Але й Алехо був дужий і теж розлючений, і все-таки не такий дужий і розлючений, як Педрільо. Бився він не так добре, бо у нього не було ненависті. Піднімаючи куряву, хлопці лупцювали один одного. Педрільо попав Алехові в обличчя, а той дав йому в живіт так, що перехопило подих, і тоді Педрільо ще раз вдарив його в обличчя.

Обхопивши один одного, вони тупцювалися, хиталися на всі боки, впали па землю і нарешті покотилися по калюжах. Педрільо опинився зверху. Він став колінами на груди і знову вдарив Алехо, а той стогнав і вже по оборонявся.

Педрільо підвівся.

— Забирайся геть, слизняк білий, — задихаючись, крикнув він. — Якщо спіймаю тебе ще, уб’ю, чуєш! Уб’ю!

Алехо ледве підвівся. З носа у нього текла кров. Як і тоді, коли він стояв за Педрільо проти всього класу, а тепер його розбив сам Педрільо. Алехо сів на край колодязя і витер обличчя. Потім узяв рушницю і пішов, не промовивши й слова. Біля воріт він повернувся і посварився кулаком.

Педрільо жбурнув услід йому камінь.

— Геть звідси! — закричав він. — Геть, біла погань!

Він, спотикаючись, повернув до хати. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася мати з рушницею в руках.

— Що тут?

— Нічого. Попсував Алехові його білу шкіру.

Вона пропустила сина в кімнату, глянула допитливо і стурбовано сказала:

— Я думала, він твій друг.

— У мене нема білих друзів.

— Якщо до нас прийшов білий, ми не повинні бити його по руці, — пробувала вона переконати Педрільо, пояснити йому.

— Так, він прийшов уночі, а вдень його батько надто гарний, щоб працювати тут.

Це було несправедливо. Та Педрільо відчував тільки те, що шкіра у нього червона, і ненавидів усіх, у кого шкіра була не така.

— До міста мене не затягнеш і десятьма кіньми, знай це, і в Лейквені я теж не залишуся. Коли повернеться батько, я піду до арауканців один, якщо ви не захочете.

— Не грубіянь!

Він тільки буркнув щось, похиливши голову, все ще не тямлячи себе від гніву.

— Схоже, ніхто з нас не залишиться тут.

Він бачив, як засмучена мати, трохи заспокоївся і спробував втішити її.

— Почекай, повернеться батько, то покаже їм. — Але він не вірив у те, що казав, і вона теж не вірила.

Наступний день минув, як і попередній, хіба що відра, мішки і сіно були вдвічі важчі, і земля раптом стала вдвічі твердіша, і сонце палило вдвічі пекучіше. Сьогодні вони не зробили всього, хоча працювали від зорі до зорі, а як же буде завтра, позавтра і наступного тижня?

Ввечері Педрільо пішов по воду. Він втомлено переставляв ноги і думав: навіщо їм так мучитися, адже вони не залишаться в Лейквені, принаймні вій, і несправедливо нарікав на батька, що той поїхав собі з солдатами, а їх покинув тут. Було дуже темно, місяць сховався за чорні хмари.

Тільки-но Педрільо хотів опустити відро в колодязь, як хтось схопив його за ногу, хтось засунув йому в рот смердючу ганчірку. Його звалили раніше, ніж він усвідомив, що сталося. їх було щонайменше семеро чи восьмеро. Педрільо силкувався відштовхнути їх ногами, відбитися, але не міг поворухнутись, а від смердючої ганчірки задихався. Вони били його кулаками, били ногами, хтось ударив навіть палицею. Вони припиняли на мить — і знову починали бити. Спершу він чув голоси і пізнав серед них голоси Лало та Алехо, потім уже нічого не чув. Коли нарешті вони покинули його, Педрільо лежав не рухаючись. Так і знайшла його мати, котра через якийсь час вийшла подивитися, де він так забарився.

Вона втягла його до хати, обмила і перев’язала. Губи у Педрільо були розбиті, під очима синці усіх кольорів веселки, а по ребрах, здавалося, гасав табун коней. Материні руки тремтіли, коли вона перев’язувала сина, і були безмірно лагідні.

— Хто там був, хлопчику мій? Хто це зробив?

— Не знаю, — не зізнався він. Усміхнувся до неї і спробував підвестись, але, одразу застогнавши, упав.

— Лежи, хлопчику, не ворушися.

Вона сіла на край ліжка і гладила його по голові, ніби зовсім маленького.

