, якесь джерело сили, але воно могло вичерпатися і сила в ньому була не вічна. Мені здавалося, що, віддаючи з нього енергію, я віддавав потроху самого себе.

Але про це подумаємо іншим разом. Поки що я намагався посмакувати рідкісною миттю тиші та спокою. Моя рука обіймала Емму, її голова лежала в мене на плечі. Емма просто дихала. Напевно, то було егоїстично з мого боку, але про порожняка, який біг за нашим поїздом, я промовчав. Та й що ми могли вдіяти, будь-хто з нас? Він або зловить нас, або ні. Або повбиває нас, або ні. Наступного разу, коли він нас знайде (а в тому, що буде наступний раз, я навіть не сумнівався), я або доберу слова, що спинять його язики, або не доберу.

Я дивився, як Едисон застрибує на сидіння навпроти мене, лапою піднімає засувку на вікні й розтуляє в ньому шпарину. До вагону вдерся сердитий гуркіт поїзда та теплий сморід тунельного повітря, і Едисон виставив догори носа. Його очі блищали, морда посмикувалася. Мені те повітря пахло застарілим потом і сухою гниллю, але він, здавалося, вловив у ньому якісь тонші нотки, щось таке, що вимагало уважного тлумачення.