На якусь мить це, здавалося, щиро спантеличило Емму. Та потім її обличчя проясніло, і вона сказала:

– А для того, щоб ми з тобою врятували решту. Може, таким був її план.

– Але звідки їй було знати, що ми втечемо від витворів?

Емма скоса позирнула на Едисона.

– Може, в неї були помічники, – пошепки сказала вона.

– Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. – Я перевів подих, ретельно добираючи слова. – Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але…

– Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, – визнала вона.

– Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, – тихо промовив я і кивнув на Едисона, – то хіба б він уже про це не згадав?

– Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися…

– А він ні? – трохи занадто голосно спитав я, і пес озирнувся на нас. Вітер надимав йому щоки, язик смішно тріпотів.

– Гей, там! – закричав він. – Я вже нарахував п’ятдесят шість риб, хоча одна-дві з них могли бути шматками напівзатонулого сміття. А ви про що шепочетеся?

– Ой, та пусте, – запевнила його Емма.

– Чомусь я в цьому сумніваюся, – пробурмотів він, але інстинкт дуже швидко взяв гору над підозрами. Наступної ж миті він дзявкнув: «Риба!» – і його увага знову переметнулася на воду. – Риба… риба… мотлох… риба…

Емма невесело розсміялася.

– Ідея зовсім божевільна, я розумію. Але мій мозок – машина з виробництва надій.

– Я дуже радий. Бо мій – генератор найпесимістичніших прогнозів.

– Тоді ми одне одному потрібні.

– Так. Але, здається, ми й так це знали.

Від рівномірного погойдування човна ми то тулилися одне до одного, то відхилялися. То тулилися, то відхилялися.

– Ви точно не хочете в романтичний круїз? – спитав Шарон. – Ще не пізно.

– Точно-точно, – кивнув я. – У нас завдання.

– Тоді раджу відчинити скриню, на якій сидите. Коли ми перейдемо, вам знадобиться те, що лежить усередині.

Ми відкинули верх лавки й знайшли всередині великий шмат брезенту.

– А це для чого? – спитав я.

– Щоб під ним сховатися, – відповів Шарон і повів човен у ще вужчий канал, уздовж якого тяглися нові, дорогі на вигляд квартирні будинки. – Поки що мені вдавалося приховувати вас від цікавих очей, але всередині Акра мій захист діяти перестане. А там довкола входу вештаються різні малоприємні особини й шукають легкої здобичі. А ви здобич надзвичайно легка.

– Я так і знав, що ви щось мутите, – сказав я. – Жоден турист і не глянув у наш бік.

– Споглядати історичні звірства безпечніше, коли їхні учасники не можуть помітити вас у задніх рядах. Не можу ж я дозволити, щоб моїх клієнтів забрали люті мародери-вікінги, чи не так? Уявіть, якими будуть після цього відгуки гостей!

Ми швидко наближалися до якогось тунелю – відрізку каналу з перекинутим над ним мостом, футів зі сто завдовжки, понад яким бовваніла якась будівля, схожа на склад чи стару фабрику. На дальньому боці півколом сяяло блакитне небо й виблискувала вода. Але між тим простором і цим була суцільна чорнота. Це місце дуже нагадувало вхід у контур.

Ми розгорнули велетенський брезент, і він заповнив собою половину човна. Емма лягла поряд зі мною, і ми разом залізли під нього та, наче ковдру, натягнули край до підборідь. Човен ковзав поверхнею води, невпинно наближаючись до чорноти, і Шарон заглушив мотор та накрив його іншим, меншим шматком брезенту. Розгорнув довгу складану жердину, опустив її у воду до самісінького дна й довгими нечутними поштовхами став підтягувати нас у човні вперед.

– До речі, – сказала Емма. – А від яких малоприємних особин ми ховаємося? Від витворів?

– У царстві дивних є й більше зло, ніж ненависні вам витвори. – Голос Шарона луною відбивався від кам’яних стін тунелю. – Пристосуванець під маскою друга може виявитися так само небезпечним, як і відвертий ворог.

Емма зітхнула.

– Невже не можна хоч іноді висловлюватися зрозуміліше?

– Голови! – відрубав він. – І ти, собако, теж!

Едисон засопів під брезентом, і ми натягнули край собі на обличчя. Під накриттям було чорно й жарко, і нестерпно тхнуло моторним мастилом.

– Вам страшно? – прошепотів у пітьмі Едисон.