— Все буде гаразд, хлопчику, все буде гаразд, — тихо мовила вона, а іноді гнівно бурмотіла: — Біла сволота.

Він лежав у ліжку не тільки цього вечора, а й увесь наступний день і ще один, а робота стояла. Мати робила найнеобхідніше. Вперше за тиждень вона пішла до Курро щось купити. Принесла звідти борошна, цукру, привела двох великих напівдиких собак.

— Ми відпускатимемо їх увечері,— сказала вона.

Далі корівника вона тепер не ходила.

— Курро пішов у форт, — розповідала мати, — просити, щоб поставили солдатів біля його крамниці. Він боїться, що золотошукачі все зруйнують. Але капітан не захотів слухати його. У Лейквені порядок, кричав він і вигнав Курро геть. Курро не схожий сам на себе від страху, і ні золотошукачі, ні інші не приходять тепер до нього пити горілку, навіть пан Манрікес. — Вона подивилася на Педрільо, злість на Курро раптом зникла з її очей. — У Лейквені пекло. Замість того, щоб стало спокійніше, становище погіршало. Всі запевняють, що кожної ночі можуть напасти пеуенчі.

— Ти думаєш… думаєш, вони прийдуть?

— Не знаю, синку, не знаю.

Вона сиділа, опустивши голову, і він знав, що мати думає про батька, про те, коли він нарешті повернеться.

Йдучи спати, Антонія взяла з собою заряджену рушницю. Мабуть, через пеуенчів, які не сходили в усіх з язика і про яких казали, що вони хочуть запалити хати поселенців. Педрільо удав, ніби не помітив рушниці, а через кілька хвилин тихенько підвівся, теж узяв мисливську рушницю і поклав біля себе. Нехай тільки поткнуться оті пеуенчі. Він не дасть їм підпалити хату, хоч би вони були сто разів такі ж арауканці, як він.

Серед ночі Педрільо прокинувся. Кроки? Знову. Кімнатою прослизнула мати. Потім надворі загуркотіло. Схоже, ніби перелазили через огорожу. Педрільо схопив рушницю і підповз до вікна, проте було так темно, що годі було щось побачити. Зарипіла огорожа, і почувся шепіт.

Раптом загвалтували собаки, голосно, люто, ніби на когось напали. У відповідь пролунала брутальна лайка, лайка білих, і тупіт чобіт. Поряд гримнув постріл. Це вистрілила мати. Знадвору у відповідь засвистіло десяток куль. Дзвякнуло скло, і Педрільо почув, як кулі вдарили в стелю і стіну. Він навмання вистрілив у темряву. І враз побачив, як над селом спалахнула червона заграва — небо в крові. Пеуенчі? Невже вони напали на форт, але чому ж там усе спокійно?

Педрільо хотів підбігти до матері, та знову затріщали постріли, і він припав до підлоги. Знову вистрілила мати, він вистрілив теж, перезарядив рушницю так швидко, як тільки міг, і вистрілив ще і ще раз.

Надворі спалахнув вогник. Він дугою полетів до хати. І перелетів через неї. Вогняний спис! То це арауканці! Ще один спис упав дуже близько. Педрільо виждав слушний момент і вистрілив саме тоді, коли блиснув третій вогонь. Хтось скрикнув. Певно, куля влучила. Вмокнутий у смолу, запалений спис упав на землю, і в його світлі Педрільо побачив, як тікали троє чоловіків, один з них шкутильгав. Білі! Він добро розпізнав одного з золотошукачів.

Аж тепер нарешті прокинувся форт. Сурма звучно заграла сигнал тривоги, почався галас і біганина. Педрільо і мати вистрілили ще кілька разів, але цього разу ніхто їм не відповів. Заграва над селом розгорялася все дужче. Потім примчали вершники, багато вершників. Солдати!

На кухню вибігла мати.

— Тебе не поранено?

— Це були білі, мамо, — син глянув на неї широко розплющеними очима, — вони хотіли підпалити нашу хату, а самі кажуть, що так роблять індіяни.

Все ближче лунали кроки, і до хати увійшов капітан Васкес, а за ним два солдати. Від гніву він стиснув кулаки.

— Яка наволоч! Я віддам їх під суд!

Мати все ще стояла з рушницею в руках. Педрільо теж не відкладав свою.

— Ваші білі хотіли погратися в індіян, — суворо сказала мати, — але, здається, передумали.

— Ми… ми прибули досить своєчасно, — затинаючись мовив капітан.

— Дуже своєчасно. Якби ми самі не пильнували, то ви б уже ховали нас. — Вона показала головою на вікно. — Що там горить?