– Не особливо, – відповіла Емма. – Джейкобе, а тобі?

– Так страшно, що я от-от зблюю. Едисоне?

– Звісно, що ні, – промовив пес. – Страхопудство не є відмінною ознакою моєї породи.

Та коли він притулився до нас із Еммою посередині, я відчув, що він дрібно-дрібно тремтить усім тілом.

Деякі переходи швидкі й гладенькі, як супершвидкісні автостради. Однак цей за відчуттями нагадував спуск на пральній дошці, вздовж якого було повно глибоких баюр, крутий поворот, а потім різкий нахил і падіння в урвище – і все це в цілковитій непроглядній темряві. Коли все нарешті було позаду, в голові в мене паморочилося й гупало. Я не розумів, завдяки яким невидимим механізмам деякі переходи були важчими за інші. Може, подорож за рівнем брутальності мала бути подібна до пункту призначення, а ця, яку ми щойно пережили, нагадувала поїздку бездоріжжям у дику глушину. Бо так воно насправді й було.

– Ми на місці, – оголосив Шарон.

– Усі в порядку? – спитав я, навпомацки шукаючи Еммину руку.

– Нам треба повернутися, – заскімлив Едисон. – Я на тому боці нирки загубив.

– Тихо будьте, поки я не знайду безпечної місцини, щоб вас висадити, – сказав Шарон.

Дивовижно, яким гострим стає слух, коли не можеш розплющити очі. Я тихо лежав під брезентом і поволі занурювався в гіпнотичний транс від звуків давно зниклого світу, що розквітав довкола нас. Спочатку був лише ледь чутний плюскіт Шаронової жердини у воді, та вже зовсім скоро до нього долучилися інші звуки, змішалися в єдину палітру, і перед моїм внутрішнім зором в усіх деталях вималювалася сцена. Той рівномірний плюскіт дерева об воду ішов, як я собі уявляв, од весел навантаженого купами риби човна, що саме пропливав повз нас. Уява малювала мені жінок, які перегукувалися між собою, вихиляючись із вікон будинків, що дивилися фасадами один на одний, й пліткували над поверхнею каналу, поки розвішували на мотузки білизну. Десь попереду ухкали від сміху діти, гавкав пес, а вдалині я чув голоси, які співали в такт стукоту молотків: «Так – перестуку молотків, так – перегуку гвіздків!» Уже дуже скоро я став собі уявляти відважних трубочистів у циліндрах, що підстрибом чимчикують собі вулицями, сповненими грубого шарму, і людей, що збираються разом, щоб з підморгуванням і піснею кинути виклик долі.

Я нічого не міг із собою вдіяти. Усе, що я знав про нетрі вікторіанської доби, я почерпнув з вульгарного мюзиклу, театралізованої версії «Олівера Твіста». Коли мені було дванадцять, я грав у общинній театральній постановці, був Сиротою Номер П’ять, щоб ви знали, і того вечора, коли мала відбутися вистава, так боявся виходити на сцену, що прикинувся, ніби в мене шлунковий грип, і за всім дійством спостерігав з-за лаштунків, у костюмі, з блювальним відерцем під ногами.

Отож, така картинка намалювалася в моїй голові на ту мить, коли я помітив у брезенті над своїм плечем маленьку дірочку (щури прогризли, не інакше). Я трохи посунувся, й виявилось, що я можу в неї визирнути. І буквально за кілька секунд радісний мюзикловий ландшафт, який я собі уявляв, розплавився, немов на картині Сальвадора Далі. Перше жахіття, що мене зустріло, – будинки вздовж каналу, хоча називати їх будинками було перебільшенням. Ніде в просілій і гнилій архітектурі не знайти було жодної рівної лінії. Споруди горбились, як шеренга вимучених солдатів, що виструнчились за командою та й позасинали; здавалося, що у воду вони не валяться лише тому, що їх тримає купи щільність, з якою їх було напаковано, – а ще цементуючий шар чорно-зеленої тванистої гидоти, якою було товсто вимащено нижню третину халуп. На всіх хитких ґанках стояли вертикально поставлені ящики, схожі на домовини. Але що це таке, до мене дійшло лише тоді, коли я почув з однієї такої труни тихий буркіт, а слідом за ним у воду з-під неї щось упало. Поплюскування, яке долинало до нас раніше, народжувалося не під веслами, а під нужниками, які робили свій внесок у той самий бруд, який не давав їм розвалитися.